«Ми приречені на стереотипи, бо не можемо вийти за межі своїх неповних знань про інші країни», - каже Вітольд Шабловський, один із наймолодших (трохи за тридцять) представників польської літератури факту. Його книгу репортажів про Туреччину «Убивця з міста абрикосів» в українському перекладі нещодавно випустило видавництво «Темпора». 25 жовтня Вітольд Шабловський у рамках українсько-польського проекту «Школа репортажу» приїхав до Львова, щоб виступити перед студентами і друзями Школи журналістики Українського католицького університету.  

«У Польщі такий стереотип Туреччини: турецький светр, куртка, ловеласи у курортних містечках, які намагаються познайомитись із польками, іслам, шаурма», - розповідає Вітольд Шабловський. Ще одне ім´я, яке згадує кожен поляк, почувши про Туреччину - Алі Аґджа. Мусульманський бойовик, який 1981 року стріляв у Папу Івана Павла ІІ.  

Для Вітольда це один із ключових спогадів дитинства: «Це були дуже тяжкі для Польщі часи: кругом черги, не купиш ні м´яса, ні масла. Зате в нас був поляк Папа Римський, до якого приїжджав Рейґан, із яким зустрічався Брежнєв. І ось приїжджає якийсь турок у турецькому светрі, стріляє й майже вбиває нашого Папу!».  

Саме з бажання поговорити з Алі Аґджею, який у той час був за ґратами - щоправда, вже не за замах на Папу, а за вбивство турецького журналіста, - починається зацікавлення Вітольда Туреччиною. Він працював тоді в таблоїді, де писали здебільшого «про зірок і їхні штучні частини тіла». Вітольдові це не подобалось, а він не подобався редакції, тому був першим претендентом на звільнення.  

«Січень, зимно, треба було шукати роботу. Щоб мене протримали ще місяць, до весни, я сказав, що поїду до Алі Аґджі», - розповідає репортер. Завдяки університетським друзям у Вітольда був список контактів людей, які допомогли написати той найперший репортаж. «Редакції він сподобався, - згадує він. - І так склалось, що надалі я щороку принаймні один раз їздив до Туреччини писати репортаж. Так поступово назбиралася книга».  

З самим Алі Аґджою поспілкуватись Вітольдові так і не пощастило. Перше, що він усвідомив, спілкуючись із братом терориста, - є величезна різниця між польським і турецьким сприйняттям учинку Папи Івана Павла ІІ. Виявляється, те, що понтифік обійняв Аґджу й назвав його своїм братом, в очах турків зовсім не означає прощення: «Папа просто визнав, що Алі йому рівня». Згодом  це  дало підставу братам Аґджі попросити в польського президента надати їм громадянство, «бо хіба можуть брати мати різні паспорти?».  

Хоча книга «Убивця з міста абрикос» - про Туреччину, насправді багато що в ній стосується поляків, їхньої національної гордості й комплексів. Це своєрідне криве дзеркало, в якому кожен читач бачить себе. «Відомий польський репортер Маріуш Щиґел якось сказав, що різниця між поляком і чехом - у тому, як кожен із них реагує на зауваження до його країни. Якщо скажеш полякові, що у Польщі брудно й смердить, він, щонайменше, дасть тобі в око. Якщо скажеш чехові, що в Чехії брудно і смердить, він відповість, що йому це також не подобається. В цьому плані турки - теж своєрідні поляки. Між собою ми можемо говорити що завгодно, але ми дуже вразливі до того, що про нас кажуть треті особи», - розмірковує Вітольд Шабловський.  







Польська література факту має багату традицію. Першими польськими репортажистами літературознавці вважають нобелівських лауреатів Генрика Сєнкевича та Владислава Реймонта. А досягнення найвідомішого польського репортера ХХ століття Ришарда Капусцінського, хоч він і не отримав Нобелівської премії, Вітольд Шабловський називає «просто космічними».  

«Він є шаленим демотиватором, - пояснює Вітольд, відповідаючи на запитання, навіщо репортерові треба "забувати Капусцінського". - Якби переді мною стояла мета досягти його рівня, я лишився би вдома й дивився б телевізор: це недосяжна висота». Постать легендарного польського репортера породжує в молоді інтелектуальну лінь - навіщо думати, якщо про все вже подумав Капусцінський? «Життя швидко просувається вперед, і якщо ми залишимось на рівні мислення Капусцінського, світ від нас просто втече», - каже Вітольд Шабловський.  

«У польській школі репортажу є два підходи, - розмірковує він над питанням, чи є в репортажі місце для авторських емоцій. - Наприклад, Войцех Ягельський говорить, що як людина він не є цікавий читачеві, й те, що він відчуває, не має жодного значення. Він пише дуже цікаво, але його репортажі трохи скидаються на звіти». Сам Шабловський, як і класик жанру Капусцінський, дозволяє собі власні емоції в тексті. Адже емоцій, на його думку, читачі в репортажі й шукають, а справа автора - їх постачати. «Тридцять вісім мільйонів поляків не поїдуть на схід Туреччини, щоб поговорити про вбивства честі. Я є тією людиною, яка має поїхати й дослідити це явище. Але їм також цікаво, що я відчуваю, - тоді вони можуть порівняти мої емоції з тими, які викликає в них ця тема», - каже він.  

Тему Туреччини Вітольд Шабловський для себе закрив - принаймні, тимчасово. Останній його проект, за підсумками якого вийшла книжка «Nasz mały PRL» («Наша маленька ПНР»), написана у співавторстві з дружиною Ізабелою Мейзою, - півроку, проведені в умовах, максимально наближених до часів соціалістичної Польщі.  

Ідея експерименту виникла у Вітольда на Кубі, куди він поїхав, щоб описати, як усі тоді вважали, останні дні Фіделя Кастро. «Куба - це була така собі Польська Народна Республіка, але під пальмами, - згадує репортер. - Там були такі самі черги, які за часів ПНР, державою керував військовий, як наш Ярузельський. Зате в кожному селі було таке приміщення, куди сходяться всі мешканці. Вони разом спілкуються, пліткують, дивляться телевізор, там же бавляться їхні діти. Це нагадало нам із моїм приятелем часи дитинства, коли в телевізорі був лише один канал, не було телефонів, і люди виходили поспілкуватися перед своїми будинками». Вітольд із Ізабелою знайшли квартиру, де понад тридцять років не робили ремонт, і переселились туди на півроку. Своєю книгою вони прагнули показати, що багато добрих речей, які були в ПНР і яких уже немає зараз, не обов´язково було втрачати. Експеримент був також покликаний компенсувати брак описів реального побуту мешканців радянської Польщі в тогочасній літературі, де йшлося переважно «про речі піднесені - Бога, боротьбу, честь». «Якщо почитати книжки того часу, ніхто в Польщі не їв, усі тільки боролися за Батьківщину», - каже репортер.  

Звідки беруться стереотипи, які потім доводиться руйнувати за допомогою репортажів? «Найбільше їх створює телебачення. Коли ти маєш дуже мало часу, доводиться вміло оперувати словами й картинкою, щоб притягнути увагу глядача», - каже Вітольд Шабловський. Теленовини й інтернет, за його словами, зараз дещо перегинають палицю, не заглиблюючись у суть речей і змальовуючи їх поверхово. Тому в «Убивці з міста абрикосів» ні слова про турецькі светри, шкірянки, ловеласів, шаурму чи іслам. «Якби мої репортажі не розвіювали, а тиражували стереотипи, мені краще було б залишитись удома», - говорить Вітольд.