Завантажити

волосся — я ледь не вмерла від сміху — так він дивно тоді змінився. Хай би вже був таким, як є. А то ще вирішив мені подарувати невеличку пробірочку солодкавих парфумів, і почав з того, що його мама віддала їх йому… Я не взяла (чому я повинна приймати щось від його мами?), але через кілька днів мені стало шкода маленьку покинуту мензурочку. Її начебто відкинули з обох боків, тож я сказала мені її принести. Подякувала, звичайно, але без надмірностей.
Все ж він мене хвилює. Більше, ніж хто-небудь інший. Дурдом. Ще не вистачало поповнити довгі списки тих, хто плаче в подушку, проводить очима Його єдиного, відкриває культ служіння намальованому в уяві божеству, яке в реальності ганяє в футбол, свариться з батьками, періодично страждає від нежиті, домальовує непристойності в підручнику з анатомії і є таким невиліковно дурним! Цей — інший? Стара пісня. ВІН завжди і для всіх єдиний, неповторний, невимовно прекрасний… До певного часу. А я — нічия! І тим більше не його. Єдиний “плюс” — це його незрозумілість, таємничість, яка дозволяє домальовувати Андрійку будь-які обличчя. Причина зацікавленості ним - моя фантазія… І дійсно, що я про нього знаю?

Дев’яте травня, День Перемоги. Ми стоїмо на демонстрації біля пам’ятника полеглим воїнам-переможцям, слухаємо виступи ветеранів. Мікрофон "фонить". Дідусь шамкає, тож розібрати, про що він говорить, практично неможливо. Сонце світить в ліве око, першокласники із пучками бузку та тюльпанів наступають на ноги. Вибачатися через таку дрібницю їм навіть не приходить у голову. Ми повинні дарувати квіти, аплодувати, сумирно слухати і, головне, створювати видимість масової радості.
Додому поверталися величезним гуртом, двоє з якого були неговіркими. Я вирішила діяти:
— Ви далі куди?
— Додому. Тобі теж у той бік?
Скоса кинувши погляд на Андрія, невимушено відповіла:
— Ні, думала ще у центр прогулятися.
— Класна ідея — підтримали мене.—Пішли всі разом.
— О, ні, у мене ще купа справ. Правда? — кивнула Андрію — ти ж допоможеш, як обіцяв?
— Звичайно. Я свого слова завжди дотримую.
— Тоді нам туди. Всім гарних вихідних. Чао!
— Ну, і що я тобі обіцяв? — іронічно запитав хлопець, коли ми сховалися за рогом будинку.
— А що, невже нічого? — спробувала я “вислизнути”. Він здивовано підняв брови. Мені раптом стало неприємно. Звісно, він нічого не обіцяв. Більше того, навіть не казав, що хотів би зі мною зараз пройтися.
— Вибач, якщо ти зайнятий, я піду прогуляюся сама.
— Ні, чого ж. Можемо разом.
— Може, тобі не хочеться...
— Якщо мені стане нецікаво, я піду.
Ми йшли мовчки. Я була трохи ображена.
— Хочеш, покажу тобі одне класне місце? Можливо, воно не таке вже і чудове, але мені подобається...
— Звичайно.

І він повів мене дуже далеко брудними вокзальними коліями подивитися на старий закопчений паровоз. Якби він хоча б спробував мене поцілувати! Навіщо інакше було залазити у цю діру? Паровоз був старовинний і сам по собі цікавий, проте, у жодній з книжок любовне побачення не відбувалося на такому смітнику. Хіба, що герої були змушені ховатися від помсти старшого брата (якого в мене, слава Богу, немає), або ними рухала справжня пристрасть з обіймами-поцілунками, клятвами “навічно” і подібне. Те, що у мене, чесно кажучи, викликало приступи іронічного неприйняття.
Класичного побачення не вийшло. Повернулася додому втомлена, з брудними пальцями, розчарована, хоча, в принципі, не тим, що він відразу не “схопив мене у палкі обійми”. Чесно кажучи, я просто не знала би, що робити у такому випадку. Проекспериментувати, що би з цього вийшло теж, звичайно, цікаво. Проте, нічого доброго не було б, це вже точно. Ще не вистачало, аби він, біля якого мені так приємно, весело, безпечно, почав до мене чіплятися.
А, можливо, цього і не могло би бути. Може, у нього і не виникає такого бажання щодо мене. Як дівчина я його не цікавлю. Для нього все це — не більш, як новий вид досліджень. Незрозуміла “жіноча логіка” для його математичних уподобань... Нова типологія особистості, досліджуваної зблизька, гарне поле для випробовування своїх можливостей юного мужчини, гостра іграшка, білочка, що цікава доти, доки крутить своє колесо, дівчинка, яка тримає своєю впертістю — доти, доки пручається і не підкорюється...
Чому мене це турбує? Якого біса?
Він?
Недбало вдягнений, надто худий, злегка сутулий, проте очі... майже по-жіночому красиві, аби не їхня здатність бачити все наскрізь, не це критичне “роздягання”, що полягало у спокійному змахуванні полуди з очей і локшини з вух; аби не легкий відтінок іронії — крижинка недовіри на дні теплих золотавих очей.
Я згоряла з бажання поглянути за його маски. Щоб то я і не знайшла способу примусити його їх облишити? Він скине цю броню захисту, “оголиться” переді мною, як миленький.

*****
Наближалися літні канікули.

читати