Завантажити

справи. Я про твою реакцію.
— Не бачу нічого нормального. Я тепер постараюсь поводити себе дійсно нормально. Правильно.
— Ти ж ревнуєш!
Якби моя подруга показала мені у дзеркалі справжнісінькі роги, які увінчували б мою голову, люмінесцентне волосся чи корону, що зависла в повітрі над моєю не найрозумнішою потилицею, я би не була настільки шокована.
— Я???!!! Опуститися... допустити себе до такого?? Заради...?
— Господи, ну це ж цілком нормально! Чом би тобі не ревнувати, ти ж його любиш.
— Ля, ти знущаєшся.
— Цілком. Якби я тебе не знала, я подумала би, що ти намагаєшся мене надурити. Насправді ж ти для чогось дуриш себе.

***********
Сьогодні я відпросилася у батьків на дискотеку в ліцей. Тут не мало би бути нічого цікавого. Оля не прийшла, інших більш-менш близьких подруг у мене не було, хоча з усіма були дружні стосунки. Хлопців у ліцеї всього третина, та й з тих добре, якщо прийде половина. Саме тому електизуючого настрою дискотек, найвірогідніше, не буде. Не буде для кого танцювати, не буде кого підкреслено не помічати, не буде з кого тихенько підсміюватись, коли її запросить на танок хтось із паралелі, і тихенько жалкувати, що не тебе, а потім переконувати самій себе, що не дуже то й треба.
На нас чекав сюрприз. «Surprise!» — вигукнула би Оля з специфічною інтонацією американських комедій, коли, супроводжувана таким вигуком, на голову злочинця одягається каструля, а зверху ще падає щось. На вечір, в якого була якась своя програма, запросили студентів сільськогосподарського інституту. Нормальні хлопці до «малолєток» не пішли, а ось арабів понабігало достатньо. Програму було автоматично відмінено.
Страшний дядько 20-ти з гаком років з чорною бородою та великими кущистими бровами почав з різкої атаки: «Дєвушк, ві тут самій красівий», і чи не дозволила б я таку йому таку честь як потанцювати зі мною. Пошукала очима до кого б втекти, або хоча б переключити увагу цього «бабая» на когось, але найсміливіші вже танцювали (я зі здивуванням помітила, що мій «красунчик» ще не найгірший варіант, принаймні у нього не гнилі зуби, і ширина плечей теж могла би викликати повагу). Тож мудро вирішила, що краще приспати завойовницькі інстинкти «дядька», а потім вже «звалювати». Погодившись на танець, попередила, що в мене дуже суворі батьки, і якщо я не прийду додому до дев'ятої, мене на півроку закриють в кімнаті.
Це, здається, подіяло, але перемогу було ще рано святкувати, бо джентльмен не міг допустити, щоб я — така тендітна і з таким світлим волоссям йшла додому сама. Я почувала себе такою собі маленькою принцесою (нарешті хоч хтось оцінив мою збляклу, вічно розпатлану гриву) з вкрапленнями чортеняти, бо вже уявляла, що “заспіває” дядечко, коли буде петляти зі мною неосвітленим кварталом приватних будиночків та тінистих садків, серед яких, трапляється, наче вовчі очі, палахкотять вогники цигарок невеличких компаній. Тут звикли пропускати лише своїх. Дорогу ж назад нормально може знайти лише той, хто користується ниткою Аріадни.
Все владналося само собою, бо, побачивши темний тунель і почувши мої клятви, що живу я “он за тим поворотом”, провідник не ризикнув занурюватися у темну воду вуличок. Крім того, не виключено, що він вже чув щось про “бандитський квартал” Кобищанів.
Так чи інакше, але дорогою ми мали про щось розмовляти. Російську мову арабські хлопці, найвірогідніше, лише починали вчити і саме опанували числівники, бо найулюбленішим питанням Нагида було “скільки”. “Скільки у тебе братів? А сестер? Скільки кімнат у будинку?”. Тут глибоких математичних знань не вимагалося, бо моя відповідь не перевищувала числа три. Історією цього краю хлопець не цікавився (а я і не наполягала, бо екскурсовод з мене нікудишній), літературу знав не ту, що я, про свої краї оповідав з додаванням безлічі незрозумілих слів. Врешті, я запитала про його знак зодіака. Нагид не знав такого слова ні російською, ані англійською. Я почала пояснювати: “Ну, це коли ти народився”. “Когди?” — перепитав хлопець, і я із задоволенням підтвердила. “А чого ти питаєш?” — “Ну, цікаво, а що?” (чи не думає він, що я надто зацікавилася його особою?). Вигляд Нагида був дивний. Він тер собі лоба рукою, крім того значно пожвавився. Я дивувалася, невже в багатодітних родинах (а у нього було щось три брати і наче чотири сестри) навіть не пам’ятають точної дати народження дитини, адже питання начебто примусило його задуматись. Нарешті він не придумав нічого кращого, як спитати:
— А ти не знаєш?
— Ні. — Я здивовано-заперечливо похитала головою.
— А чого ти питаєш саме мене?
— Не тільки тебе, я у багатьох своїх знайомих питаю.
— І що вони кажуть?
— Ну, різне…
— Як це різне?
Я здивовано подивилася на Нагида. У них що, прийнято народжувати всіх в якомусь одному місяці? Таке собі ритуальне зачаття. Може, мусульмани всі народжені під знаком овена?
Нагид почав здалеку:

читати