Завантажити

біда! Так не ходи і все.
— Але ж ми домовились...
— Ну невже дівчата завжди повинні виконувати все, про що домовляються із хлопцями? Ти ж вільна людина.

В тому то й питання. Але, зрештою, я ще маленька. Просто граюся у велику. Ну її в баню, цю гру. Я боюся і не хочу. Це надто виснажує. Що ми будемо робити разом? Розмовляти про навчання? Про нас? Такого поняття ще не існує.
Все було би якось ще нічого, якби Він не прийшов сам.
Сонце світило надто гаряче, витворюючи дурманливе зелене марево. Якесь абсолютно нереальне поєднання фіртки мого двору, його готичної постаті, вперто-прискіпливих очей, іронічних, з неприхованим викликом брів, яскравого літнього дня і надто зеленого дратівливого листя...
— Ти?!
— Я турбувався, чи з тобою нічого не трапилося... Ти не захворіла?
— Ні. З чого б це?
— То чого ж ти не прийшла?
— Не... змогла.
— Я чекав тебе півтори години...
— Я дуже зайнята...
— Хоч би прийшла попередити...
— … не змогла. Будь ласка, не ображайся. Приходь завтра, ні, краще у понеділок. Добре(?), я цілий день буду дома, сама, тільки обов’язково. Ти прийдеш? Я все поясню. Тоді, лише не зараз.
Він трохи повагався:
— Я прийду.

Боже, що я наробила! Для чого я його запросила? Хіба ж ми можемо бути разом? Хіба ми можемо бути хлопцем і дівчиною один для одного?
А хотілося б?
Ну і що з того? Це ж не означає, що і йому хотілося б.
А чому ж ні? Ти хіба з найгірших?
Але ж він не дає жодних гарантій, жодних стверджень, я не чула від нього жодних недвозначних слів!
А ти як себе поводиш? Хіба не ти збиралася побачити його “біля власних ніг”?
То що, це Я маю бути біля його ніг?!!! Вибачте. Може, я і злегка закохана, але гордість ще береже мене від подібного приниження.
Я всього-на-всього дівчина, нічого не знаю і знати не хочу. Нехай все вирішує Він. Сторінку понеділка пролистуємо… як епізод книги, де зображене щось надто неприємне. Нічого не хочу…Таке дитяче бажання закрити очі руками…

Понеділок.
Я була відсутня. Надто аморфна й пасивна. Мені було байдуже, що буде далі.
Він був здивований, сердитий, вражений, збитий з пантелику, і, врешті, згас. Йому треба було йти. Я не затримувала. Він запросив заходити до нього, коли буде бажання — благо, адреса є у нашому випускному альбомі.
Сповільнено розвернувся й пішов. Раптом я злякалася. До мене “дійшло”, що все це відбувається реально. Щось зірвалося, побігло за ним (я вже бачила, як розвертаю його за плече, як він здивовано обертається...), але... О Господи! Це ж треба було бути такою дурною! У розпачі я стиснула руки і піднесла їх до обличчя. Він так і не обернувся.

...тонкі руки
заломую у відчаї
люблю його?
Не знаю.
Ненавиджу?
Не вірю.
Страшному звіру
віддаю себе в жертву
хочеш жерти?..
— НА!

******
Про те, щоб повернутися у свою школу і знову зустрітися з Ним не могло бути і мови. Ми ніколи більше не побачимося. Нічого й ніколи не буде. Він ніколи не вибачить мене. А я ніколи не зможу пояснити, що ж сталося тоді зі мною. Ми надто горді, аби просто оминути це питання.
…Подумаєш, відмовитися від чергової ілюзії... Справимося. Я повинна справитися.

Ішли чутки про створення якогось нового ліцею. Ми з бабусею пішли подивитися на умови вступу. На жаль, прийом до класу із спеціалізацією “образотворче мистецтво” було закінчено, проте, саме сьогодні проходила співбесіда на вступ до класу із поглибленим вивченням англійської мови. Величезна черга старшокласників із словниками, їх схвильовані батьки були яскравим підтвердженням майбутньої престижності закладу.
“Може спробуєш?” — запитала бабуся
Мені було байдуже. Англійську я знала посередньо, але не хвилювалася — голова була постійно зайнята конфігураціями “я — він”. Якщо мене візьмуть у ліцей, значить, я дійсно не повинна з ним бачитися.
Без підготовки, але і без хвилювання мені вдалося досить пристойно представитися і давати правильні відповіді на питання, користуючись принципом банальної логіки та ерудиції. Далі директор ліцею перевіряв нас на “податливість до вивчення іноземних мов”. Ми мали якомога точніше повторювати за ним невідомі фрази французькою. Я соромилася видобувати із себе картаве “р”, директор наполягав. Я почала сердитися. Він підбадьорював. Я перекривила його м’яке “ж” та воркітливе “р”. Йому сподобалося. Я неприховано почала його копіювати. Директор був у захваті. Врешті, шокована власною нахабністю, я вийшла зі здивовано-спокійним обличчям із кабінету і сказала, що треба їхати забирати документи з моєї вже колишньої школи. Я прийнята.

Бабуся повезла мене на

читати