Текст роману Каміло Хосе Сели «Родина Паскуаля Дуарте» (1942 р.) містифіковано під написану у в’язниці сповідь-покаяння головного героя, який очікує на смертну кару - для більшої правдоподібности додано псевдодокументальні свідчення очевидців та автора (в українській літературі чи не найвідомішим прикладом такої містифікації, де автор начебто відкриває читачам дивом віднайдений рукопис якогось вимученого життям чоловіка, є «Зів’яле листя» Івана Франка). Головний герой Паскуаль Дуарте - класичний об’єкт для психоаналізу. Його дитинство минуло в сільській сім’ї тиранічного батька-дітовбивці та пригнобленої матері. 

Вважається також, що Села, автор роману, у своїй творчості стояв на позиціях філософії екзистенціалізму з її принципом недермінованости (наперед невизначености) людського існування, однак у цьому романі головний герой, хоч і зазнає нетривалих митей радости, головно через короткочасне трагічне взаємне кохання, зі самого малечку приречений на нещастя - усі намагання Паскуаля втекти від фатуму зазнавали невдачі. Його кроки до щастя неплідні, що буквально символізують його померлі діти - викидень та однорічний син, якого звела на той світ недуга. А вчинок, завдяки якому Паскуаль заманіфестував свою чоловічість - смертельна розправа над убивцею дружини, який мав намір «порозважатися» ще й із його сестрою, - спричинив до стирання ціннісних меж у світогляді головного героя, тобто, по суті, ліквідував Паскуалеве Супереґо (Над-я), відповідальне за приглушення деструктивних потягів темного Ід (Воно). Тож після повернення додому з вимушених втьоків, у які Паскуаль подався, щоб не дістатися в руки правосуддю, він, вдруге одружившись і начебто здобувши омріяну гармонію, став дивитися на свою нечуйну матір як на головну причину власних бід; мати, мало того, що привела його на цей жорстокий світ, то ще й постійно пригнічувала його гідність і втручалася в його сімейне життя. Зрештою, однієї ночі він підступно вбив її (за силою опису цієї ситуації можна порівняти цей роман Сели з новелами Василя Стефаника - та й обидва автори беруть сюжети зі «сільського» життя простолюду, не зачесаного модерними установками міста). То була квінтесенція духовної ночі, в якій опинився головний герой - ночі, яка спричинила егоїстичну переконаність у тому, що Паскуаль вершить справедливість. Тут вчуваються перегуки зі «Злочином і карою» Фьодора Достоєвського. Можна порівняти життєвий шлях Паскуаля Дуарте й із долею Чіпки Варениченка з роману «Хіба ревуть воли...» Панаса Мирного та Івана Білика - адже «пропаща сила», яка мімікрує під ілюзію звершення справедливости, зводить життя обох персонажів до втрати людського обличчя, хоч вони мали шанси і таки короткочасно намагалися жити «нормальним життям». Маємо тут і перегуки з тематикою еспанських «шахрайських романів».

Та ключовою, як на мене, є інша річ, яку показує Села (і тут маємо справу з психоаналізом) - авторитарна сила отого архетипного жорстокого батька, зі смертю якого родині Паскуаля Дуарте натрохи стало легше дихати, нікуди не щезла, а, як виявилося, перейшла синові - Паскуалеві, який пустив її в себе як «голова родини», володар символічної влади вирішувати, зокрема й те, в кого забрати життя. Ця авторитарна сила єдино плідна в родині бідолахи. Ця сила, втім, плодоносить злом - вона скерована сіяти смерть і сама приречена на фатальну мученицьку загибель (у муках померли, по суті, всі чоловіки з роду Дуарте, згадані в романі - і деспот-батько, і син Паскуаля, і, врешті, сам Паскуаль).

Остання сповідь Дуарте спершу скидається на усвідомлене каяття на кшталт покаяння одного з розбійників, розіп’ятих на хресті поряд з Ісусом Христом. В оповіді грішника перед заслуженою смертю бачимо осмислення свого падіння, однак усе це нівелюється «безславною поведінкою» під час страти, до якої він був не готовий.

До речі, це другий за кількістю перекладів твір еспанської літератури (перший, зрозуміло ж, «Дон Кіхот» Міґеля де Сервантеса). Українською «Родину Паскуаля Дуарте» переклав Сергій Борщевський, а видало у 2011 році «КМ-Publishing».