Re: цензії

У межах започаткованого Волинською крайовою організацією Всеукраїнського товариства «Просвіта» проекту «Тільки правда нам важлива» автор представив книжку «З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ ст.». Вона щойно побачила світ у харківському видавництві «Акта».

Дотично до кожного українця

Цей захід, можливо, не вартий був би такої пильної уваги, якби не тема, що зачіпає не лише фахівців-істориків, а й кожного українця. Адже на зустрічі йшлося про непрості сторінки спільної українсько-польської історії, навколо яких твориться чимало міфів. За твердженням Людмили Стрільчук, лише аналіз написів на хрестах, встановлених польською стороною на Волині, увиразнив використання нічим не обґрунтованих даних. Наприклад, в Охнівці та Домінополі встановлення пам’ятних знаків не лише не погоджено з офіційною українською владою, а й вони містять цифри, не підтверджені жодними джерелами та документами.

Волинський дослідник Ярослав Царук, який об’їздив на Волині майже всі місця польсько-українських трагедій і опитав тисячі свідків спровокованої з Москви і Берліна біди 1943-го, таких фальсифікацій фактів може назвати сотні. Поляки у них, як правило, мають вигляд безневинних жертв. І при цьому ретельно замовчують трагедії села Красний Сад. У ньому ще на Великдень 1943-го поляки за підтримки німців вбили 104 українці, а саме село розграбували і спалили…

Вочевидь, дослідження науковців мають стати запобіжниками, які не допускають таких маніпуляцій. Такі видання, як «З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ ст.» не можуть залишатися просто на полицях. Книжку, до речі, вже видано польською, вона доступна не лише пересічним читачам із-за Бугу, а й політикам, дослідникам «волинської трагедії». Тобто всім, хто хоче знати правду, а не вимальовувати зручні схеми про «зарізяк-українців» для польських політиків крайнього правого спрямування.

У дискусіях навколо українсько-польських конфліктів, особливо щодо волинських подій, можемо спостерігати своєрідне зачароване коло. Часто, ведучи розмову про них, надто багато уваги приділяють політичному чиннику. Ніхто не заперечує, до прикладу, того, що в українсько-польському протистоянні у роки Другої світової війни чималу роль відігравала позиція українського та польського підпіль, бачення українським та польським політичним проводом післявоєнної долі Волині, Східної Галичини, Холмщини та Підляшшя.

Праці Богдана Гудя доводять, що етносоціальний чинник, життєвий досвід поколінь жителів цих земель важив не менше. Тому, як стверджує Богдан Гудь, з’ясування причин хвилі жахливого насильства на Волині та у Східній Галичині, показ українського невдоволення і причин антипольських настроїв у селянському середовищі потребує вийти за межі ХХ сторіччя. А глибокий аналіз сторіччя ХІХ дає змогу говорити про повторюваність і спадкоємність подій часів польських повстань 1863-го, національної революції 1917—1921 років та подій українсько-польського протистояння у 1943—1944 рр.

Пошук причин українсько-польських конфліктів робить наукові студії не просто теоретичними розробками, а фактичною інструкцією для уникнення подібного у майбутньому.

Один із чинників, який заважає діалогу між українцями та поляками, — те, що ми не обізнані з позицією одне одного. В Україні малознані погляди польських авторів, а в Польщі ще меншою мірою відомі позиції українських дослідників. Тож те, що дослідження Богдана Гудя вийшло друком і польською, й українською мовами, дуже важливо. Адже дає змогу вийти за межі національних гетто.

Вкладайте у слово!

У присутніх на луцькій презентації мимоволі постало запитання: «А що ж у цій ситуації робити?»

За твердженням Богдана Гудя, Польська держава на фінансування досліджень і видавничої активності нинішнього основного рушія антиукраїнських настроїв Гжегожа Мотики надала вже мільйон доларів. Натомість українські дослідники найчастіше не лише працюють за власні кошти, а й змушені шукати тих, хто профінансує їхню вкрай потрібну нашій державі працю.

Адже, як зауважила лікар-офтальмолог Тетяна Єремєєва, яка взяла на себе оплату видання книжки Б. Гудя, фінансування політики пам’яті в Україні порівняно з Польщею істотно програє. І науковці потрапляють у замкнене коло, коли вони не лише досліджують минувшину за власні гроші, а й змушені шукати кошти на друк своїх праць.

Саме тому в Україні мають існувати засадничі речі, які повинна підтримувати держава. І щодо таких видань має бути державна політика сприяння. Хтозна, чи була б нині війна на сході країни, якби після здобуття незалежності Україна спрямувала десятки мільйонів гривень на видання і масове поширення білої книги злочинів комунізму, проведення декомунізації. Тепер же треба платити людськими життями і витрачати мільярди, аби втримати атаку «руского міра».

Розплачуємося життями найкращих синів України за власну ідеологічну недолугість та недалекоглядність.

Держава без сприйнятої суспільством національної ідеї, про пошук чи формування якої йдеться вже десятки літ, — що судно без вітрил, стерна й капітана.

У боротьбі за душі й розум людей книжка може бити не гірше від кулі. Коли українські очільники нарешті зрозуміють, що ідеологічний мотлох з-за східного і західного кордонів в умовах гібридної війни можна буде перетворювати на ніщо лише за умови системної роботи в цьому напрямі, яка щедро фінансуватиметься в межах відповідної державної програми?

Без цього ми й надалі програватимемо дипломатичні війни. Як під час нещодавнього внесення польським парламентом змін до так званого бандерівського закону. Тоді, нагадаємо, українська частина проблемних питань залишилася без змін і в польському законодавстві було скасовано лише ті пункти, які дратували Ізраїль і США.

Напевно, можна говорити, що жодні аргументи в українсько-польському діалозі навряд чи будуть почуті, доки польська партія «Право і справедливість» дотримується певної наперед визначеної лінії. Однак крім владної верхівки є польське суспільство, і ставлення пересічних поляків до українців значно важливіше. До того ж, недооцінка важливості соціально значущих наукових проектів дуже дорого обходиться і може бути непередбачуваною в умовах гібридної війни, яку веде проти України Росія.

Так чи інакше, але виважені виклади професора Богдана Гудя вкотре переконують, що українці і поляки — народи, приречені на сусідство. І попри те що в історії у відносинах між нами було різне, а сучасні відносини між Києвом і Варшавою не найкращі, українці й поляки мусять порозумітися. І не дозволяти минулому шкодити майбутньому.

ДОСЬЄ «УК»

Богдан Гудь. Доктор історичних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка, автор досліджень з історії польсько-українських відносин «Нелегка дорога до порозуміння» (1997), «Українці і поляки. Хто винен?» (2000), «Україно-польські конфлікти новітньої доби: етносоціальний аспект» (2011) та інших.

Інформація: Урядовий кур´єр