Головна\Події\Презентації

Події

19.09.2016|16:55|Галина Левченко

Кібернетичний екстаз та інші фатальні стратегії у романі Олега Шинкаренка «Перші українські роботи»

Передмова Галини Левченко до роману Олега Шинкаренка «Перші українські роботи».

Найперша асоціація, пов’язана з цим твором – яскравий строкатий килим, виготовлений у техніці печворк. Його структура достатньо проста і передбачувана, а елементи вражають кітчевою яскравістю змісту і фактури. Найбільше дивує здатність таких різнорідних за походженням елементів поєднатися у єдине ціле, бо строга симетрія лаконічного діалогу у його структурі запросто сусідить із потоком свідомості, перефразований Джойс із анекдотами про “клонів” Путіна, спроектований у 3D Йосиф Сталін із з київським метрополітеном, когнітологічний аналіз із сумнозаквітчаними російським матом військовими перемовинами, поезія П’єра де Ронсара з “Інтернаціоналом”, а релігійні легенди з кібернетикою...

а) Конструктивізм

Роман “Перші українські роботи” поруч із романом “Кагарлик” та більш ранньою книгою прози “Зникнути повністю” демонструє послідовну спрямованість Олега Шинкаренка на створення власного “фірмового” стилю, який потребує окремого визначення, оскільки тотожних йому явищ в українській літературі створено не було. Цей стиль – густа суміш інтелектуальної прози, наукової фантастики (пріоритетно – кібер-панку) та поставангардистського конструктивізму. Складається враження, що кожен роман автора – це щоразу запускання в дію нового програмного алгоритму з творення текстів, кібернетичний експеримент на полі літературної творчості.

Попри те, що один із епіграфів до твору – цитата критика Джеймса Вуда про “істеричний реалізм” – натякає на стильову саморефлексію письменника, важливою домінантою прози Олега Шинкаренка, на мій погляд, постає конструктивізм (поставангардний, посттехногенний, постгуманітарний). Це проза “сконструйована”, “зроблена”, концептуально запрограмована актуальними світоглядними ідеями, на які покладається місія організовуючого принципу. Проте йдеться зовсім не про “ідею твору”, у традиційному сенсі, і не про “закони жанру”, а про конструктивний принцип – базове правило, яке постає формотворчим для кожного образу й епізоду в творі, і яке зводить всю його фрагментарно-клаптикову структуру в єдине ціле.

Авторський підхід до творення тексту аналогічний компютерному програмуванню та промисловому виробництву, які передбачають серійність і реалізованість за чіткою схемою-алгоритмом. Словник твору у більшості епізодів позначений конструктивістською “речовістю”, що виявляється у щедрому використанні інтернаціоналізмів, слів-термінів, “над-розумного мовлення”, близькості до газетного, науково-технічного, промислово-виробничого стилів.

b) Кібернетичний екстаз

Якщо у романі “Кагарлик” композиційно і семантично домінує світоглядно-релігійний релятивізм, то у романі “Перші українські роботи” діє правило кібернетичного екстазування, що споріднює людську свідомість зі штучним інтелектом і підносить роботехнічність у романі до деміургійної першооснови художнього світу. Моделювання поведінки живих чи кіберорганізмів, імітація дискурсів і функціонування людської свідомості умотивовуються наперед заданими параметрами, джерела яких у різний спосіб акцентуються, варіюючи від найпростіших ґендерно-стереотипних уявлень, які формує, для прикладу, журнал “Печи-Пери-Прасуй”, до впливу російської пропаганди, що зумовила в одному з епізодів дивовижну поведінку обладнаної штучним інтелектом та кобальтовою боєголовкою торпеди з колоритним іменем “Євпраксія Рогволдовна Псковская”, котра розпочала самовільний прискорений рух до берегів США з метою врятувати батьківщину від геїв. Еротичний робот “Іван Франко” запрограмований цитувати фрагменти приватного листування видатного українського класика з Ольгою Рошкевич у спілкуванні зі своїм користувачем, а замкнений до шафи з одягом несамовито проголошує заповітні імперативи з хрестоматійного вірша “Каменярі”. Робот-клоун, що працює в Макдональдсі, сповіщає одному з головних героїв твору істину: “Кожна людина має операційну систему за межами її тіла. Її воліють називати урядом”. Навіть така повсякденна річ як програма телепередач примушує замислитись над її можливостями справляти вплив і регламувати поведінку телеглядачів. Діва Марія означується як “християнська свята, що поєднала копію свідомості сина Бога з людським організмом”, а хід думок сержанта міліції Мозгової програмується кольором її губної помади.

У цій запрограмованості, як і відверто вільному використанні у тексті матеріалів, взятих із мережі інтернету – від фрагментів наукових, художніх і публіцистичних текстів до блогерських дописів та застосування онлайн-ботів – прочитується, за Ж. Бодріяром, одна з фатальних стратегій постмодерну, у ґрунті якої лежить пристрасть подвоєння, ескалації, екстазування певної якості, котра “перестаючи співвідноситися зі своєю протилежністю (істина облуди, краса бридкого, реальність уявного), стає верховною потугою, позитивно величною, тому що вона немовби поглинає всю енергію своєї протилежності. Уявіть собі щось гарне, котре поглинуло всю енергію бридкого: і це буде мода... Уявіть істину, що поглинула всю енергію облуди: то буде симуляція”*. Можна продовжити: уявіть високотехнологічну машину, що поглинула можливості живого організму і людської свідомості, або: уявіть енергію мовної гри, калейдоскопічного пересипання стильових імітацій, із яких витікає і потребує рятунку реальність... Отримаємо світ роману Олега Шинкаренка, у якому кібернетична реальність сягає рівня, аналогічного неконтрольованому розмноженню природних видів: “За даними Всесвітнього бюро статистики, кожну хвилину на Землі зявляється новий вид тварини. (...) Але існує також явище неконтрольованого моделювання. В супермаркетах сьогодні особливою популярністю користуються дитячі набори “Збери собі монстрика”. На дозвіллі багато хто просто клепає потроху всяку-всячину: здебільшого це невеликі організми розміром з типову домашню тваринку. Ясно, що при таких швидкостях зростання тваринного світу будь-яка зоологія втрачає сенс”.

Якщо конструктивісти 20-х рр. ХХ ст. ідеалізували машинне виробництво, вбачаючи в машині творчі уроки для митця, як класична література вбачала аналогічні уроки у звуках і формах природи, – то кібернетичний постконструктивізм, виходячи із аналогічних намірів і позицій іронічно переглядає минулі і моделює майбутні досягнення кібернетики та виробництва “розумних машин”. Конструктивістам здавалося, що вивчаючи машину, вони наближаються до таємниці мистецтва – бо у мистецтві, техніці і в житті проявляється одна й та ж незмінна організуюча діяльність людини. Це вабило своєю пізнавальною універсальністю, даруючи ілюзорне знання про те, “як зроблене життя, і як зроблений Дон Кіхот, і як зроблений автомобіль”. Сучасному автору схожу ілюзію може подарувати системно запрограмований кіберорганізм.

c) НЛП і Его-тунелі

Перший епіграф до роману Олег Шинкаренко запозичує з праці дослідника суб’єктивної свідомості Томаса Метцингера “Его-тунель”, у якій проводиться думка про свідомість окремої людини як своєрідного інформаційного каналу чи тунелю, що забезпечує більш чи менш вдале орієнтування у реальному світі, але який водночас є безнадійним у сенсі тотожності цього системного тунелю реальності. Ця позиція споріднена, з одного боку, з філософськими пошуками неопозитивістів ХХ ст. (Л. Вітгенштайн “Логіко-філософський трактат”, Р. Карнап “Подолання метафізики через логічний аналіз мови” та ін.), перейнятих можливостями мови, логіки та свідомості загалом адекватно відображати реальний світ. З іншого боку, кібернетичне моделювання свідомості нагадує теоретичні і практичні аспекти праць прихильників нейро-лінгвістичного програмування у психології та психокорекції (Р. Бендлер “Використовуйте свій мозок для змін”, Р. Ділтс “Стратегії геніїв”, Дж. Грехем “Щасливий невротик, або як користуватися своїм біокомпютером у голові в пошуках щастя” та ін.), які також використовують термінологію компютерного програмування для детального і покрокового опису функціонування людської свідомості, характеризуючи динаміку взаємодії між свідомістю (нейро-), мовою (лінгвістика) та організацією (програмування) поведінки людини. Саме нейролінгвістичні карти дійсності, як переконують представники цього напрямку в психології, визначають людські вчинки і надають їм певного сенсу, а не реальна дійсність. Процеси, що відбуваються в людині і в ході її взаємодії з навколишнім світом є системними. Неможливо ізолювати якусь окрему частину від усієї системи. Взаємодія між різними суб’єктами та між окремим суб’єктом і дійсністю утворює ланцюги зворотнього звязку, які дозволяють людині відчувати на собі результати впливу своїх вчинків на інших людей. Проте ця системність індивідуальних “карт світу” не припускає можливості пізнання людиною всієї картини об’єктивної реальності. Йдеться тільки про більшу чи меншу міру точності, детальності та гнучкості цих індивідуальних “карт”.

Система дискурсів, із якою взаємодіє людина, формує набір інформаційних фільтрів, які визначають і конструюють її індивідуальну “карту” чи “тунель дійсності”. У моделюванні цих Его-тунелів, їх взаємодії, еволюції та корекції Олег Шинкаренко знаходить чи не найбільший смак, вказуючи на їх джерела, обмеження та вивихи. І байдуже, йдеться про позицію певної політсили у парламенті, правову норму, світоглядний стереотип чи програмне забезпечення кіберорганізму.

d) Мова, з якої витікає реальність: пастиш, стилізації, пародії

Центральний і наскрізний конфлікт роману “Перші українські роботи” випливає із постструктуралістського скептицизму і перебуває поза межами сюжету (як би парадоксально це не лунало), його рівномірно розподілено на всіх химерних і фантастичних героїв твору, кожен із яких проживає його індивідуально, на своєму рівні гостроти і широти соціального поширення – це конфлікт поміж мовленнєвою діяльністю та її можливостями схоплювати реальну дійсність, конфлікт поміж мовою і фактом, поміж фактом та його тлумаченнями, поміж словами і їх значеннями. Вже із перших сторінок роману читач потрапляє у системно і багатошарово імітований фіктивний світ мовленнєвих ігор, їхніх самооголень та інтерпретацій. У якийсь момент може здатися, що Бодріярові концепти симулякру та симуляції персоніфікувалися, набули множинних і подекуди кіборгізованих форм, здатності вербалізувати свої наміри і навіть вести війну. Віртуальний світ слів та образів застує світ реальний, тому очевидно, що образ “Інституту захисту реальності” та його прибічників у романі постає іронічною метафорою безнадійно приреченого на поразку опору культурі “гіперреальності” і знакам, позбавленим глибини реального змісту. Цей інститут “все повертає назад”, аби все “залишалося на своїх місцях і не змінювалося на щось інше”.

Мовлення кожного персонажа у романі формує автономний і закритий феноменологічний простір без жодних виходів у вимір життєвих фактів. Інколи це простір, тотожний мовленню божевільного, мовчанню або невербальним звукам ­– як свист, тріск, дзижчання – якими й послуговуються деякі персонажі. Для прикладу, блискучий ремінісцентно-пародійний образ мовленнєвої діяльності персонажа, названого іменем одіозного лідера українських комуністів Петра Симоненка: “Ця величезна машина з чистого заліза, подекуди оздобленого мідними вставками, вражала уяву парламентської більшості вже багато десятиріч. Вранці однопартійці завантажували Симоненка відбірним антрацитом, видобутим дбайливими руками шахтарів Донбасу. Члени секретаріату партії на вечірніх нарадах особисто відбирали кожен шматок вугілля, натираючи його до блиску суконними ганчірками. Рівно опівночі Симоненка ставили під пар. Він пихтів та чухчухав, мов справжній паротяг. До ранку могутня сила українських надр виштовхувала його назовні, і Петро Миколайович носився вулицями Києва з мажорним свистом. Перехожі часто чули з його вуст заклики протистояти агробаронам, які, набиваючи свою мошну, виснажують наші родючі чорноземи рапсом”.

Гра в імітацію дискурсів і стилів – підноситься у романі “Перші українські роботи” до рівня глобальної пародії на увесь мовно-інформаційний простір, у якому обертається людський індивід, оскільки кожна мовленнєво-дискурсивна версія, що моделюється у творі, виглядає штучно запрограмованою імітацією, де пастиш міцно тримається за руки з іронією і гротеском, демонструючи переможне безглуздя всього, що в будь-якому мовленнєвому стилі чи соціальному контексті проговорюється. Мова політиків і ЗМІ, права та ідеології, релігії і літератури, мова особистих переживань – надаються до попереднього алгоритмування, імітації, підлягають системним збоям і перетворенням, легко переходять у нові гібридно-дифузні форми, демонструють сміховинну зношеність чи вражаючу живучість.

Поміж ряду кульмінаційних епізодів, у яких демонструється ця мовленнєва неадекватність, привертає до себе увагу історія робота Ронсара. Так, мовчазний робот Ронсар “любив тихенько сидіти собі у куточку та читати елегії Пєра де Ронсара” і розмірковувати про час та різні проблеми буття. Під час вибуху в кабіні гігантського робота-трансформера комунізму він зазнав суттєвих пошкоджень, після чого його голова була передана до лабораторії корпорації “Перші українські роботи”, де уважно стежили за текстами, які він передавав на монітор через зовнішній інтерфейс. Якщо спочатку це були тексти поетів французької “Плеяди”, то після тривалої паузи він обізвався віршем, у якому читається виразний постколоніальний пафос знущання над цивілізаційними благами радянського періоду, являючи образ летючого бюсту Леніна, а з ним – осколків та уламків платівки Валерія Леонтьєва, велосипеду “Зайка”, телевізора “Березка”, і все це у супроводі рефлексій переживань ліричного героя. Проте Олег Шинкаренко не зупиняється на цьому факті й висліді мовленнєвого розладу робота, а поглиблює пародійність ситуації до крайньої абсурдистської межі, пропонуючи одразу кілька версій інтерпретації цього тексту, виконаних лінгвістичними процесорами: персингератором (очевидно, від імені нейропсихолога Майкла Персингера) – експертом з електромагнітної нейротеології; дизайнером метафізичних Его-тунелів (привіт Томасу Метцингеру), тренером із когнітивного удосконалення (тут можна асоціативно актуалізувати всю когнітологічну галузь у лінгвістиці, літературознавстві й психології) та постбіотичною Его-машиною. Кожне тлумачення являє імітацію наукового пояснення тексту щоразу в іншій системі координат. Цей нашвидкуруч зімітований “конфлікт інтерпретацій” яскраво демонструє відносність істин і правд наукового дискурсу, його вільне плавання поряд з усіма іншими у відкритому морі образно-вербальної фіктивної реальності.

Аналогічне “вільне плавання” являє собою також і політичний дискурс. У другому розділі роману, що має назву “На східному фронті без змін”, воєнно-політичне протистояння поміж Україною та Росією за участю в ньому роботів показано насамперед як неспівпадіння інтерпретацій мовленого поміж антагоністами, а також як відмінність поміж логічними і фактичними зв’язками. Російська сторона заявляє: “Ця війна є прекрасною можливістю випробування нових технологій, які раніше перебували в арсеналі наших збройних сил у повному занедбанні. Якщо рушниця не стріляє – вона іржавіє. Хіба це не логічно? Тому ми насамперед просимо і навіть вимагаємо у наших українських партнерів логіки, яка врешті має повернути їх до реальності”. Цей “логічний” коментар подій викликає в української сторони суто фактичне уточнення: “Чи означає це, – спитав український президент у міністра оборони, – що вони не припинять стріляти у нас навіть тоді, коли ми здамося? – Саме так, пане президенте. Вони стрілятимуть, щоб не іржавіла рушниця”.

Подібних комунікативних розламів читач знайде на сторінках роману Олега Шинкаренка чимало, спроектованих у виміри приватного спілкування, мови ЗМІ, зали суду, обговорення наукових проблем і т.д.

е) Сюжет

У романі “Перші українські роботи” помітне прагнення автора розбудовувати лінійний, класично-епічний сюжет, що частково вдається реалізувати. Прийом довільного колажування фрагментів, застосований у романі “Кагарлик”, замінюється почерговим монтажем епізодів та розділів, котрі формують дві досить виразні сюжетні лінії із витриманими в потрібних місцях інтригуючими паузами. Першу складають перипетії любовного трикутника, учасниками якого постають домогосподарка, а згодом феміністка Олена, її шлюбний чоловік менеджер-невдаха Андрій і коханець – робот-супермен Петро. Хоч імена головних героїв Олени і Петра перемандрували у роман “Перші українські роботи” із роману “Кагарлик”, проте їх функції у кіберпрограмі нового твору суттєво інші. Це не стільки індивідуалізовані образи персонажів, як функціональні програми, які творять ключову бінарну опозицію у символічному просторі нового твору: “людина” (Олена) – “робот” (Петро), і яка знімається шляхом включення-підпорядкування людського в апофеоз механічно-кібернетичних властивостей і переваг. Змодельована у романі взаємодія світу людей і світу роботів рухається до підкорення-нівелювання окремішнього, індивідуального, непередбачуввно-живого до механістичного, повторювально-аналогічного, запрограмовано-підконтрольного. Фатальна стратегія авторського мислення різнобічно демонструє неповносправність, недостатність живого, творчого, власне людського у самій людині, котра щоразу зазнає поразки у ситуаціях протистояння з носіями штучного інтелекту.

Якщо у попередньому романі Олена була своєрідним образом-фантомом, що провокував героя рухатись і шукати її, то у новому творі її програма розширюється до місії “бути жінкою”, ба навіть втілювати “вічно жіноче”: кохати, бути коханою, бути емоційно лабільною та емпатійною, народити сина, служити синові і обожнювати його – звісно ж, у схематично-іронічній версії. Петро ж набуває у романі “Перші українські роботи” значення підкреслено кітчевого образу робота-супермена, “такого сильного”, “такого могутнього”, у якого “взагалі все було кращим”, здатного цілодобово працювати, гармонійно поєднуючи професійну діяльність викладача ядерної фізики, сміттяра-утилізатора і правоохоронця. Чоловіча гідність героя, до того ж, підкреслюється успіхом у взаєминах із жінками. Його повне звитяг інтимне життя гротесково натякає на радянські п’ятирічні плани, виробничі соцзмагання і улюблене марксистсько-ленінське гасло “догонім і пєрєгонім”: “Я постійно кохаю багато жінок. Зараз у мене їх близько десяти, і гадаю, що у наступні півроку ця кількість подвоїться”.

Така ґендерна настанова героя розчаровує Олену, і вона вирішує народити сина-кіборга від анонімного батька. Пренатальні аналізи показують надзвичайні здібності хлопчика, котрий уже з перших годин життя виявляє небувалі інтелектуальні можливості, свідомість своєї високої життєвої місії, і викликає інтерес учених зі всього світу. Останній розділ роману “Як він все поміняв” дозволяє здогадуватись про деміургійну силу цього персонажа, у світлі чого Олені прищеплюється ореол богородичного культу,  а її синові – бога-творця всього віртуального світу роману.

Натомість Андрій, не витримавши конкуренції з роботами ані в професійному, ані в особистому житті, приймає рішення протистояти їм і вдається до співпраці з очільником української філії міжнародної терористичної організації “Cyber Resistance” (Кібернетичний Спротив) Нейроном Оніщуком. Андрій і Петро перетинаються у кількох ситуаціях як представники ворогуючих сторін, після поранень Андрій здобуває кіберімпланти і зазнає бекапу свідомості, унаслідок чого втрачає підстави для протистояння із роботами. Востаннє читач бачить їх у розділі тридцять другому з назвою “Хоч на сто шматків мене порви”: їхні голови рухаються на одному з конвеєрів заводу у Броварах і перемовляються про свою майбутню долю, коли із них виготовлять щось корисне.

Друга сюжетна лінія зав’язується пограбуванням кіберзоомагазину корпорації “Перші українські роботи” і далі розгортається як детективна історія розкриття злочину, повернення викрадених речей та знешкодження злочинців. Закономірно, що друга сюжетна лінія прикликає до дії нову групу дійових осіб ­– продавчиню кіберзоомагазину Лесю, сержанта міліції й кіборга Світлану Мозгову, мовчазного робота Ронсара. У другій сюжетній лінії повнішого і різнопланового розкриття набуває образ Нейрона Оніщука, котрий являється в різних іпостасях і, як нейронна структура, набуває різних семантичних конфігурацій. Ім’я персонажа промовисто не випадкове, у різних епізодах роману цим іменем названо позафракційного народного депутата, професора Київського інституту кібернетичних технологій, ватажка терористичної організації “Кібернетичний Спротив”, експерта із систем штучного інтелекту, спеціаліста Інституту захисту реальності, компютерний вірус, усміхненого товстуна у блакитному комбінезоні – робітника заводу в Броварах, що займається виготовленням роботів...

Лінійний сюжетно-подієвий каркас у романі “Перші українські роботи”, як і в попередньому романі Олега Шинкаренка “Кагарлик”, не набуває першорядного інтригуючого чинника, який тримав би читача в напрузі й примушував невідступно стежити за розвитком подальших подій. Окремі другорядні епізоди та мікросюжети, діалоги, монологи, сни і роздуми героїв, щедро приправлені іронією, парадоксами, мовленнєвими стилізаціями і пародією – формують ускладнене мозаїчне панно, яким цікаво рухатися поза основним сюжетом, окремо спиняючись на кожному епізоді-фрагменті чи образі, милуючись авторською винахідливістю в їх моделюванні. Смислової і стильової розмаїтості фрагментам не бракує: від парламентських слухань до легендарних переказів про понад столітню російсько-українську війну (на східному фронті без змін, новини із зони АТО вже нікого не вражають і не дивують, жителі ворогуючих країн давно забули про її причини і приводи; війна зазнала мутації: її учасниками з обох боків стали роботи), від пародій на російські телепередачі і судочинство до деталізованого опису асортименту товарів кіберзоомагазину корпорації “Перші українські роботи” та багато ін.

f) Антитоталітарний пафос

У романі “Перші українські роботи”, як і в інших своїх текстах, Олег Шинкаренко демонструє сильну заангажованість критикою ідеологій та будь-яких метанаративів, котрі прагнуть бути єдино можливими, авторитарними й “тотальними” поясненнями всіх речей (як християнство, марксизм, міф про науковий прогрес та ін.). Тут варто згадати, що він є автором і постійним ведучим передачі “Філософський барабан” на “Громадському радіо”, мету якої формулює так: “Мені хотілося би, щоб українці дізналися, що в нашій країні є багато цікавих філософів, а також замислилися, що б сказали такі мислителі, як Платон, Кант, Маркс, Конфуцій чи Аристотель, опинившись у наші дні в Україні”. Іронічна назва і хід передач вказують на скептичну дистанцію до різних філософських вчень, у світлі чого претензії на однозначність виглядають химерно, а на сторінках художніх творів різні гротескові персонажі постають “рупорами” цих “всеохопних” ідей. 

У романі “Перші українські роботи” дістається всім: і радянським ідеологічним схемам, і науковим теоріям, що претендують на “універсальність” (нейротеологія, наприклад), і окремим соціально-політичним рухам та “умонастроям” (як фемінізм, фашизм, мачизм та ін.). Так, невмирущий “привид комунізму” у романі іронічно матеріалізується у масштабному проекті з виготовлення на одному з закинутих українських промислових підприємств гігантського робота-трансформера комунізму.  В пошкодженому стані він перетворюється на грізного робокопа (“Всередині в нього щось світилося та подекуди іскрило і тріскало. Одна рука крутилася взад-вперед, копаючи землю”), а з його уст злітає стилізований до потреб роботів текст “Інтернаціоналу”:

“Повстаньте, роботи червоні!

І кіборги усіх країв,

Як у транзисторах цирконій,

В серцях у нас клекоче гнів…і т.д.

Згадки про “авраамічні релігії”,  репліки персонажів про моногамію, сюжет-пародія про народження людинобога – виражають антипатріархальну і антирелігійну спрямованість, водночас додатково підкреслюючи власний конструктивний принцип автора. Кожна релігія, кожен культ – розбудовуються як програма вербального та фактичного впливу і влади, вони механічні і чужі життю, як чинники перетворення людей у роботів.

Взаємодія людини і кібернетичної машини у романній версії Олега Шинкаренка вже не потребує оцінок – пересторог чи прийняття, дружнього чи ворожого ставлення, оскільки є доконаним фактом. Світ роботів подається не ізольовано чи віддалено від світу людей (як у “Казках роботів” Станіслава Лема), роботи не постають унікальними (як Термінатор у фільмі Джеймса Кемерона), вони не налаштовані вороже щодо людського суспільства (як у романі Філіпа Діка “Чи сняться андроїдам електровівці”, технотрилері Максима Кідрука “Бот” та ін.). Морально-етична проблематика щодо втручання у мозок людини як психорегуляційний орган (як у романі Олександра Біляєва “Голова професора Доуеля”) знімається: фахові журналісти мають у мозку спеціально встановлені інформаційні чіпи, перезавантаження й оновлення індивідуальної свідомості стали звичним і необхідним майже гігієнічним явищем, ризомна структура дозволяє відновити кіберорганізм від найменшої збереженої деталі, а імплантованих емоцій завжди можна позбутися.

Кібернетичні тварини, які виробляє компанія “Перші українські роботи”, зворушливо зручні і пристосовані для повсякденного вжитку. Функції цих тварин дуже схожі до тих, які виконують онлайн-боти, щоправда, виконують вони їх не у віртуальному просторі, а в умовно-реальному житті. У журналі для метросексуалів “Тваринний світ запрошує” описано день “типової успішної та забезпеченої людини, яку буквально оточували роботи-тварини. Вранці цього чоловіка будила кібер-шиншила, сніданок йому готувала мавпа, а на роботу він брав із собою маленьку морську свинку. Ця тваринка зазвичай сиділа у нього в офісі на робочому столі, мирно жувала травичку, а насправді виконувала безліч складних функцій – від аудіо-відеозапису абсолютно всіх візитів клієнтів до прийому та сортування електронної пошти і нагадування про важливі зустрічі. По суті, вона була універсальним органайзером останньої моделі. Компанія “Перші українські роботи” запустила також серійне виробництво людей-роботів, а підхоплений модними дизайнерами робостиль спричинився до повного зовнішнього нерозрізнення роботів від звичайних людей…

Чимало пародійних ситуацій у романі побудовано на нерозмежованості й гібридності високотехнологічних машин і людей, що демонструють кібернетичну запрограмованість-залежність людей від ідеології, владних структур, соціальних, національних чи релігійних стереотипів. Якщо література покликана розширювати межі нашої душі, то роман Олега Шинкаренка примусить читача замислитись про межі свідомого і неусвідомленого, свого й “імплантованого” у власній системі поглядів на світ, живого-спонтанного і запрограмованого в собі та в різних формах соціальної взаємодії. Щоправда, автентична особистісна ідентичність як сталий і незмінний конструкт у посттехногенну добу викликає чималі сумніви, оскільки щоразу йдеться про нав’язані з-зовні програми, додатки, боти… “Знайди в собі кіборга” – максимально згорнутий месидж цього твору.



Додаткові матеріали

18.09.2016|18:54|Події
23-ий Форум видавців у персонах. ФОТО
07.09.2016|11:08|Події
Олег Шинкаренко написав роман про Україну майбутнього, де роботи воюють на фронті та сидять у парламенті
19.06.2013|14:47|Події
«12+12»: українські письменники про чеське кіно
15.02.2012|23:09|Події
47 письменників вступили до Національної Спілки письменників України
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери