Завантажити

з’явився той, кого я чи чекала, чи то вже й ні... Зустріч пройшла “ніяково” (тобто зовсім “ніяк”). Ми втомилися від своєї підкресленої холодності, але трималися за неї, наче за останню соломинку. Я не допитувалася, де ж це він пропадав. Андрій не поспішав бути радісно-ласкавим.
Для пожвавлення бесіди я розповіла про невеличку і прикольну “пригоду” із солдатами. Його це зацікавило. “Ну як, ви ж трохи “бухнули” з хлопчиками?”. Я ніколи раніше не чула від нього таких слів. “А що?” — “Нічого. Абсолютно. Це ж твій вибір, твоя ініціатива” — “Моя? Я не хотіла туди йти взагалі” — “Але ж пішла”.
Андрія чомусь моя розповідь надто вразила. “Ти уявляєш, що з вами могло трапитися!” — постійно повторював він. Я ще ніколи не бачила його таким обуреним. Він йшов вперед широкими кроками, я була змушена наздоганяти його. Мене ображав його тон, його незрозуміла різкість. Я була твердо переконана у тому, що без мого бажання чи, принаймні, страху нічого трапитися не могло. Навіть серед трьохсот п’яних напівголих чоловіків.
—Ти настільки мені не довіряєш? Як ти можеш?
— При чому тут це?
— А, тобі, мабуть, неприємно те, що мене поцілували? Це було майже насильно.
— Та цілуйся з ким хочеш!
— Будь спокійний, я так і робитиму. І взагалі, ти надто довго не з‘являвся. —
Більше натякнути на те, що я нудилася, що була невпевнена в ньому, що мене тягнуло до його високоповажної милості, я не була спроможна. Моя відвертість, як не дивно, його не порадувала. Здається, навіть навпаки. Настрій у обох був зіпсутий. Я думала, що “моє садо-мазохістичне кохання” зрадіє, що я така смілива, що можу з честю виходити із неприємних ситуацій. А йому, бачте навіть однаково щодо того, що мене хтось поцілував, але не однаково куди ми ходимо з подругами!
— Ми ще побачимося?
— Як хочеш.
— Ну добре, тоді через тиждень, як ми звикли.
— Можна і швидше. Я зараз не надто зайнятий.
— Можна... Під кінець тижня я вже... хочу тебе бачити... — (Це замість того, щоб сказати, що витримати довше майже неможливо, тоді як днів п’ять ще можна боротися із гнітючою тугою і тягуче-болісним бажанням бачити його.)
— Ти, може, думаєш, що чим більше я тебе не бачу, тим сильніше мені цього хочеться?
— А чом би й ні?
— Ні. Потроху гострота зникає. Не думай, що я можу постійно бути в стадії закипання. Це ненормально навіть з точки зору фізичних законів.
Спочатку така відвертість мене порадувала. Зрозуміло, я теж не можу постійно мучитися потребою його бачити. Зрештою, настає злісне бажання викинути це все із голови і якомога отруйніше зробити “па-па” наостанок. Це нормально... Але потім я задумалася над можливими варіантами почутого. Може, він із тих, в кого “с глаз долой — из сердца вон”? Мені навіть здалося, що він дійсно признався в тому, що був не сам і що має на це повне право.
— Добре. Без проблем. Давай домовимося, що ти приходитимеш лише тоді, коли тобі дійсно захочеться мене бачити.
— Щось я тебе не надто зрозумів.
— Тобі ж гірше.
— А якщо я не приходитиму надто довго? Скажімо, ціле літо?
— Тоді чекаю тебе восени. Бувай.

На щастя, розуму у нас вистачило не повторювати дурних експериментів із довгими розлуками. Хтось до когось зайшов, ми спробували пояснити одне одному наш ненормальний настрій минулої зустрічі. Я сказала, що хотіла б, аби він мене поцілував. Сказала і відразу пожалкувала, що допустила таку відвертість. Потроху обличчя покривала крижана кірочка. Уважно подивившись на мене, Андрій зовні легковажно сказав, що “яблучко ще має повисіти, воно надто зеленаве”. Звичайно, я спаленіла, звичайно, розвернулася і пішла геть. Він мене так і не наздогнав. Отже, все закінчено. Саме про це я і повідомила молодшого брата, коли розмашистим кроком повернулася додому.
Андрій прийшов за мною буквально через кілька хвилин. “До тебе прийшли” — іронічно повідомив брат. Звичайно, я вийшла.
Ми поговорили, я трохи заспокоїлась. “То ти хочеш, аби я зробив це?” — “Мені однаково” — “А для чого ти про це заговорила?” — “Цікаво було подивитися на твою реакцію” — “Тобто?” — “По-приколу, ясно? Мені то що, я можу і так жартувати, а для тебе це, здається, досить важливо. Для тебе ж це вперше, чи я помиляюся?”.
Він знову пішов лютий. Моя гордість була трошки заспокоєна.

Все трапилося само собою. Ми знали, що хочемо цього. Тримати руку одне одного, навіть погладжуючи пальці, було вже надто мало. Я змучувала себе видіннями. Сидячи у темній кімнаті, міцно обхопивши коліна, кусала з розпачу губи. Пальці занурювалися у волосся, нігті впивалися у голову... Але сказати йому...
Зовнішній етикет було збережено в тому, що все було подано у формі ребусу чи загадки. Такої, яка не вирішувалася просто і з допомогою однієї лише логіки. Відповідь не випливала із побудови питання. Це, знову ж таки, був епатаж, розрахований більше навіть на саму себе — хто це відгадає,

читати