Завантажити

простіше, як зі старшим товаришем, не забувати про те, що ти теж людина, тож ніщо людське...
Знічев’я почала розглядати хлопця. Абсолютно ясно, що він не лідер, не душа компанії, не місцевий “крутий”… Найвірогідніше — звичайний собі “заучка”, типаж короткозорого лякливого хлопчика, який живе у країні цифр та лицарських боїв із “багаточленами”, один з тих, з якими жартують визнані красуні класу, знаючи, що він ніколи не сприйме запрошення у кіно серйозно. А якщо і сприйме, то — сам дурень — відразу стане всезагальним посміховищем.
Хлопець сидів третім за партою, напівобертом. Поруч розмістилися мої однокласники, які прогавили місця на задніх партах. Щоб утримати рівновагу, хлопець спирався на парту позад нього. Рука мого випадкового сусіди у потертій, трохи закороткій синій формі намагалася займати якомога менше місця на чужій території. Потроху скутість пальців пройшла, увага хлопця переключилася на фізику. Кістлява, незвично бліда, вузька і довга рука з величезними кістяшками суглобів і нігтями неправильної форми лежала просто переді мною.

...Знаєте, це досить прикольно погратися в дорослу холодну зовні, але полум’яну в глибині душі даму, особливо, коли насправді ти — довгоноге, трохи невпевнене в собі дівчисько зі світлою гривкою, губами, які вічно тріскаються і облазять... Але хто ж про це знає...

Я знайшла достойну розвагу. Кінчиками пальців вирішила торкнутися цієї тонкої, наївної, надто чоловічої, грубої і випещеної, дивної, дратівливої, проте ззовні абсолютно спокійної — руки. Так — по приколу, від нічого робити, від легкої зацікавленості, бажання подратувати і перевірити реакцію. Біла видовжена рука з синюватими прожилками вен.
Чим довше я вагалася, тим більше нагніталося незрозуміле відчуття страху перед чужим тілом: а раптом ображу людину подібною грою, або, не дай Боже, не так зрозуміє... Тоді замість “моєї зверху” вийде “його” — покрутить пальцем біля лоба...
Полегшувало ситуацію тільки одне — мені має бути однаково, що подумає хлопчик, — досить симпатичний, але який про це явно не здогадується — ми не бачилися раніше (дивно, як для учнів однієї школи), отже й не будемо надалі. Погратися з ним легше, ніж, скажімо, з кимсь із нашої вулиці — так само, як показати язика перехожим приємніше з вікна тролейбуса, ніж сидячи на лавочці у парку...

Врешті, суперечка із собою була вирішена давнім і улюбленим: “Що, слабо?”

Для маскування поклала поруч з його рукою олівець, заклопотано-прохолодно відвернулася до вікна і... тихенько... кінчиками пальців...

...це дивне відчуття електричного струму, яке віддається тремтінням у колінах, страх, знудження... здивування... і... ніжність? Чуттєвість? Дитинність?
Величезне “Чортове колесо”, яке зірвалося і, все ще обертаючись падає... Чимось невідомим я була вибита із теперішнього. Це було абсолютно неочікувано, а тому — страшно. Миттю прибрала руку, але ненадовго, бо знову щось владне, коли однаково і не думаєш, покликало до цих надто тонких, чутливих і чуттєвих пальців, наказало, і я несвідомо знову торкнулася, майже накрила його руку своєю (великий палець зробив пестячий рух), піддаючись дивній незнаній спокусі, нічого не розуміючи, не бачачи, різко відсторонюючись, проте, здається, десь випливли його очі — дитинні, здивовані, розгублені... Він здригнувся й прибрав руку... Зовсім.
Дивно, але ніхто нічого не помітив. Усе йшло далі так, ніби нічого не сталося, наче не тут відбувся зсув часових проміжків, міні-вибух, дешева революція на двох.

...І з того часу вони тільки про Це і думали, згадували, шукали один одного поглядом... Спільна таїна обпікала й стукала у вухах гарячим струменем крові, примушуючи опускати очі...

Овва! Нічого подібного. Мій невинний жарт вийшов не-смішним, не-безпечним, якимось обернено-пропорційним. Підставилася. Зробила дурницю. Незнайома з такою “фізикою” людських стосунків, я вирішила про це просто не думати. Крім того, можливо, все здалося, уявилося, наснилося, наклалося з якимось із недавно прочитаних романів, назви яких я навіть не запам’ятовувала. Було?.. Ніщо не вказувало на те, що між нами щось дійсно відбулося. Хіба те, що я ніколи не уявляла подібного...
Більше того, омріяння якогось надзвичайного доторку здавалося мені награним перебільшенням, вульгарністю, дешевим трюком, який використовують писання про Джона і Сенді чи Мері. Він — прекрасної атлетичної будови, полум’яний та нетерплячий; Вона — граційна тонкість, еротизована цнотливість, яка часто вживає жіночне “ах!”. Що може бути більш непристойним та фальшивим?
Лише незрозуміло, звідки така ідіотична впевненість, що він не міг не відчути того ж, що і я? Чому я вважаю, ніби “струм” буває лише від доторку двох заряджених частинок? Людська натура така багата, що переконати, навіяти і опектися можеш і самостійно.

Я старанно уникала хлопчика, але і він сам дуже рідко виходив із класу на перерву.

читати