Вірші українців чудово переклали знаний чеський поет Мілан Грабал та доктор мистецтвознавства, україніст Петр Каліна, з якими чернігівці познайомилися на міжнародному фестивалі поезії і верхньолужицької культури в Німеччині. Вони подружилися. Сергій Дзюба переклав українською добірку віршів поета Мілана Грабала і надрукував їх у журналах і газетах України та Канади. А Мілан і Петр переклали й оприлюднили поезії українців у кращих чеських часописах. У 2017 році Тетяна і Сергій побували у Чехії, в прекрасній Празі. А тепер тут вийшла і їхня книга вибраних віршів. Додамо, що цю збірку талановито проілюструвала знана чеська художниця Катержіна Закоутска. Пропонуємо вашій увазі відгук про нову книжку українців чеського поета, перекладача Мілана Грабала.

Я не знаю багато подружніх пар, які б співіснували так, наче поєднані одним кровообігом, однією артерією, щоб їхні серця билися в єдиному ритмі. Українська поетична й життєва пара, Тетяна та Сергій Дзюби, такою є. Неначе кров у венах цих двох людей окислюється поезією, ніби разом дихають метафорами й видихають поетичні образи. Однак вони – вже не ідентичні. Кожен із них у своїй творчості – самостійний, неповторний і винятковий. Буцімто з одного тіла виринає знову дві душі. Ким же вони постають перед перекладачем та читачем?

Там, де море, там і сіль

(про поезію Тетяни Дзюби) 

Пошук сподівань. Відголос «захриплoгo голосу вітрів». Бажання гармонії. Сказати все й при цьому зберегти таємницю. Наслідувати спів старих акинів зі степів, не зрікаючись міста… Все це і ще більше – поезія Тетяни Дзюби. Можливо, все інакше й, наразі, вона хоче бути лише краплиною, що «точить північ», можливо, навіть «паузою серед мовчання». Таке прагнення ми можемо вважати безглуздим, або ж навпаки сприймати, як спробу створити чудо. Адже жити, творити і водночас володіти «вмінням не полишати відбитки на склі, сліди на снігу, подих на люстерку», – це більше ніж мистецтво. Це спроможні здійснити лише янголи та мавки. Істинне життя (як і справжня поезія) керується іншими, менш збагненними правилами, аніж пропонує, наприклад, теорія літератури.

Літературознавець Тетяна Дзюба це усвідомлює, й тому свою професію та написання лірики відмежовує. І тому «y ночі чорний креп / ліхтар вбиває цвяхи світла» та жінки, що важко засинають під завалами клопотів і негараздів, шукаючи «колії, що ведуть у тупик ночі». Вони уникають їх потім, як «здрібнілі анни кареніни, / котрим вибавлення від проблем / гарантоване лише до ранку». Час, його минущість у природі й у людських домівках, наповнений реальністю: «у місті, що пахне літаками і гумою, розпочався сезон рибальства та полювання».

У віршах Тетяни Дзюби з’являються незаяложені метафори поруч із, здавалося б, звичайними твердженнями, яким не бракує оригінальності, – як, наприклад, у її відомій поезії на тему минущості: «Час просочується сіллю, / Як пісок із найдавнішого годинника... / Пече, випікає, ятрить. / А потім даленіє, розчиняється, – І стає морем».

Морю присвячений і триптих, у якому стихія води персоніфікується та водночас співвідноситься з людським світом. Екзистенційне відчуття меншості та марності людини по сусідству з колискою життя, у цих віршах виділено твердо й немилосердно: «намагалися сподобатися вітрини магазину / «Колоніальні товари», пнулися від пихи парасольки. // Лише море не позувало і не лукавило – йому було / це просто ні до чого. Кінець хвилі ставав / білозубою посмішкою у відповідь на посмішки / авгурів». Море, річка, вода, дощ, лід… З вогню – лише попіл. До цього – ще й історія. Суворо, неначе випадковість, майстерно, влучно: «Історія – голова професора Доуеля: / все знає, але не воліє / говорити».

Жіноче (анітрохи не феміністичне) сприйняття, яке нам ненав’язливо та зрозуміло нагадує, щоб ми не намагалися порівнювати історію, написану переможцями, з історією переможених. Звичайно, що відбитки історії містяться і в інших віршах Тетяни Дзюби, але основне спрямування її поетики закладено в інтимній ліриці. Трагедії продираються з нутрощів мініатюрних подій, а не навпаки. Стається так раптово й без зайвих емоцій та сентиментів.

Львівські миші виживають за будь-якого режиму, водночас люди непевні, чи буде почута їхня молитва. Розраду можна знайти у воді, «де на листках-човнах осінь відпливає, / багряними ордаліями за собою / спаливши мости», тобто знову ж таки в обіймах природи, якій поетеса вірить і покладає на неї великі сподівання: «Каштан упав – / розкрилася / душа».

Дивлюсь на Ісуса і бачу Твоє обличчя

(про поезію Сергія Дзюби)

Сергій Дзюба – це лірик протиріч, які, звичайно ж, не заперечують одне одного. В одній (дуже знаковій) частині своєї поетичної творчості він – суттєво інтимний, в іншій – переконливо суспільний, ще в іншій шукає сенс художньої творчості. Настрої теж переплітаються: жартівливість змінюється ностальгією, шум зустрічається з тишею (що інколи «нагадує молитву»), а сум – це брат радості. І  усюдисущими є кохання та … віра. Віра в те, що кохання має глибше значення, а також, що Бог – не лише всемогутній, але й всерозуміючий, що це – істота з великою неупередженістю, інколи незрозуміла, проте завжди гідна бути взірцем.

У поетичних зізнаннях С. Дзюби ці два феномени – земне кохання (до жінки) і Бог чи-то Божий син – навіть перегукуються: «Я не розумію молитви / і хрещусь, мов блаженний, / бо дивлюсь на Ісуса / і бачу Твоє обличчя». Ісуса та свою кохану він ставить нарівні: «Покохавши Тебе, / я прийшов до Нього, / але кого з вас я маю тепер / любити більше?!». Моментами здається, що ікона з вітража зливається з його коханою жінкою. Поет вважає це захоплюючою таємницею, яка водночас і його хрест.

Поруч із коханням до жінки з’являється  також любов до домівки, до Батьківщини, але, як притаманно Сергієві Дзюбі, ця любов – несліпа: «Я навіть Україну люблю – хай їй грець! / І люблю свій Чернігів, / де мешкає багато жадібних та заздрісних людей». Він додає і поетичне кредо: «у нинішні смутні часи, / часи політичного лицемірства / й гіркого запаху громадянської війни, поет повинен не зриватися на фальцет, / жити на Землі, проте у Всесвіті».

У своєму тавруванні людських слабкостей він часто використовує біблійні посилання: «Наше життя – боротьба з срібняками: / Тридцять… Ще тридцять… на кожному кроці… / Знову піщинка кулею в оці!».

З висловленого може скластися враження, що Сергій Дзюба – поет суспільно-критичного спрямування. Але передусім він – оспівувач кохання до жінки. Найчастіше до тієї єдиної. Вихід за береги цієї теми у його творчості хоча й є функціональним і невипадковим, все ж таки, як поет, найкраще він почувається в інтимній ліриці, зі своєю коханою: «Так урочисто, ідеально зримо, / Щиріше всіх шедеврів і уяв! / Це – просто дощ із карими очима, / І ні краплинки я не змарнував».

Його закоханість торкається і неба: «Небо прийшло до сосен. / Замріяне – до закоханих: / благословити». Проте й тут він відчуває загрозу: «Люди схопили небо / і вичовгали його мрії. / А потім – гамак зробили». Деякі вірші можуть здаватися авторською епітафією, але не сповнюються трепетом смутку з минущості людського буття: «І був я поетом, / І жив тисячу років… / А потім – все минулося. // Тільки відбитки Твоїх ніг / На піску». 

Незважаючи на всі острахи та зауваження письменника, його віра – від земного життя до найвищої краси – здається непохитною. Поет Дзюба опановує різноманітні ліричні форми, людина Сергій любить поезію, свою дружину та життя. Ми пізнаємо це у його літературній творчості. А це чудова рекомендація для читача.