Re: цензії

В Україні дивляться і люблять чеське кіно. Але досі з’являлися лише поодинокі рецензії на окремі фільми та подекуди – нечислені оглядові статті. Проект “12+12? – це перша спроба не лише показати, які саме чеські фільми до смаку українським інтелектуалам, але й привернути до цього кіна увагу масової аудиторії.

12 есеїв від 12 українських письменників та публіцистів сприятимуть подальшому взаємопроникненню двох культур. Сподіваємося, що така масована рецепція спричинить сплеск зацікавленості чеським кінематографом в нашій країні.

Серед учасників проекту - кінокритик Ігор Грабович, літератори Олег Коцарев, Ніна Кур’ята, Юлія Стахівська, Олег Шинкаренко, Вано Крюгер, Лесь Белей, Микола Леонович та інші.

Есеї з’являтимуться на сторінках інформаційних партнерів проекту: Буквоїд, Платформа, Український тиждень, ШО, Свідомо, а також на платформі проекту – та на сайті генерального партнера – Чеського центру в Києві.

Олег Шинкаренко презентує проект "12 + 12"

Ян Нємєц “Про свято та гостей” (Олег Шинкаренко)

Режисер Ян Нємєц, фото Їржи Маха.

Коли авторитарна влада намагається створити вигідне для себе фіктивне потрактування реальності, будь-які спроби перешкодити цьому сприймаються нею як натуральна диверсія.

У 1967 році Чехословацька Національна Асамблея, яка раніше заборонила фільм Вєри Хітілової “Маргаритки”, націлилася і на картину Яна Нємєца “Про свято та гостей” (1966).

Обидва фільми були оголошені такими, що “не мають нічого спільного із нашою республікою, соціалізмом та ідеалами комунізму”. Картина режисера розлютила навіть президента країни Антоніна Новотного. Кажуть, що він буквально поліз на стіну після його перегляду і вже хотів було заарештувати Нємєца за підривну діяльність.

Друге значення слова “арешт” в англійській мові – зупинка. Фільми режисера були такими переконливими, що їх виробництво треба було зупинити за будь-яку ціну. Після 1968 року Нємєц залишив країну, згодом повернувся назад, але отримав заборону на творчість. Нарешті у 1974 році він виїхав знову. Влада повідомила, що режисера випустять з країни лише у тому разі, коли він зробить це не з політичних причин, а через контракт із закордонним роботодавцем. У разі ж повернення на батьківщину, пообіцяли знайти привід запроторити його до в’язниці. Варто пояснити, чим була викликана така злість комуністичних ватажків тодішньої Чехословаччини. Нємєц знімав свій фільм про Празьку Весну і тут раптово почалася радянська окупація. Йому вдалося зняти унікальні кадри окупантів, які давили танками натовп на вулицях. Режисер провіз ці плівки контрабандою до Австрії і там змонтував з них картину “Празька ораторія” (Oratorio for Prague), яку потім показували по телебаченню у всьому світі.

Празька ораторія (режисер Ян Нємєц).

Отже спочатку Нємєц поїхав до Німеччини, потім мандрував Європою і нарешті опинився у США. Не маючи можливості працювати у кіно, він перший придумав знімати весілля на відеокамеру. Серед клієнтів режисера була навіть Шведська королівська родина.

Цікава історія повернення Нємєца до Чехословаччини у 1989 році. Через два роки після еміграції його позбавили паспорту, але американського громадянства він так і не отримав, тому чиновники США відмовлялися випускати його з країни. “Ви можете виїхати тільки в разі похорону ваших батьків, дружини або дітей”, – сказали йому. Але ані дружини, ані дітей у режисера не було, а батьки давно померли. “Я їду на похорон”, – сказав тоді Нємєц. – “Похорон кого?” – “Не кого, а чого. Я їду на похорон Комунізму”. Американський чиновник негайно видав йому довідку, де так і було написано: “Відбуває до Чехословаччини на похорон Комунізму”.

Але у 1966 році, коли знімався фільм “Про свято та гостей”, до цієї події було ще далеко. Сценарист Естер Крумбахова, яку Нємєц назвав “музою та чорним кардиналом кіно 60-х” написала вкрай неоднозначний сценарій, де все трималося на грі танатяках. “Ми вирішили вдатися до певної стилізації, аби заплутати комуністичних цензорів, аби вони не одразу зрозуміли, проти чого спрямовано фільм”, – пригадує режисер. Але цензура раптово знайшла у картині таке, про що сам Нємєц навіть не здогадувався. Роль хазяїна зіграв театральний актор Іван Вискочіл, і контролюючим органам здалося, що він схожий на Леніна, отже вони заборонили фільм тому, що його режисер познущався з Леніна та з принципів ленінізму.

Іван Вискочіл у ролі Хазяїна нагадав цензорам вождя світового пролетаріату.

Під час роздумів про саму картину важко уникнути постійних лапок, бо фільм Нємєца і Крумбахової створює враження маски, накладеної на реальність. Перший епізод зображує компанію на пікніку, яка раптом помічає на пагорку шумне весілля, але не наважується до нього приєднатися. Люди збираються і йдуть лісом, аж раптом до них наближається усміхнений Рудольф (його зіграв композитор Ян Клусак, якого оголосили неблагонадійним за те, що писав музику до заборонених фільмів).

Усміхнений Ян Клусак у ролі Рудольфа рішуче схопив Карла за руку.

Рудольф поводиться чемно та приязно (“Так ви гуляєте? Цілую ручку!”), але от його друзі всі як один схожі на бандитів. Рудольф із групою підтримки (яка нашій компанії нагадує гостей з весілля, що трохи під мухою) відводить трохи переляканих відпочивальників на галявину, де починається гра.

Паралізуючий страх виникає від того, що “гості” поводяться, немов бандити, але раптом приносять конторський стіл та крісло. У Рудольфа в руках чорна папка. Бюрократія – ознака держави, яка має легітимне право на будь-які форми масштабного насильства, а також можливість його здійснювати завдяки чисельній поліції та збройним силам.

“Поки нічого не кажіть, потім ми всі зможемо поскаржитися”, – попереджає супутників один полохливий пан.

Добродій із агресивним виразом обличчя.

“Добродій” з агресивним виразом обличчя у шкіряній шляпі каже: “Ви стоїте там, ніби боїтеся нас. Давайте, трохи розійдіться. Це ж у ваших інтересах”. Ця фраза Крумбахової вражаюче точно передає суть насильства державного апарату: громадянам немає чого боятися влади, бо все, що вона робить – в їхніх же інтересах”.

Оскільки “гості” не вдаються до насильства, то один з “арештованих” береться розтягувати компанію самостійно, бо відчуває одночасно і страх і бажання сподобатись новим знайомим. Мало того – ініціативний товариш закликає своїх “колег” встати окремо по статях та за алфавітом, а прізвища перевірити за документами. Це подобається “добродію”, і він лише довершує справу, обводячи ногою на землі лінію навколо “затриманих” та кидаючи на ній два камені, що символізують двері. Всі люди разом могли би легко зламати ці умовності та в одну мить розійтися, але ніхто не наважується. “Через стіну перелізти у вас не вийде, а ключ від дверей ми загубили”, – каже Рудольф із посмішкою. Цей епізод яскраво демонструє, що репресивний апарат працює не сам по собі, а за підтримки самих громадян.

Рудольф наказав покарати Карла за порушення правил гри.

Затримані замість того, аби протестувати проти обмеження їхньої свободи поспішають нагадати Рудольфу, що особисто вони нічого поганого “гостям” не зробили. Потім типовий інтелігент йде далі і навіть просить його пояснити провину затриманих. Цим він робить ще один крок далі від особистої свободи.

Нарешті “демократ” Карл вирішує порушити правила гри і переступає через лінію. Рудольф спочатку запевняє його, що все це – лише жарт, але за його наказом на Карла кидаються всі “гості” і починають екзекуцію.

Трагедію припиняє несподівана поява чоловіка у білому костюмі (той самий, схожий на Леніна, Іван Вискочіл), який представляється прийомним батьком Рудольфа, а всіх присутніх оголошує своїми гостями. Хазяїн опитує присутніх з приводу подій, що передували його появі, але “жертви” чомусь відмовляються скаржитися йому на знущання Рудольфа та компанії. Всі разом йдуть до озера, де на гостей давно чекають накриті столи.

Через деякий час з-за столу несподівано втікає мовчазний чоловік. Цей персонаж, на думку Нємєца, мав символізувати єдину чесну людину, і зіграв його режисер Евальд Шорм (в 70-80-ті йому також заборонили знімати). Дружина втікача спочатку плаче, а потім раптово помічає, що навпроти неї лежить візитівка з іншим ім’ям. Вона шукає своє місце і пересаджується туди. Тут всі гості з’ясовують, що теж сидять на чужих місцях і пересаджуються. Цей сюреалістичний і символічний епізод ймовірно демонструє первісну збоченість комуністичної утопії, де все навмисне сплутано заради зручності правлячої ідеології.

Хазяїн незадоволений і закликає до порядку: “Ви всі постійно пересаджуються, я ще ніколи нічого такого не бачив, а від мене ще й гість втік! Це безлад!” У відповідь на це Рудольф починає перераховувати гостей по головах. Карл пояснює втечу мовчуна тим, що йому не сподобався жарт. Кінець-кінцем втеклого вирішують знайти і зацькувати за допомогою спеціально тренованої собаки. Ця ідея дуже подобається хазяїну: “Ніколи нічого такого не бачив! Ніколи не був на цькуванні!” – каже він.

Коли команда із собакою біжить по сліду, дружина мовчазного чоловіка пояснює, що він втік тому, що “тут ніхто нікого не любить”, а вона ж вирішила лишитися тому, що тут свято. Картина раптово переривається гарчанням собаки на чорному кадрі. “Темний кадр” має особливе значення для естетики Нємєца: колись, ще під час навчання у кіноінституті він придумав термін “чисте кіно”, тобто таке кіно, яке не можна переказати словами, бо воно повністю відбувається в уяві глядача. “Я можу зняти картину за 100 крон, – казав він, – і це буде просто чорний екран, інше глядачі додумають самостійно”. Чорний екран – це також найкращий символ свята, влаштованого Радянською імперією у Чехословаччині.

Олег Шинкаренко про свій улюблений фрагмент у фільмі