Вишукано оформлена книга вийшла у світ за сприяння Слов’янської літературно-мистецької академії (м.Варна, Болгарія) та її директорки, поетеси Елки Няголової.

Елисавета Багряна (справжнє прізвище – Белчева, роки життя – 1893-1991) – одна з найвидатніших болгарських поетес ХХ століття. Народилася в Софії, завершила факультет слов’янської філології Софійського університету ім.Св.Климента Охридського, вчителювала в гімназіях міст Враца та Кюстенділ. 1915 року в журналі "Съвременна мисъл" були опубліковані її перші вірші – «Вечірня пісня» і «Чому», після чого поетеса активно долучилася до літературного життя Болгарії. Багато років працювала керівником відділу поезії в часописі «Септемрі», перекладала з сербської та російської мов, а також писала твори для дітей.

«Вічна і свята» (1927) – перша поетична збірка Елисавети Багряної, що принесла їй велику літературну славу і остаточно утвердила її ім’я не лише в болгарській, а й у світовій поезії. Збірка складається з 56 віршів, основні мотиви – кохання, сподівання, протест проти забобонів і обмежень у почуттях, любов до рідної землі, оспівування волі, молодості та краси.

Твори Елисавети Багряної багато разів перевидавалися в Болгарії, а також були перекладені тридцятьма мовами світу. 1969 року поетеса здобула золоту медаль від Міжнародної асоціації поетів в м.Рим (Італія).

В Україні публікувалися лише окремі її поезії в перекладі Павла Тичини, Наталі Забіли та Дмитра Білоуса.

«Двете Багряни във Вечната и Святата» - перша книга вибраних поезій Елисавети Багряної, видана українською мовою. Не зважаючи на відстань між епохами й державами, перекладачці вдалося досить вправно передати мелодику, стихійний бунт і вітальну енергетику поезій своєї болгарської літературної тезки, а відтак гідно донести її ім’я до українського читача. 

 

Елисавета Шапкарева (онучка Е.Багряної), Елка Няголова, Анна Багряна

На презентації виступили відомі болгарські поети та перекладачі Найден Вилчев, Петр Карангов, Димитр Христов, онучка Елисавети Багряної, поетеса Елисавета Шапкарева. Вони поділилися особистими спогадами про «вічну і святу даму болгарської поезії». Пролунали оригінальні поезії Е.Багряної, а також переклади цих поезій у виконанні Анни Багряної. Спеціальним гостем вечора стала молода українська співачка з Варни Ольга Василенко, яка подарувала гостям кілька зворушливих українських народних пісень. На вечорі були присутні представники Посольства України в Болгарії та громади українців Болгарії.

Дата проведення презентації була обрана невипадково, адже саме в цей день, 29 квітня народилася Елисавета Багряна.

Книгу «Дві Багряні» буде передано в бібліотеки України та Болгарії, а також розповсюджено серед поціновувачів справжньої поезії.

За матеріалами болгарських ЗМІ

П ОЕЗІЇ:

 

Елисавета Багряна (зі збірки «Вічна і свята»)

 

УНЕС

 

Говори, говори, говори! -

аз притварям очи и те слушам:

- Ето, минахме сънни гори

и летим над морета и суша...

 

Вляво кървава вечер гори,

вдясно тъмни пожарища пушат.

Де ще стигнем, кога зазори?

Този път накъде лъкатуши?

 

Там ли, дато свободни ще бдим

и ще бъдем два пламъка слети,

и в нощта, сред безбройни звезди,

като двойна звезда ще засветим?

 

- Ти не знаеш? Аз също не знам -

но води ме, води ме натам!

 

ЗАБУТТЯ

 

Говори, говори, говори! –

я заплющую очі, говориш:

- Сонний ліс унизу, і вітри

нас несуть над землею і морем…

 

Там он вечір криваво горить,

а ген-ген – темний дим і пожежа.

Чи встигаємо ми до зорі?

І куди ця дорога безмежна?

 

Чи туди, де мов полум’я два,

ми зіллємося, вільні, шалені,

спалахнемо, як зірка нова –

уночі, серед зір незліченних?

 

- Я не знаю, дорога – куди…

Ти веди мене, любий, веди!  

 

 

ВЕЧНАТА

 

Сега е тя безкръвна и почти безплътна,

безгласна, неподвижна, бездиханна.

Очите са притворени и хлътнали.

и все едно - дали Мария, или Анна е,

и все едно - да молите и плачене, -

не ще се вдигнат тънките клепачи,

не ще помръднат стиснатите устни -

последния въздъх и стон изпуснали.

И ето че широк и чужд е вече пръстенът

на нейните ръце, навеки скръстени.

 

Но чувате ли вие писъка невинен

на рожбата й в люлката съседна?

Там нейната безсмъртна кръв е минала

и нейната душа на тоя свят отседнала.

Ще минат дни, години и столетия

и устните на двама млади, слети,

ше шепнат пак "Мария" или "Анна"

в нощта сред пролетни благоухания.

А внучката ще носи всичко: името,

очите, устните, косите - на незримата.

 

ВІЧНА

 

Уже без крові і без плоті майже,

безмовна, нерухома, бездиханна,

в очах запалих – ні хвальби, ні фальші,

і байдуже – Марія це чи Анна,

і байдуже – сльозою чи молитвою –

тонких повік її не оживити,

не розімкнути вуст її – довіку

не зронять ані стогону, ні крику.

І тільки сиротливо сяє перстень

між двох світів, на пальців перехресті.

 

Та чуєте: маля у люльці плаче?

Невинно так лунає крик дитячий.

Безсмертна кров її пульсує далі,

хоч власну душу Богові віддала…

Пролинуть дні і роки, і століття,

вуста вже інші будуть шепотіти     

коханій - чи “Марія”, ачи “Анна”,

у ніч, п’янку від пахощів весняних.

В очах онучки, у волоссі, в імені,

в устах палких – залишиться незрима.

 

МЪДРОСТ

 

Като в приказка - дреме гората,

в своя есенен накит от злато.

Нито птици унесено пеят,

нито вятър в листата шуми.

Само пътят се бодро белее –

но и той се стопява в мъглата

и по него ний, сенки безмълвни,

уморено вървиме сами.

 

Колко много напразна тревога,

колко мъка в очите прикрита,

колко сълзи преглътнали мълком,

колко плач във човешкия глас...

Безнадеждно самотни и чужди –

всеки лута се, дири и пита -

а всевечната, земната мъдрост –

тя разляна е вредом край нас:

 

да ликуваме с ведрата пролет,

да горим с кехлибарното лято

и наесен - с усмивка на обич

към света, и прекрасен, и чист -

без тъгата на спомени празни,

без страха пред надежди крилати -

да угаснем с вечерното слънце,

да умрем с осланения лист...

 

МУДРІСТЬ

 

Ніби в казці – заснула діброва,

                                       золоті зогдягнувши обнови.

Ані пташки не чути, і вітер

                                       в соннім листі сьогодні притих.

Тільки шлях ще недремно біліє,

                                       але й той вже імлиться, і знову

ми ідемо, мов тіні безмовні,

                                       від земних утомившись утіх.

 

Скільки марних тривог і страждання –

                                      ув очах у людських заховалось,

у сльозах – скільки жалю гіркого,

                                      у словах – непотрібних образ.

Безнадійно чужі і самотні,

                                      ми блукаємо з вірою далі,

але мудрість одвічна житейська

                                      розливається тут – коло нас.

 

Тож радіймо весні яснолицій,

                                      бурштиново палаймо у літі,

восени – усміхаймося щиро,

                                      мало часу – для страху і втом.

І любов неосяжну до світу

                                      у серця запросімо – хай світить.

А згасаймо – із сонцем вечірнім,

                                      відлітаймо – з останнім листком.  

Переклад з болгарської – Анна Багряна