Завантажити

наздогнав мене, коли я йшла додому зі школи.
— Привіт.
— Угу.
— Як справи, нормально?
— Ну так... нормально. — Я почувала якусь тужливу незручність, хай би лиш тільки швидше проходив. Але він зупинився, перекривши мені дорогу. Чи він дурний, що думає, що я буду тікати, як мале дівчисько?
— Ти вже ж доросла, так?
Це було саме те, про що я невідступно думала: “Жодних дибільнуватих виходок! Ти вже доросла.”
— Звичайно.
— Тоді виходь завтра о шостій.
Більшого ідіотизму я не могла собі уявити. Ми кожен вечір бігаємо з друзями по вулиці, о шостій, до речі, теж. Проте, це вже було щось значніше. Я мала вийти як баришня, як дівчина, саме до нього. Це просто комічно! Я не хотіла змінюватися! Я відчувала презирство до тих, хто зраджує своїм стареньким штаням і футболочці, звичним, зручним, “рідним”, із новою кострубатою спідницею, яка сидить на тобі мов решето, бо ти ж ніколи, як не вмовляла мама, не погоджувався носити це опудало, з-під якого виглядають подряпані малиною ноги.
Я енергійно погодилася, аби лишень він мене відпустив: “Так, так, звичайно, неодмінно, мені так приємно...”. Саме цього вечора і ще кілька наступних мене, на превелике здивування батьків, випхати на вулицю було просто неможливо. Костя більше не підходив, а юну дівочу душу почало тягнути до нього з якоюсь незрозумілою цікавістю. Надя це відразу помітила. Романтично-платонічний потяг став предметом її жартів, а моєї муки та задоволення, бо говорити про нього було чомусь приємно.

****
Самовиховання - велика штука. Як виглядає дівчинка, яка сидить тихенько за своєю партою, або щоперерви тікає на вулицю? Звичайно, всі думають, що вона дурна чи слабка, не вміє захищатися, щось приховує або зарозуміла. Все це характеризує тебе не найкращим чином. З таким не хочуть "водитися", отже юна особа автоматично опиняється на найнижчому ярусі шкільної ієрархії. Вибратися із суспільної ж... не так уже й просто. Для цього треба заштовхати туди когось іншого, бо ієрархія тримається на похилених плечах і затоптаних гідностях. Спокій і байдужість рівнозначні смерті. Ми мусимо “бовтатись”, аби на нас не “наступали”, і щоб ми були звільнені від ще огиднішого — наступання на інших.
Робота над собою давала свої плоди — ми з Надійкою вже цілком нормально могли спілкуватися з однокласниками. Несподівано я майже поза власним бажанням вписалася до "модних" дівчат — приєдналася до “гуртка формоненависників”. Мені теж шкільна форма здавалася малоестетичною. Кожен боровся з нею як міг: вкорочували довжину спідниці до малопристойних розмірів, носили фартушки дивних конструкцій, сором’язливо пояснюючи, що шили їх, бо не було грошей, аби купити “магазинні”. Я знайшла скромне мамине ще інститутське плаття, яке сиділо просто супер — не морщилося, не підскакувало, дозволяло рукам нормально підніматися (і навіть не кусало під пахвами). Чорний, крім того, мені личив.

Ольга Олексіївна вирішила прослідкувати за нашою поведінкою і “для профілактики” періодично влаштовувала “виховні години”, під час яких ми дізнавалися про правильний вигляд учня середньої школи: сережки дозволено носити лише маленькі; жодних колечок; волосся треба краще підколювати, аби воно не лізло в очі; хлопці мають підстригтися, не прогулювати, не забувати мити губку під час чергування... Я поки що не виходила за рамки дозволеного, лише одного разу дівчатка зробили мені нечуваний комплімент. “А чого ...-ська фарбує брови?” — запитала одна “класну” із відсутньо-зацікавленою інтонацією. Відчуваючи у грудях тріумфальні сурми і тамтами, я ввічливо-здивовано заперечила і активно почала терти хустинкою брови, аби довести, що у мене вони “справжні”. Класна швидко припинила “комедію”.
За кілька місяців напруженої “роботи на публіку” всі повірили, що несприйняття нас з Надею у колишньому класі було нічим не виправданою помилкою. Високе право на звання «нормальних» дівчат ми врешті завоювали. І ось, жити стало краще, стало веселіше...

Андрій потоваришував з Надею. Він старанно допомагав їй із домашніми завданнями, а я, чекаючи закінчення цих безглуздих уроків-після-уроків, сиділа поруч на парті, хитала ногою і читала. Хлопець цікавився і тим, що я читаю. Звичайно, я була значно вища від якихось там детективів, якими він, як здавалося мені, захоплювався, але, як не дивно, він досить непогано знав літературу ХІХ століття, любив Пастернака. Я із обуренням з’ясувала, що Цвєтаєва йому здається грубуватою. Ахматова, бачте, краща. “Ну звичайно, вам більше подобається награна ломлива жіночність, ніж дружба і партнерство. Фіалкові очі під довгими віями!” — я зобразила томність фіалкових очей, закотивши їх під лоба і кліпнувши віями, але Андрій зауважив, що нічого поганого в синіх очах і довгих віях не бачить. Він мене дратував як ніхто інший. Незрозуміло лише — навмисне чи випадково?

Абсолютно нелогічно, як наших для дружніх стосунків, з’явилося нав’язливе бажання — я хотіла і не могла його торкнутися. Така “проблема на голому

читати