Re: цензії
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
- 14.11.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоРозворушімо вулик
- 11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти«Але ми є! І Україні бути!»
- 11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУПобачило серце сучасніть через минуле
- 10.11.2024|Віктор ВербичСвіт, зітканий з непроминального світла
- 10.11.2024|Євгенія ЮрченкоІ дивитися в приціл сльози планета
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Події
«Я й зараз думаю, що Бог на Різдво має відпочивати від нас!»
Кожне свято має свої спогади та асоціації.
Для мене Різдво – одне з найулюбленіших релігійних свят. У дитинстві дуже любила колядувати. Бабуся навчила мене чимало гарних щедрівок та колядок. Від неї залишився й маленький мішечок на гроші, який вона, хвора вже й прикута до ліжка, сама зшила з простої якоїсь тканини в коцку. Мені тоді було п’ять років, але з цим гаманцем я ходила колядувати і навіть старшокласницею…
Впевнена, що у кожної людини є солодкі спогади про Різдво. А які вони, ці спогади й асоціації, у закарпатських письменників?
– Це — єдине свято, яке я справді завжди згадую зі щемом у серці. Навіть хотіла приїхати додому в Батрадь зі своїм хлопцем. На жаль, у нас уже закінчуються канікули. Різдво Христове у мене завжди асоціюється з бетлегемами. Люблю простих колядників, діток. У Бовтраді цього вечора зазвичай сніжно. Десь далеко гупають петарди і чути спів бетлегемів. З дитинства найбільше мені запам’ятався… чорт! Бо його довгий час боялася. А ще пригадую фантики угорських цукерок, якими прикрашали ялинку. Кажу фантики, бо самі цукерки ми з’їдали, а фантики залишалися на роки. Щосвята їх мама приносила з горища, і ми вирізали картопляні стовпчики, аби зодягнути їх у блискучі папірці й прикрасити новорічну красуню. Ще пам’ятаю велику радянську зірку, яка завжди світилася на вершечку ялинки. До речі, я дуже любила колядувати. Тепер вже й не пригадую, скільки вколядувала грошей, але знаю, що моя сусідка мене навчила гарну колядку, яка починалася словами: «Я у мамки лем єден…». А закінчувалася: «…Не питайте, не питайте, лем єдну копійку дайте!». Отож ми її здебільшого й виспівували разом.
Василь Кузан:
– У часи мого дитинства комуністична система намагалася знищити все, що прив’язувало нас до рідної землі, до історії, традицій нації. Колядувати було заборонено, як було заборонено читати не цензурованого Шевченка. Щороку 6 січня у школах проводилися вечори відпочинку, лекції, конкурси… Я, як відмінник, відвідував ці вечори, танцював, перемагав у конкурсах, отримував призи…
Додому повертався пізно, але колядники майже не ходили або колядували по крайніх вулицях. Бо вчителі, дружинники, міліціонери, запеклі комуністи патрулювали по селу і ловили колядників. Потім їх відповідно «виховували». Одного року був у Довгому такий випадок, про який і тепер згадують. Сільський голова зустрів на мості вертеп. Хотів зірвати з діда маску, але той не дався. Виникла сварка і штовханина. Тоді сільський голова, обурений, що його, як представника влади не слухають і не підкоряються вимогам, вхопив вертеп (хатинку) і скинув її з моста.
Зате свято дома було в ці дні завжди. Приходили родичі, хресні батьки, приносили подарунки, тихесенько колядували... На столі завжди були смачні наїдки, свіжина і особливо смачний майош (гурка). А колядувати я ходив лише у дві-три хати: до бабусі, до стрия, до тітки…
Мар’яна Нейметі:
– Найбільше моє дитяче враження від зимових свят — від двох Дідів Морозів. Вони забрели на нашу вулицю, яка ще тільки забудовувалася. Яким був мій захват побачити двох Дідів Морозів одночасно! Благенькі, проте справді яскраві костюмчики, мабуть, не рятували Дідів Морозів від морозу. Бо вони тупцювали, як тарантули. І раптом один витяг з кишені свого червоного маскхалата справжню півлітру. Пригадую, що я зовсім не розчарувалася, а подумалось: «О, яке життя, виявляється, цікаве!». Вони здалися мені справжніми героями, мужніми і втомленими. На таких я натрапила згодом в оповіданнях Діккенса. Правда, Діди Морози побачили у вікні дитину і самі зашарілися, як діти. Зітхнули, згадали про свої обов’язки і мужньо подалися на свою улюблену роботу.
І тільки через кілька років я побачила справжніх колядників — у гунях, зі всіма персонажами. Ці два моменти зіллялися в один спогад, чомусь для мене важливий. Бо й тоді, й тепер мені здається, що любити одне одного чи бодай терпіти одне одних — зверхніх, невдячних, вимогливих, брудних, всіляких — куди важче, аніж любити Бога. Кажу це ще й тому, що на Різдво або ж на старий Новий рік, коли народився мій батько, до нас сходяться родичі. І я з великою надією чекаю, коли вони за столом нарешті змучаться від всяких оповідок про Бога і почнуть розказувати про своє дитинство. Як старший брат годував молодшого. Як вони вправлялися зі своєю маленькою сестричкою, доки батьки порали великий город. Як моя баба прикрила собою дітей, коли літак бомбив Сваляву, і тому зараз у мене є тато. Як мій прадід забавляв мого малого тата співанкою: «Ти Іван і я Іван, обасьме Івани. Ані ти, ані я фраїрки немаме.». Я й зараз думаю, що Бог на Різдво має відпочивати від нас. Від наших вимог та освідчень у любові. Це було б дуже й дуже людяно з нашого боку. А ми маємо наговоритися одне з одним або хоча б пам’ятати одне про одного, навіть про тих, які зовсім цього не заслуговують.
Василина Іванина:
— Я народилася і виросла в Міжгір’ї. Жила у бабусі там до шостого класу. Це такий вік, коли багато що вже знаєш і розумієш. Але є такі речі – просто незбагненні! Наприклад, бабуся стелила на святвечір сіно під стіл, яке зберігалося до того часу на поді. А на Різдво на сіні якимсь дивом опинялися горіхи та запашні яблука. Мені було дуже цікаво, звідки вони там взялися? Бабуся завжди ставила на стіл під ікони керечун. Це — круглий хлібець, в середині якого був отвір. Ось цей отвір бабця прикрашала невеличким снопчиком вівса. Цей керечун тримали в хаті аж до самого старого Нового року. Затим моя бабця вилущувала з вівса зернини і обходила хату, розсипаючи насіння. Цікаво, що під час цього «ритуалу» вона щось промовляла. Я і досі не знаю, що саме. Але думаю, що це був якийсь оберіг від зла.
До речі, мене ніколи не пускали колядувати. Просто в нас був такий звичай, що дівчата мали сидіти вдома і приймати хлопців-колядників. А спершу по селу ходив колядувати церковний бетлегем…
– Різдво для мене в першу чергу згадується студентськими роками. А вчився я з 1988 року по 1992-й, коли руйнувалася імперія, а з нею і всі усталені догми. На факультеті журналістики Львівського університету створився вертеп зі студентів різних курсів. Самі написали оригінальний текст, вивчили рідкісні колядки, виготовили костюми і навіть зірку. Мали такий успіх, що навіть зайняли одне з перших місць на всельвівському конкурсі вертепів. Ба більше, їздили з гастролями в Естонію, Молдову, Запоріжжя і навіть у Крим. Це в мене незабутні спогади на все життя! Декан Володимир Здоровега навіть нас із сесії відпускав, шануючи наш ентузіазм і таланти. Приємно, що закарпатці у факультетському вертепі не пасли задніх. Олександр Сочка, Любка Немеш, Іван Берец, Вірка Цупик, Іван Ладжун були завжди у колядницькому «строю»! А скільки різних історій – від комічних до трагічних траплялося, книжку писати можна! Завжди тепло згадую їх, коли приходить Різдво. Оцей кількарічний вертепницький гарт великою мірою і сформував нас у ті роки.
Коментарі
Останні події
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева
- 09.11.2024|16:29«Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків» — книжка для сміливих розмов від авторки блогу «У Трусах» Анастасії Забели
- 09.11.2024|16:23Відкриття 76-ої "Книгарні "Є": перша книгарня мережі в Олександрії
- 09.11.2024|11:29У Києві видали збірку гумору і сатири «СМІХПАЙОК»
- 08.11.2024|14:23Оголосили довгий список номінантів на здобуття Премії імені Юрія Шевельова 2024 року