Завантажити

наговоритись. Виявляється, вона захопилася “ДДТ”, їздила “в Пітер”; вона майже зовсім не змінилася — симпатична, весела, з неслухняною гривкою, з відкритим до оголеності поглядом. Завдання ми поробили нашвидкоруч, отримавши пару попереджень про те, що треба дотримуватися тиші. Коли ж перейшли до твору, одна проблема поставила мене у глухий кут. Нам сказали, що десь у назві є помилка. Знайти її я не могла ніяк. Люда думала, що тут щось не так із комами, а я турбувалася про подвоєння літер. Ми мали написати про “грамотність”. Я ніяк не могла розгадати: російською це слово пишеться із однією чи з двома літерами “м”? Врешті, я запевнила себе, що в цій, такій багатій на ускладнення, мові, подвоюють майже все, що звучить якось непевно. Як же писалися “деревяний, стекляний, оловяний”? Я точно пам’ятала, що існує якесь правило…
Так як твір був про важливість грамотності для людини, то я вирішила спочатку змалювати всі мінуси і недоліки людини неосвіченої. Рука вивела:
План.
Пункт перший — “Знайомство з неграммотною людиною”.
Подумавши про переваги освіти, записала 2-й пункт цього коротенького плану:
“Як приємно бути граммотним!”.

Далі, вирішивши порадитись з Людою щодо розвитку сюжету, показала їй написане. Дівчина впала обличчям на парту. На судомне посмикування її плечей не можна було спокійно дивитися. Ми продовжували реготати навіть тоді, коли нас виставили за двері, тож мій недокінчений, недопланований план так і “пішов” на перевірку “олімпіадному керівництву”. Ірина Павлівна вирішила, що я познущалася, і більше зі мною не розмовляла по-доброму.
Я ж страшно шкодувала, що не взяла ні телефону, ані адреси Люди, бо на зустріч, про яку ми домовилися, прийти не змогла. Так я і загубила ту ниточку, що могла вивести мене до культури “неформалів”, слабких паростків “андеґраунду”. Насправді нас багато чого ріднило, хоча я про це ще не знала. Мені, дівчині з кварталу приватних будиночків, кам’яні багатоповерхівки здавалися ворожими і небезпечними, тоскно однаковими, бездушними і на диво порожніми.

***********
“Сьогодні після уроків нікуди не розходимося! Заплановано культпохід у філармонію! Всі чули? Кого не буде, на нормальні оцінки не розраховуйте!”
Ми йшли великим гуртом. Вперше ми з Андрієм бачилися не в школі. Він наблизився до мене й тихо запитав:
— Ти хочеш іти на концерт? — Я здивовано глянула на нього (хто ж хоче туди йти?).
— Ні, а що? Може... втечемо звідти?
— А ти не злякаєшся?
— Хто, я?!
Роздягалася у вестибулі так повільно, як тільки могла, так що нашій “класній” довелося навіть прикрикнути на мене. Здавши пальто, наздогнала Андрія, який уже заходив у темну залу, звідки долинали тоскно- траурні звуки.
— То ми звалюємо?
— Я думав, ти передумала...
— Ні, навпаки.
Трохи пройшлися містом, але говорити якось не було про що. Ми не знали, що робити з цією несподіваною свободою, коли очі однокласників та вчителів більш не контролюють, не зв’язують. Щось душило, нейтралізуючи звичайну, противну, всезаперечливу, але досить корисну веселість. Хотілося кудись пошвидше “здиміти”. Тож, розчаровані, ми розпрощалися, і я подалася у музичну школу.

Співати я обожнювала, проте через сором’зливість, яка активізовувалася в мені вкрай невчасно, при своїй вчительці “спеца” найчастіше я не могла видушити з себе нічого путнього. Стараючись, як тільки могла, я не брала навіть “мі” другої октави. Інколи голос проривався у несподіваних місцях і швидко, злякавшись власної нахабності, зникав. Коли ж Ольга Іванівна виходила, я уявляла, що я — не я, і сиджу не в старенькому класі, а в горах чи в лісі, чи на сцені. Я гралася і, граючись, брала найскладніші пасажі.
Сьогодні мені було якось ненормально, недобре. Піснею можна було хоча б частково позбавлятися від цього. У пісні можна плакати. Над романом теж. Але в реальному житті — Боже борони! Це ж капітуляція перед самим собою, сором, слабкодухість.

Ля-ля-ля… Темні очі, довгі вії, ці гачки, кігтисті очі, губи гарно окреслені, але надто бліді... Чимось він мене навіть лякає. Смішно, правда?
Як би я хотіла знати, що він думає про мене! Я йому подобаюсь, чи... Останнім часом це питання постійно мучить мене. Надто часто... Якби він мені хоча б подобався...
Стоп! Ти ж ніби казала, що він тобі подобається?
Так, була така думка у шановного товариства, та не знаю... Насправді я нічого не можу зрозуміти. Ну чому, коли я бачу його, ця дивна магнетична сила впливу на мене зменшується, стає до смішного малою? У мріях він значно кращий. Доросліший, чи що… Я надто несерйозна з ним. А закоханість — це вже напрочуд серйозне почуття. Через нього покінчують життя самогубством, роблять всілякі грандіозні речі. А я дурію з Андрієм як дитина, стаю начебто ще меншою. У мене не тремтять коліна в його присутності, а відбувається напад веселощів. Він дійсно часто буває такий незграбний. Почав вкладати

читати