Завантажити

надрукуємо...”.
Перший матеріал народжувався у неможливих муках. Я писала про виставку молодої перспективної художниці-графіка. Днями сидячи у бібліотеці, я вивчала “стиль газети”, в якій це мало би бути надруковано. Несподівано матеріал прийняли і навіть похвалили. Це був дуже значний здобуток. Я могла писати!
Життя редакції наче відчинило вікно у задушливу кімнату. Коло спілкування активно розширювалося: художники, місцеві поети, музиканти. Ми готували музичну сторінку, я цікавилася усім — мистецьким життям, політикою, проблемами молодих, писала про відкриття лікарні, урізані пенсії, робила інтев’ю із людиною, яка воювала у Чечні та з переможцями конкурсу бальних танців, з металістами та представниками комітетів міської адміністрації...

Андрію така метаморфоза не надто подобалася. Він чемно витягав цигарку із мого рота і спокійно викидав її собі за спину, він терпляче чекав, коли я затримувалася на незапланованих зустрічах. Він сердився, ображався, проте, я була більш ласкавою, ніж завжди. Його занепокоєння не витримувало моєї внутрішньої радості, він піддавався дитячому ентузіазму та неприхованій ніжності. Він з мукою виривався: “Пусти! Аня... ми мусимо розійтися” — “Для чого? Ти хочеш мене кинути?” — “Ні, Господи, я не про це. Ми надто звикаємо один до одного, нам буде важко розійтися...” — “Розійтися?” — “Ти ж поїдеш звідси, ти вступиш у той Київ” — “Ну то й що?” — “Краще зразу...” — “Ні, — я серйозно подивилася йому в очі, — Я не пущу тебе. Якщо нам доведеться бути один без одного, якщо така вже Доля, то тим паче ми не повинні зараз розходитися. Я не хочу бути без тебе. І не пущу тебе.” — “Та я і не рвуся… Однак, “цікаве” закінчення нам гарантовано” — “Можливо, але мені зараз байдуже, що буде далі.”

Батьки теж чомусь не раділи перетворенню виваженої дівчинки-інтелектуалки на стихію, яка, здається, самовпевнено думала, що все їй під силу і не надто керувалася принципами: “На все свій час” та “За все треба платити”. Мені все більше хотілося допізна гуляти з Андрієм вечорами, їм це все менше подобалося. Я ледь випросила в них піти на День Народження до нього. Їх хвилювало хто там ще буде. Я надіялася, що нікого. Їм я про це, звичайно, не сказала. Крім того, може там і справді будуть наші колишні однокласники чи його нові знайомі з університету.

*******
Ми сиділи самі за столом. Його батьки не заважали. Ми могли безумно довго дивитися одне одному у вічі. Лише вдвох... Мені було надто добре. Їсти не хотілося, вина ми лише трохи пригубили. Нам і так було достатньо.
Ми перейшли у його кімнату. Я присіла на ліжко, він пішов до шафки, аби щось показати. Дивна фантазія — мені раптом здалося, що тут ми у повній безпеці, що грати не обов’язково, більше того, що я живу тут вже не один день... Андрій підсів, тримаючи в руках якісь папери... Якось особливо, без звичних масок — кокетування чи навпаки — грубощів, я взяла його за руку... Він уважно подивився на мене — і відклав папку вбік. Кінчиками пальців тихо-запитально торкнувся моєї іншої руки. Коло замкнулося. В роті пересохло. Я повільно закрила очі і зрозуміла, що його руки поправляють моє волосся. Не в силах витримати, зловила його легку руку, що погладжувала мої скроні й поклала гарячий лоб в його долоні.
Трохи заспокоївшись, спробувала легковажно розсміятися, але він не чув. Спершись ліктем на ліжко, він вивчав мене ненормально ніжним поглядом. Сьогодні я йому подобалась — максимально жіночна, легка, скромна і витончена. Коричневувата гамма, медове волосся, золотисті панчохи, довга спідниця «пліссе». «Ну то що ж ти хотів мені показати?» «Тобі цікаво?» «Ну звичайно». Нажаль, мені не було цікаво. Він слухняно почав щось пояснювати, але я закрила йому рот долонею. Ще не отямившись, він поцілував її, знітившись і злякавшись того одночасно. Я знала, я бачила, що для нього це — серйозно. Все ще балуючись, прилягла поруч із ним, дратуючи близькістю і неможливістю, погладжуючи темне розкрилля, різкий злам брів, обводячи контур його блідих вуст. Мені хотілося бачити, що буде з ним. Я довіряла собі, але це було пасткою. Я надурила себе, кажучи, що подивлюся, що можу зробити з ним...

Це не я, не він, а ЩОСЬ підхопило і понесло нас, забувши про всевладне “не можна”... Його руки, завжди такі несміливі, стали твердими і владними. При цьму він дозволяв мені робити з ним все, що я хочу. Його недієвість і погляд в саму глибину зіниць магнетизували. Здається, він смакував, провокував, випробувував і горів тонко і світло. Я віддавала йому свої вуста божевільно-розпачливо, голова крутилася... Він щось тихо казав про нереальність, про те, що такого просто не може бути, що він мріяв про це, навіть не вірячи... золотистий струмінь... так гарно, аж боляче... Він ніколи нікуди мене не відпустить. І це було так добре знати...
Важелі контролю були втрачені. Навіть його мама, яка кілька разів заходила у кімнату взяти щось дуже їй

читати