Щоб написати добру книгу про непросту особистість, книгу, що закарбує в пам’яті читача стійкий образ її героя, збурить хвилю емоцій, – треба з тим героєм зжитися. Його життя, діяльність має торкати потенційного письменника, його особа має зачепити, схвилювати, сколихнути бажання до пошуків, а вже потім зродити в письменнику потребу розповісти про нього іншим. Бо герой на те заслуговує, бо ми всі біля цієї постаті зігріємося, збагатимося, дізнавшись про ще одну пасіонарну душу, що горіла і надихала своїм внутрішнім вогнем інших.

Очевидно, що така зустріч в житті Надії Мориквас відбулася. В ту мить виринула влучна метафора про Білого ворона і його повернення. 

Білий ворон – то сам головний герой-покутянин з села Завалля, що біля Снятина, Емануїл Храпко. Художник-графік (ну то й що, що без відповідної освіти?), краєзнавець і просвітянин, ентузіаст і спортовець (то й що, що з вродженою вадою серця?), який дуже любив підніматися на вершини українських Карпат. Та й не лише Карпат, а й на метафоричні вершини. Якщо коротко, він належав до того покоління, яке виборювало нашу незалежність. А шляхи тої боротьби були різні. Як пише  Надія у своїй книжці, Емануїл Храпко вдруге за минуле століття вивів своє рідне село з природної ізоляції (Завалля розташоване буквально в глухому, а комусь затишному, куті поміж двома ріками – Черемошем і Прутом) –ініціював та організував святкування 90-літнього ювілею «Завальської Січі», яку заснував Кирило Трильовський на зорі позаминулого століття – у травні 1900 року. То було перше свято національного відродження. Тоді, у 1990-му, до села з’їхалися тисячі людей з усієї (на той час ще совєтської) України – за різними джерелами, від 20 до 50 тисяч. 

Також Храпко, «долаючи опір матеріалу та брак інформації» в доінтернетову добу, написав перший на Покутті сільський літопис – краєзнавчий нарис «Історія Завалля» (вийшов невеликим накладом у 1997-му), у якому проявив ще й свій літературний хист, бо це не збірка історичних фрагментів, а цілісна й читабельна книга. Кожен, хто писав подібні тексти, знає, наскільки це кропітка і тривала в часі робота. Кожен, хто читав краєзнавчі праці з надією знайти там потрібну інформацію, розуміє їхню цінність.

Та насамперед Емануїл Храпко – самобутній художник-графік, який створив сотні екслібрисів, а серед них – 100 шевченківських (нещодавно його родак Євген Новошицький упорядкував і видав альбом-каталог «Шевченкіана Емануїла Храпка»). А ще – автор плакатів, ліногравюр, святкових листівок та ілюстрацій до журналів і книг (певна, найвідоміша книга в художньому оформленні покутянина – «Святвечір» Василя Скуратівського, 1994). Свої роботи експонував на міжнародних виставках, дарував музеям і відсилав приватним замовникам. Тому всіх їх зібрати зараз годі – митець не дуже переймався питанням свого портфоліо, зокрема й через скромність – ніколи не вважав себе маститим художником. Тож не випадково в заголовок письменниця помістила слово, що окреслює певний процес – повернення. Воно ще триває, але головне, що таки почалося: Храпко повертається в сучасний культурний простір України. Зокрема, завдяки книзі Надії Мориквас.

Книгу пані Надія почала писати у 2021-му, однак лютий 2022-го вніс свої корективи у текст: тут немало згадок про сучасну російсько-українську війну, загиблих героїв, про сигнали повітряної тривоги і тривожні новини з наших східних і південних українських міст, містечок і сіл. А ще, певно, сувора воєнна дійсністьзміцнила віру авторки в те, що такі книги як ніколи на часі. Бо коли, як не тепер, заселяти ріку пам’яті малознаними іменами тих просвітників, білих воронів, які свого часу нагадували українцям про українськість і розчулювали їхні серця до щирої патріотичної сльози?

Як і сам Емануїл Храпко у своєму літописі Завалля, авторка наприкінці книги зізнається, що стала заручницею внутрішнього обов’язку писати про людей, «не зіпсутих популярністю». А коли така людина ще й не надто дбала про свою спадщину чи повну біографію – такий обов’язок складніше виконати. Треба звертатися до тих, хто її знав (а далеко не всі дожили до наших днів), – їхньої мінливої пам’яті, таких різних, висмикнутих з чужих життів спогадів, до листів, до творчості, треба їхати в рідні краї героя – на Снятинщину, і ходити його стежками. Авторка не приховує, що «ліпити» постать Емануїла Храпка їй довелося з окрушин, зокрема і з «нескінченних телефонних розмов» з незнайомими людьми, які одразу відгукувалися на прохання розповісти щось про художника, щойно зачувши, що вона пише «про Маня» – так лагідно називають земляки Емануїла Храпка. Це ім’я, за словами письменниці, слугувало їй паролем.

Книга написана в жанрі, в якому так добре почувається НадіяМориквас, – це біографічна розвідка-есе, наповнена роздумами, з ознаками краєзнавчого і людинознавчого нарису. Я б назвала цей текст багатошаровим: і жанрово, і тематично. При цьому він цілісний.

Вузловою постаттю повісті-есе, звісно, є сам художник, але не тільки. Важко з першого разу перерахувати всі імена, згадані на цих сторінках. Врешті, тут не лише імена: тут книжки, інші життєві історії, місця і міста далеко не лише Західної і Центральної України, Східної і Південної України. Тут – особистість Надії Мориквас, яка поміж іншим вплітає власну нитку у плинну текстуру цієї розповіді: згадує про свій рід, що походить з того ж таки Півдня – колишньої Херсонської губернії. Здавалось би: де Снятинщина, а де Степова Україна? Але це і є тією ідейною точкою, з якої спіраллю розгортається історія… ні, навіть не книжки про білого ворона Храпка, а історія «Завальської Січі» (національно-патріотичного товариства), що через 125 років стала, так би мовити, правонаступницею Січі Запорозької.

Кирило Трильовський у своїх спогадах про далекий 1900 рік і відродження «Січі»на Прикарпатті писав: «А дуже воно інтересне, те село Завале! Саме положення Завале нагадує Запорожжя, а навіть є таке передання, що це село є колонією колишніх запорожців-емігрантів». Виявляться, що й самі Храпки – з козаків. За народними переказами, в цей край у далекому XVIII столітті приїхав із Запоріжжя Карпо Храпко з синами – вони й дали розгалуження роду Храпків. Навіть вулиця така в Заваллі є – Храпківська. Тому поява «Січі» в цьому місці – зрозуміла й логічна. Як і прицільна увага Емануїла Храпка до козацького феномена. То ж його коріння! 

Цей маляр-покутянин «чином усього свого життя прагнув увиразнити соборність нації», ігноруючи поділ на різні частини України: багато його екслібрисів присвячені темі козацтва, а найбільше – соборній постаті Тараса Шевченка. З-поміж них помітна серія книжкових знаків, присвячена обласним і міським товариствам книголюбів України, де Шевченко вплетений в символічну історію великих українських міст: «стривожений у Севастополі, монументальний у Харкові, допитливий і насторожений – у Донецьку і Криму». Після 2014-го, а ще більше 2022 року, ці книжкові знаки набули нового прочитання.

Вісім екслібрисів Храпка, наче образні епіграфи, вдало відкривають кожен розділ книжки пані Надії, а в самому тексті розкрита історія не одного з них. Посмак такий, що хочеться і собі наживо подивитися на роботи того дивного Білого ворона, доля якого покликала мало не в 40-річному віці з нуля розвивати в собі талант художника. Можливо, хтось назве його аматором, самодіяльним митцем з провінції, локальною постаттю, що зуміла вийти за межі свого середовища у ширший світ. Але я сказала б інакше: саме незвичайна постать цього покутянина притягнула увагу того світу до нього і до його ще досі розпорошеної по цілому світу спадщини. І це не Емануїлу Храпкові потрібно, аби ми знали бодай щось про його творчість і чин – це потрібно нам, особливо сьогодні, в часі війни. Бо, закінчу словами з книги пані Надії, «наша земля стане нашою лише тоді, коли ми її пізнаємо».