Не важливо, про яку категорію людей йдеться, оскільки ключовим є те, що кожна людина задається в такі моменти питаннями: «Бути таким, як усі, й піддатися хвилі всезагальної покори?», чи «Бути іншим – і відхилити всі традиційні догми й правила?»; «Бути тим, хто руйнує, чи тим, хто зводить?»… Тож бути чи не бути?..

На вустах героїв романів Ольги Слоньовської такі питання звучать рефреном чи не на кожній сторінці. Письменниця вдалася до доволі непростого, проте оригінального та зовсім не апробованого в літературі жанру – роману-тетраедра, створеного за принципом пірамідки Рубика. Чотири романи: «Загублені в часі», «Інстинкт саранчі», «Знехтувані Ноєм»та «Медуза-Ґорґона»становлять єдине ціле. Поєднані ці, на перший погляд, ідейно несумісні тексти не тільки центральними героями, а ще й причинно-наслідковими зв’язками: дії героїв одного роману стають причиною нещасть персонажів іншого; почуття любови одних – переростає у бажання помсти та ненависти в інших. Особливістю згаданих текстів також є те, що вони не вимагають обов’язкової послідовности у читанні як тетралогія: можна читати спочатку останній роман, чи будь-який інший у довільній послідовності, адже кожен текст є автономним, із своєрідними специфічними кодами, зрозуміти (відчитати) які можна лише за умови, якщо зберегти у собі елементи людськости. 

Роман «Загублені в часі»– один із  чотирьох романів у своєрідному магічному тетраедрі письменниці. Головна героїня Ганна – дівчина, яка аж надто швидко стала дорослою жінкою. Після смерті матері їй доводиться перевестися на заочну форму навчання і заопікуватися чотирма сестрами, три з яких перманентно намагаються довести свою зверхність та владу над нею: «А як маю за сестрами дивитися: я там, вони – тут? Одна Ромка ще мене жаліє, он і зараз щось там у хаті варить їсти! Усі інші лише мають мене за винуватицю всіх негараздів. Мовляв, ти встигла, ти – студентка, а ми нікому не потрібні, залишені самі на себе, напризволяще!»  (с.57, див.: Слоньовська О. Загублені в часі. Роман. Київ : Видавництво «Український пріорітет», 2018. 272 с.).Комплекс меншовартості, який постійно намагаються нав’язати дівчині її ж власні сестри, стає відправною точкою всіх її нещасть. У вервиці філософських питань між «бути чи не бути?» Ганна практично до останньої краплі людського терпіння вибирає варіант: не бути, не відчувати, не піддаватися, не мріяти і, не дай Боже, не кохати. Здавалося, позбутися цієї надокучливої частки «не» НЕможливо, оскільки після смерті матері й «небажаної» вагітності світ для Ганни застиг намертво: «Мені б хоч промінчик сонця, промінчик щастя, бо ж ось-ось перетворюся в ту нещасну дистрофічну рослину, що здуру випустила паростки в темному льоху! Проте небесні сили були зайняті важливішими справами, а чорти моє ниття-виття таки почули»(с.43). Чи вміла Ганна давати раду своїм страхам та сумнівам? Безумовно, що ні, проте вона вчилася. На обвуглених втратах власної душі зводила таку непригріту та зболену надію, яка не дозволила їй впасти і при цьому завжди подавала руку в найскрутніші моменти. Письменниця висипала на голову дівчини серйозні втрати та поневіряння, але подарувала їй таких людей, які не боялися радикальности та рішучости: «Нашу Лінду відчислюють із університету. Вона Жбанкіна, коли його на сцені нагороджували грамотою обкому комсомолу, вийшла нібито привітати, але зовсім Льончика не вітала, а кілька разів колючим трояндовим букетом по червоній від сорому пиці привселюдно списала!»(с.51). Якщо врахувати, що подія в романі відбувається в часи СРСР, а Лінда з родиною збирається в Ізраїль на постійне місце проживання, то на прикладі подруги Ганні відкривається інше виховання й інші волевиявлення. 

         Слід звернути увагу, що на сторінках романів О. Слоньовської незримо присутній отой дозований елемент добра та зла. Авторка на диво чітко витримує баланс між темним та світлим. Якщо головну героїню (героя) переслідують невдачі, то обов’язково невдовзі фортуна їй (йому) усміхнеться. І йдеться не про традиційний принцип «щасливого фіналу» чи про канонічні чорні та білі смуги в житті, – тут маємо на увазі пропорційне співвіднесення невдач та радостей, які завжди крокують поруч. Письменниця змалювала жінку, яка власним страхом долає всі інші страхи, яка через власний біль вчиться відчувати свій по-новому, яка через втрати вчиться цінувати суще. 

На кінцевих сторінках роману наявна бажана та необхідна еволюція цієї знедоленої жінки. Ганна більше не вагається ні в собі, ні у власних силах, хіба що ставить під сумнів загальні принципи світобудови: «З появою нових друзів моє життя також змінилося. Я купила пляшку дорого вина, коробку найкращих цукерок і тримала все це в холодильнику, знову почала робити собі кожного дня іншу зачіску, відвідала косметолога…»(с.234).Така жінка точно знає, що серед безлічі варіантів вона вже в змозі обрати єдиний для себе варіант: «бути» і «жити», але не для когось, а не зважаючи ні на що. Ганна прагне бути, а не мати матеріальні цінності чи посаду. 

Романи «Інстинкт саранчі»та «Знехтувані Ноєм»є другою і третьою частинами тетралогії О. Слоньовської й логічним продовженням «Загублених в часі», але разом з тим самодостатніми та цілісними романами. Впадає у вічі майстерність авторки насамперед на сторінках другої і третьої частин. Письменниця вправно і дуже чітко маніпулює людськими долями, які у ключові моменти тетралогії гостро перетинаються. Найцікавіше, що згадані романи, як видається, є зразком експериментально-інтелектуальної прози. О. Слоньовська не тільки змалювала образ чоловіка, як авторка, вона думала, як чоловік, відчувала, як чоловік… Для того, щоб описати не просто один день із життя чоловіка, а цілий спектр дисонансних станів, письменниці довелося перейнятися психологією чоловічого єства. Звичайно, це не просто й водночас досить екстравагантно. Чоловіча половина соціуму може образитися, обуритися, накинутися з докорами в некомпетентності.

Герой «Інстинкту саранчі»журналіст Льончик Жбанкін починає всі важливі рішення у своєму житті з підлости та підступности. Такий герой точно знає, що між «бути чи не бути» він таки обере бути, але бути тим, хто руйнує людські долі, тим, хто нехтує людськими почуттями. Авантюрний альфонс, радянський «сексот», вправний авантюрист… Називати його можна по-різному, оскільки цей психотип – це синкретизм брехні та зради: «Чому я ще з юних літ виявився таким цинічним? Паталогія? Генетика? Батяня коханок міняв, як свічки в своїх оранжевих «Жигулях», мамуська також підгулювала – не сліпий же я був, із першого класу мотав на вус і навіть не просто здогадувався про якісь невинні шури-мури обидвох – знав достеменно»(с.7: Слоньовська О. Інстинкт саранчі. Знехтувані Ноєм. Романи. Київ. Видавництво «Український пріоритет», 2019, 264 с.) Ох, всі проблеми тягнуться з дитинства, – як би влучно заявив всім відомий дядечко Фройд. Насправді ж усі проблеми з дитинства за собою тягне сам Льончик Жбанкін. «Колекція жінок» у його житті свідчить радше про його незреалізованість як чоловіка, аніж про якісь примарні досягнення «мачо». Нещасна Ганна, яка щиро кохала підлого Льончика, наївна Соломія, яка ладна була пожертвувати всім заради вигаданого почуття, чи покривджена Татана, яка віддає надлишок своєї невикористаної любови та піклування на офіру безмежних примх Жбанкіна… Не має значення, хто саме із жінок траплявся на життєвому шляху вправного афериста, у його руках вони одразу перетворювалися на знаряддя для досягнення конкретної до краю примітивної мети: «У мене, наприклад, у донжуанському списку буде п’ятсот коханок! І про кожну в своєму щоденнику я зможу написати ще пікантніше. Уявляєте? Чи не ідіот? Уявив себе биком-«васпраізвадітелєм»…»(с.7).Заслуга О. Слоньовської в тому, що, описуючи головного героя-чоловіка, їй довелося цілковито притлумити в собі власні почуття жінки. Кудись поділося всюдисуще фемінітивне почуття солідарности, надмірне співчуття чи жаль до чергових жертв Жбанкіна. Авторка цілковито розчинилася в образі головного героя, долаючи стереотип гендерного поділу літератури за статевою ознакою. Навіть більше, з вуст головного героя лунають глумливі кпини в бік жіночої суті: «Ні, жінки – кожна й усі разом – це фуфло. Правильно написав той літературний критик із Тернополя в «Літераурці», що ні одна баба ще справжнього мистецького шедевру не створила, ні одна впродовж усієї історії людства не змогла дорівнятися чоловікові» (с.23).Так ненавидіти жінок може лише чоловік, який одного разу був знехтуваним та покиненим. Врешті, згодом байдуже та зневажливе ставлення навіть до самого себе штовхає Жбанкіна в ту моральну яму, яка, власне, і стала для нього могильною. «– Агонія! – констатує товста лікарка. – Пульсу нема, зіниці не реагують на світло, шия зламана. Та й усі нутрощі однозначно відбиті, а ліва нирка перетворилася в кашу. Який смисл продовжувати йому передсмертні муки на хвилинку-дві? Брехня, що залишилося жити лише хвилину-дві! – чомусь мені стає шкода себе настільки, що готовий ревіти ревма, як у дитинстві. Це ж несправедливо, жорстоко, підло…»(с.133).У долях таких людей, як Льончик Жбанкін, зазвичай фатальну роль відіграє випадок, яким керує Всевишній. Саме він визначає для таких людей, чого вони вартують, тому між «бути чи не бути» для головного героя вирішено не бути, не жити, не продовжувати своїх експериментів над людськими долями. 

У «Знехтуваних Ноєм»лікар Юрій також долає всі кола життєвих негараздів, але, на відміну від Льончика Жбанкіна робить остаточний вибір на користь добра, за що отримує своє Господнє помилування. Наївно вірячи, що врятує життя своїй дружині не лише як лікар-професіонал, а як коханий чоловік, він вкотре переконується, що й навіть у лікарів помирають рідні та кохані, навіть у найвизначніших науковців діти не мають схильностей до науки. Ну що ж, «багаті теж плачуть?». Неможливість щось змінити у власному житті штовхає головного героя на крихкий шлях брехні та облуди: «Проте все-таки я почав не просто пити для заспокоєння нервів, а хронічно напиватися в дюндель. Робив це у вільний від поїздок час, але все частіше й частіше. Світ утримав для мене привабливість існування, люди – найменшу повагу»(с.163).Гроші наповнювали зголодніле на справжні та щирі емоції непересічного нутро чоловіка. Вони стали його хлібом насущним, його пристанищем та сховком. Тимчасові стосунки з сексуальними партнерами, які ні до чого не зобов’язують, діти, які позбавлені елементарної батьківської опіки, крім грошового забезпечення, – неповнолітні вбивці… Ланцюжок моральної деградації героя не повний, історія замовчує про незліченну кількість смертей, які ніколи не відмиються ні з рук, ні з душі головного героя. Як склеїти розбиті уламки життєвих епізодів? Як, зрештою, «бути», коли хочеться «володіти» чи «мати»… До морального життя Юрія приводить звичайний лист. Звичайний лист не звичайної та бажаної жінки: «Тебе залишилося в мені хіба на півзітхання» (с.257), – пише йому Соломія… 

Як часто ми залежимо від слів, у той момент, коли слова так безтямно залежать від нас. Що відчуває людина, яка зважується на самогубство, і чи відчуває бодай щось? Чи, можливо, нечистий у той момент блокує всі позитивні почуття, надсилаючи до свідомости лише те, через що не зможеш змінити свого рішення? «– Що, слабо? – кивнув головою на шприц у моїй руці. – Давай, завершуй, що вже розпочав. Чи може, передумав?..»(с.259).Власне такий герой, як Юрій, балансує між «бути» чи «не бути», тому і залишається «існувати» без сенсу, надії, бажань, але, безумовно, з правом на життя. Врешті, Бог милує Юрія, і цілком можливо, завдяки малому хлопчику, який у Прощену неділю пропонує колишньому мільйонерові-грішнику попросити у Всевишнього прощення.

Заключна частина питомого тетраедра «Медуза-Ґорґона» (Слоньовська О. Медуза-Ґорґона. Роман. Київ. Видавництво «Український пріорітет», 2019. 312 с) є зразком інтелектуально-екзистенційної прози з елементами психології художньої творчости. У центрі подій головна героїня- письменниця, яка окрім того, що пише, ще й розповідає, як саме вона це робить. Читач ніби підглядає через відчинені двері за діями головної героїні: вона страждає і це приносить їй натхнення, вона зраджує – і це приносить їй натхнення, їй боляче – а вона пише зі сльозами на очах. Окрім психологічних граней цього тексту, є ще й побутові. Письменниця і жінка…Як поєднати у собі дві сутності, кожна з яких прагне завоювати більше простору в душі головної героїні: «– Ти – мама! У цей момент ти – насамперед МАМА, а не письменниця. У твоєму організмі змінився гормональний фон. Це обов’язково минеться безслідно! Жінки швидко повертаються від мусі-пусі, кашки-малашки, підгузників і сосок навіть до найскладнішої інтелектуальної праці! Природа мудра»(с.179).Оця здатність приборкувати в собі дві стихії дозволяє говорити про яскраво виражені дві сюжетні лінії: соціально-побутову та психологічно-емоційну. Найцікавіше, що головна героїня не є різною на двох сюжетних зрізах, вона залишається такою, якою є: простою, емоційною, дещо з наївним поглядом на життя та із загостреним почуттям справедливости. Для того ж, щоб чоловік головної героїні «Медузи-Ґорґони» – це справжній чоловік, а не пристосуванець, альфонс чи підкаблучник. До Гріга далеко й лікарю Юрію, не те що Льончику.

Особливістю цього роману про письменницьку творчість є те, що він обрамлений історіями-епізодами, які не мають жодного стосунку до основного тексту. Це, немов маяки, серед безмежного океану слів, вони поодинокі, бо не мають розвитку та продовження, проте вони відблискують світлом, яке необхідне для справжности сприйняття. 

У цілому, чотири романи О. Слоньовської повноцінні із сюжетного погляду та вичерпні – з інформаційного. Відчутно, що головні герої не лише писані рукою авторки, а ще й пережиті її душею та свідомістю. На всі питання, які хвилювали в першій частині тетраедра, можна знайти відповіді в останній, чи в другій або третій. Без відповіді залишиться, скоріш за все, лише єдине питання, на яке кожен повинен відповісти індивідуально: Тож: бути чи не бути?..