Самозізнання  Олександра Ковча «Й душа моя співає»  («Не знаю, скільки дощ сховав пісень…») – ключ до його поезії як способу буття.  У цьому має нагоду переконатися  та стати «співавтором» читач  як «Далі  буде…» (з цієї книги  використано цитату), так і «Нотаток на полях. Однак спершу зосередимо увагу на першій зі згаданих  книг. Елегійна лірична стихія з мінорними нотками, де автор «римує сум» («Під дзвін гітарних струн»),  стає  душевним обійстям  для  «я», коли, здавалося б, такий всесильний   убивчий фатум сьогодення. При цьому автор у жодному разі не ховається в слово від суворих викликів війни. Він у розділі «Січ небесна», не вдаючись до  парадної пафосної патетики,  наче вдивляється-вслухається у невідомість, знаючи, що «нас чекає нелегка дорога» («Нас не спинить скажена орда…»). Не сумнівається, що «Перемога неодмінно  буде» («Весну вдихаю я на повні груди…»), бо «хрестиком ми вишили свій код» («На підвіконнях вогники скорботні…»), то й «триматимем небо на плечах довіку» («А ми будемо жити…»). Адже, попри все, «не перестали любити» («Світ нітрохи не став чорно-білим…»). 

«Далі буде…» сприймається радше як вибране, а не дебютна книга. Так, щодо формально-версифікаційних аспектів можна почасти зауважити авторові з приводу якихось  технічних  огріхів  (як, скажімо, доцільності  дієслівних рим), але не більше. Адже книга  загалом  засвідчує  давно   усвідомлений прихід у літературу поета за  покликом душі. Того, кому, знаючи, що  іноді «наголоси, ритми, рими – чиста математика», бодай «інколи хочеться, щоб без правила, Та так, як колись – у дитинстві – з головою у сніг!..» («А вірші насправді можуть бути  геть не схожими…»). Коли  у парадигмі максими  «літа до суворої призи схиляють» Олексадр Ковч констатує, що «поезія юності перетворюється  на прозу зрілості» («Чи ж піщинка?..»), то у контексті згаданої збірки  актуальніша самонанастанова автора «послухати серце»  («Бо це для нього дуже звична справа…»).  Адже він володіє  даром надзвичайно чутливого, нерозтрачено-молодого образного  сприймання світу, попри невмолимі  вікові корективи часоплину. При цьому   «спалахи»  почуттів не спопеляють, а радше осявають, навертають до вічних творчих  життєдайних джерел, наближають до «істини єдиної  і неповторної» («Час істини»). 

«Січ небесна», «Любові вічна мить»,  «Пишу до осені листи», «Вінки сонетів» -  кожен з чотирьох розділів книги засвідчує специфіку художнього мислення  Олександра Ковча.  Він, услухаючись у серцебиття («Мелодія звучить… Бринить душі струна…»), творить  натхненно. При цьому концептуально всі начебто випадковості поет «вписує» в незбагненну закономірність, оскільки «ця зоряна безодня, що над нами, Давно вже знає про мою любов» («Ця зоряна безодня, що над нами…»). Олександр Ковч нагадує кожному/кожній про унікальну даність:

І кохання п’янке вино

Тільки сили нам додає.  

Хто не пив його, той не жив, 

А хто пробував  - той пропав… («Ми приречені все одно…»). Філософська складова, у контексті  соціальних процесів, торування життєвих шляхів, наближення/віддалення від істини, суголосся почуттів і помислів   з природою і порами року, реагування на нестримність часоплину  наявна у більшості  поетичних текстів Олександра Ковча. Зазвичай, за окремими винятками, датуючи кожен вірш, він і для себе, й  для читача зафіксовує момент  творчого осяяння, аби відтак мати нагоду відчути подальшу еволюцію як ліричного героя, так і власного «я».  

Переважно вдаючись до канонів римованої силабо-тоніки (катрени, сонети, двовірші),  автор «Далі буде» не цурається і верлібрів, адаптує до української поетичної практики   традиційні для Японії хоку.  Так яка б не була формальна сторона цих текстів, вони  не віддаляють  показовою версифікаторською експериментальністю, а залишаються максимально довірливими, відверто-сповідальним, світлими  навіть у регістрах болю й скорботи, попри суворі виклики та  парадокси сьогодення.  Адже «вірш – це загадка», де   «слово як барва, слово як музика». Ця дефініція  з «Учти Климентія»  Юрія Косача – «вирок» фактично для кожного  справжнього поета, поміж яких, безумовно, - й Олександр Ковч. 

Як уже почасти зазначалося вище, автор «Далі буде…» образно інтерпретує  буття, не втрачаючи у собі нерозтраченого дару єдності з природою. Тож у нього зазвичай навіть пори року, місяці  персоніфіковані, олюднені: «Тамує Квітень зрадливу сльозу, Й Весна встеляє шлях» («І плакав Квітень, утирав сльозу…»),  «А вранці прийде Осінь жовтокоса Під руку з Вереснем, неначе до вінця» («А вранці прийде Осінь жовтокоса…»), «Вересень бродить садом   - Обриває вишневе листя» («Чуєш? Вересень бродить садом…»), «Правда, Осене, ранком іскристим Ми зустрінемось у середмісті?» («Ми зустрінемось у середмісті…»). Поліфонія, апеляція до мелодії, пісні – теж характерна риса поетової стилістики.    В Олександра  Ковча  «Знов Заметіль із Вітром грають блюз, Вона на саксофоні, він – на соло» («Знов Заметіль із Вітром…»). Він назвою вірша зізнається: «Не знаю, скільки дощ сховав пісень», чуттєво-юно подивовується:

Хто придумав тебе таку?

Це, напевно, зимовий Вечір,

Обіймаючи Хугу га плечі,

У невтримному ритмі танку?... («Фантазія» з  циклу «Три пісні»). 

Олександр Ковч уміє лаконічно, з мозаїки  називних, односкладних  речень створювати  настроєві картини: «Хвиля… Пісок… Вітер»  («До…»), «Написав… Перекреслив.. Замовк… Не забув…» («Написав… Перекреслив… Витер…»). Серед розділових знаків  у нього не випадково  домінують три крапки (наочне увиразнення концептуальної обіцянки, означеної назвою «Далі буде…»). А  також  - знаки питання, узагальненою відповіддю  на які  (у тому числі – й новими запитаннями щодо несподіваних образних знахідок, неочікуваних ракурсів)  стає вся вище згадана   книга. Як  справедливо зазначає  Петро Коробчук у передмові  до «Далі буде…», «Олександр Ковч має право на слово. Слово, яка має йти у світ».  А відтак резюмує, що «він  - поет серйозний,  ліричний, філософський, залюблений у природу, музикальний, не байдужий до долі своєї країни».

Якщо «Далі буде» репрезентує  універсальну багатогранність проблематики й  тематики, актуальної для Олександра Ковча, то його «Нотатки на полях» передовсім сприймаються (принаймні автором цих слів) як ліричний діалог. Як щемливий пошук гармонійної єдності між чоловічим і  жіночим світами, між архетипами їнь та ян. Це – часопростір кохання, щомиттєве наближення і водночас віддалення його та її, коли, зрештою, віддалі виявляються безсилими перед  незгаслим світлом  чуття.   Тож цілком  виправдано, що зазвичай вірші з циклів «Нотатки та полях» і  «Зі щоденника Олесі Більської» розміщені в книзі почергово.  «Я відчуваю тебе на відстані», - занотовує, шепоче у простір ліричний герой. І як  відповідь   на це подивування – зізнання коханої: «І тиша така, що чутно, як б’ється моє серце в грудях».  А відтак, вже в іншому вірші, - її запитальна констатація: «А ти помічав, наскільки тісним  буває світ? Наскільки малі відстані між людьми, що кохають?» 

Поетичне слово  Олександра Ковча – не екстатичний вибух чуттів, згоряння у полум’ї  інстинкту,  а радше вслухання  в  ностальгійну світлу мелодію  щомиттєвого чекання, коли навіть фатум відстаней мінімалізується завдяки відвічному  нерозгаданому диву любові, яка вбирає в себе і кохання, і сприймання світу, й прагнення торувати спільний життєвий шлях. Той непростий шлях, який неможливий без втрат, без розлук, зачарувань і розчарувань, не вмішається в парадигму ілюзорної легкості. «Адже   любов -  це не про близькість, це про  єднання душ. І наші, які давно разом, і будуть разом завжди, незалежно  від того, скільки засніжених доріг між нами», - пояснює поет, вкладаючи   цю максиму в  щоденникові записи ліричної героїні («А між нами знову кілометри доріг…»). 

У канву  «Нотатків на полях»  разом і віршами, створеними за приписами силабо-тонічної традиції та верлібрами, органічно вписуються не лише хоку, як і попередній книзі, але й танка, лаконічні авторські афоризми. Та загалом ця книга сприймається  цілісно  як багатогранне, поліфонічне поетове освідчення, його сповідальна обітниця у контексті триєдиного: «Любити, вірити, чекати» («Посеред тисяч різних слів…»).  Причому серед  концептів-домінант, що відображають  й авторські світоглядні позиції, -  образи  вище згаданої дороги та  часу. Зрештою, це – своєрідні життєві земні  рамки, у які вписується кожне «я». Для ліричного героя Олександра Ковча «на кожну мить є своя вічність» («У кожного часу свої пророки…»),  «Час – не терапевт. – Час – вправний хірург» («Я мало не перестав вірити людям…»). Розмірковуючи, «чим платимо ми за моменти й миті», поет звертається: «О Ваша Честе, шановний в віках, пане Часе» («Ясновельможносте Ваша, пані Фортуно…»).   

Попри зазвичай мінорну настроєвість багатьох віршів Олександра Ковча, вони зазвичай сповненні світлом життєдайності. Це зумовлене й авторською образною  філософемою, яка нагадує про необхідність не забувати, що  «життя, мов журавлиний  клин, І кожен день, мов журавель у небі» («Ну ось і полетіли журавлі…»). Таке нагадування, безумовно, стосується і передовсім самого автора «Нотаток на полях». Адже шлях  кожного поета – як самовирок, без можливості повернутися до буття без прихистку поезії. Оскільки  якими б не були художні набутки, скільки б критичних чи  осанних стріл не поцілили в серце, не маєш права не жити словом, бути його довічним бранцем.  Адже  завше, яким  би вагомим не виявлявся  досвід, усе одно завше розпочинатимеш із чистого аркуша, оскільки поезія –  пісня завше молодого залюбленого серця. Це вдячна приреченість, означена рятівним фатумом:

Співав, співаю і співати буду!

Немов струмок бурхливий навесні («Сонет № 33»).  Тож, услід за Олександром Ковчем, чекатиме  на  його нові його поетичні одкровення,  не сумніваючись, що, як він  двічі зізнається у назві першої книги наприкінці «Нотаток на полях», «далі буде».