Re: цензії

23.10.2017|Ігор Ольшевський
«Против рожна перти, против хвиль плисти…»
21.10.2017|Антоніна Мовчун, канд. пед. наук, заслужений вчитель України
Які вони, роси над Росавою?
20.10.2017|Світлана Бреславська
Нація нізвідки: непримарна небезпека
19.10.2017|Ігор Астапенко
Восьмикласниця стукає в літературні двері
17.10.2017|Володимир Півень
Правдиві казки про світ і тебе в ньому
Роман, на який всі чекали
16.10.2017|Інна Долженкова
«Ультрас» поза трибунами
15.10.2017|Буквоїд
«Шарлатовий» роман Готорна
15.10.2017|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Гартування серця
13.10.2017|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Гартування серця
Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Головна\Події\Інтерв'ю

Події

13.10.2017|07:37|Марія Вишневецька

Дара Корній: Читайте, мандруйте, наповнюйте своє серце любов’ю, вірте в краще і творіть його!

Дара Корній про себе, літературний процес та свої книжки.

 

Вітаю, пані Мирославо!

Нещодавно Ви відвідали «Книжковий Форум». Яким він є для Вас за рахунком, і які враження від цьогорічного «Форуму»? Чим він відрізнявся для Вас особисто від інших?

Особисто для мене цей форум в статусі автора є восьмим. І щоразу – це незабутні емоції та прекрасні враження. Якщо висловлюватися одним словом про форум – то метушливий. Але це геть не псує враження від цього дійства. Все, як завжди душевно, читачі-книги-видавці-усмішки-позитив-гарний настрій, багато кави-сонце і трішки дощу. Разом з тим не все, як завжди. Цьогорічний таки зумів виділитися з поміж інших. Я не про надумані книжкові скандали чи чергові образи гуру літератури, на яких начебто незаслужено мало звертають уваги, тому що це зазвичай щорічно повторюється. Я скромно про інше. Видавництво «КМ Букс», в якому цьогоріч вийшла моя збірка оповідань «Місячне насіння», не спромоглося не те що на презентацію цією новинки на форумі, а бодай на автограф-сесію. Звідки така шалена нелюбов видавця до Дари Корній? Хто зна. Питання риторичне. Але такі зневажливі випадки з боку видавців зовсім не роблять їм честі.

Які книги Ви презентували і від яких видавництв?

Це багатоколірне художньо-популярне видання «Чарівні істоти українського міфу. Духи природи». Видало книжку видавництво «Віват», місто Харків. Книжка присвячена темі української міфології, зокрема нижчій міфології. З назви зрозуміло, що це буде серія. До Книжкового Арсеналу вийшла перша частина. І київський читач її доволі добре зустрів. «Чарівні істоти» опинилася на другому місті в рейтингу видавництва щодо видань, котрі найкраще продаються. У Львові книжка повторила цей успіх.

В інтерв’ю Ви згадували, що видавці часто видають за українську літературу перекладену іноземну. Чи змінюється щось у ставленні до вітчизняного автора?

Література, яку переклали з іноземної, є перекладною і аж ніяк не сучасною українською літературою. Так, вона україномовна. Інколи сумнівної якості переклади лишень все псують. Але яким чином вона може стати сучасної українською літературою, я досі не зрозуміла? В інтерв’ю журналу «Однокласник» я говорила, що український видавець має навчитися «вирощувати» свого автора. Так, але ж набагато простіше взяти відомого Стівена Кінга, перекласти на рідну мову та без жодного ризику видати в Україні. Всю промоцію за тебе вже давно зробили американські видавці та Голівуд. А коли автор свій? Чомусь видавці здебільшого вважають, що автор, особливо початківець, за одне те, що видавництво не бере з нього гроші за друк книжки, має руки-ноги йому цілувати та погоджуватися на всі бздури видавця. Про гонорари та роялті від продажів навіть не йдеться. Натомість автор підписує з видавництвом кабальну пожиттєву угоду на свою книжку. Повірте – це правда, і я нічого не вигадую. Також деякі видавництва дозволяють собі взагалі працювати без угод з автором. Або видати книжку, півроку продавати її, а потім, на вимогу автора, ображено підписувати угоду. Дуже весела історія, мушу сказати. Я говорю зараз про власний сумний досвід. О, таких історій у мене багато. Ось, наприклад, одне видавництво аж п’ять років тримала у себе мій рукопис, не видаючи його. Були видавці, які готові були викупити його у горе-видавця, пропонуючи непогані гроші. Знаєте, як у нас кажуть – «Сам не гам і комусь не дам». Ось щось таке і відбувалося. Ще один печальний видавець, який себе сьогодні вважає гуру видавничої справи в Україні, довго не підписував зі мною угоду на книжку, яка вже продавалася, і досить непогано. Аж поки я не влаштувала маленький скандальчик. Я – вредний автор, і видавці це знають. Правда, я вредна з вредними, а з чемними видавцями – я біла й пухнаста. Бо коли мені кажуть:  «Ви ж не Бегбедер, щоб з Вами панькатися». Мене кров нагла заливає. Я й не хочу ним бути. Я – Дара Корній, єдина і неповторна. І я вимагаю елементарної поваги до себе, а не ультиматумів та погроз на кшталт  «Зніміть з Фейсбуку цей пост негайно, бо він не подобається власнику видавництва!», «Ми Вас попереджали? Ви чому не зняли? Що ви собі думаєте? Найрозумніша за всіх?». Те, що я не злякалася, це однозначно. Але те, що це – дикість, а не співпраця, я теж добре втямила.

На сьогодні я активно співпрацюю з двома харківськими видавництвами – «Віват» та «КСД». Поки мої інтереси та інтереси видавця співпадають. Головне для нас – читач. Така політика видавництва мені імпонує. Я виборола собі право втручатися в роботу дизайнерів та ілюстраторів, ми з ними інколи навіть сперечаємося. Але це – конструктивний діалог і аж ніяк не диктат з мого боку. Коли мені «не подобаються» редакторські правки – я вертаю власний варіант тексту. Я можу навіть попросити замінити мені редактора, якщо він мене з певних причин не влаштовує, таке теж бувало в моїй практиці. І, слава Богу, видавець мене розуміє та йде назустріч. Це не зухвальство, це робочі моменти. Тому що видавець і автор – не вороги, вони – партнери. Можливо, я великий оптиміст, але я вірю, що недалекий той час, коли кожен видавець врешті втямить, що, якщо створити нормальні людські комфортні умови для українського письменника в Україні, щоб він жив, а не виживав, не продавав свою гідність кацапії за 30 срібних, то він відповість якісною роботою. Талант не має бути голодним. Він має бути ситим та матеріально забезпеченим.

«Книжковий Форум» проходить у Львові, Вам не треба нікуди їхати, просто вийти із дому. У ці дні збільшується наплив людей, місто стає більш галасливим. Чи не хотілося Вам перенести захід в інше місто? Можливо, щоб змінити для себе обстановку…

Ні, Львівський книжковий форум – це вже бренд. І моє рідне місто під час форуму вбирає на себе шати інтелектуала. Раптово складається враження, що у Львові читають усі. Навіть пам’ятники та статуї богів. Презентації книжок та різні цікаві літзустрічі відбуваються не лишень на території палацу мистецтв, а й у театрах та книгарнях міста, в модних львівських ресторанах, арт-галереях, музеях, навіть у львівській мерії. Місто дихає книжками, воно саме стає книжкою, цікавою і самобутньою. Тому я проти того, щоб переносити «Форум» в інше місто. А що стосується інших міст, то не все так погано насправді. Я багато мандрую, точніше я дуже-дуже багато мандрую, і з кожним роком книжкових знакових форумів стає все більше і більше. Згадаймо тільки Черкаський книжковий фестиваль, Херсонський книжковий Миколай, Запорізьку книжкову толоку, Миколаївську книжкову толоку, Книжковий фестиваль «Кальміюс» в Краматорську… Ось у жовтні їду у Франківськ на фестиваль фентезі «Брама». А в листопаді відбуватиметься «Міжнародний фестиваль фантастичної літератури і уявних світів LiTerra Con», вже у Києві. Туди я теж запрошена, і вже дала попередню згоду на участь в ньому. А нещодавно повернулася із західноукраїнського форуму творців і шанувальників краєзнавчої та туристичної книги, який відбувався в місті Кременець, що на Тернопільщині. Список можна продовжити. Форум дуже сподобався. Висновок: на щастя, справжніх патріотів рідної літератури з кожним роком стає все більше і більше. Щиро радію з того, що українці не чекають наказів згори, а самоорганізовуються.

Вже оголошено про «Запорізьку книжкову толоку» у жовтні. Чи плануєте взяти участь у цьому фестивалі?

Не планую. Змушена відмовитися від участі в «Толоці», бо ще у липні дала згоду на участь у Франківському фестивалі фентезі «Брама». Ці дві чудові події відбудуться одночасно, на превеликий жаль для мене.

Останнім часом Ви були серед організаторів і журі літературних конкурсів. Це для Вас така добровільна суспільна робота, свідоме рішення присвячувати свій час і увагу новачкам?

Це моє бажання хоч чимсь прислужитися рідній літературі. Я взяла на себе сміливість не просто вибирати переможця в номінації «Сучасне українське фентезі» від «Коронації слова», а й знаходити видавця для свого переможця. І треба сказати, що з кожним роком це робити все простіше та простіше. Я відверто радію з успіхів Яринки Каторож, Артура Закордонця, Марини Смагіної. Десь за місяць з’явиться новий фентезійний роман цьогорічного нашого переможця – Любові Відути «Ловці думок». Дуже мені імпонує молоде покоління фентезійних письменників. І можу з впевненістю сказати, що незабаром до цієї когорти додасться ще одне ім’я – Анастасія Нікуліна. До «Форуму видавців» в Насті вийшло відразу два романи. Один – її сольний, соціальна проза, і ще один – містичний, написаний у співавторстві з двома вінницькими письменницями. І ось, вже взимку, у видавництві «Віват» з’явиться сольний роман від Анастасії Нікуліної, стовідсоткове фентезі, дуже чудернацьке і романтичне. Відверто зимове і напрочуд чуттєве. Динамічне і життєстверджувальне. Що стосується інших конкурсів – то це завжди надто складно для мене. Інколи доводиться відмовляти організаторам лишень тому, що я розумію – не зможу якісно виконувати цю відповідальну місію. У мене бракує на це вільного часу. Оскільки, доводиться багато читати, безкінечно читати, аналізувати, рецензувати. Ось, просто зараз, наприклад, у мене в компі на читанні та оцінюванні лежать рукописи, котрі надійшли на конкурс «Кальміюс», про який я згадувала. Це довгі тексти і усі потрібно перечитати.

Ви увійшли в українську літературу як автор романів, а тепер багато уваги приділяєте оповіданням, хоча є письменники, які рухаються навпаки – від оповідань і новел до повістей і романів. В інтерв’ю Ви говорили, що оповідання зараз цікавлять і видавців, а особисто для Вас оповідання – це такий творчий експеримент?

Я люблю експерименти. І моя дружба з оповіданнями – це трішки більше, аніж експеримент, це бажання самовдосконалюватися. Бо що таке оповідання? Це той самий роман, але написаний лаконічною мовою, де за коротким сюжетом лежить насправді доволі довга історія, яку потрібно уміло втиснути в рамки невеличкої оповіді. Для мене це завжди важкий труд. Тому що доводиться коротити і коротити, викидати навіть другорядних персонажів, стримуючись та не зависаючи на них. Не знаю, чи експеримент вдалий? Я старалася. Зрештою, судити читачу.

Вже з’явилися три збірки оповідань, у яких Ви були співавтором. Це «Львів. Кава. Любов», «Львів. Смаколики. Різдво», «Львів. Вишні. Дощі». У Ваших оповіданнях злилися і етнографізм, і історія кохання, і згадка про війну на Сході… як писалося для цих збірок?

І важко, і просто. Оскільки під однією обкладинкою зібралося десять абсолютно різних авторів, і всі вони відомі, і всі вони – учасники «Львівського жіночого літературного клубу», і всі вони не тільки талановиті письменниці, а й успішні жінки. Мусила добре потрудитися, щоб достойно представитися в цих збірках. Тому що попри трішки гламурну назву та веселеньку обкладинку, слід було написати чуттєво, геть негламурно і так, щоб зацікавити насамперед «випадкового» читача своє творчістю. Для мене – це такий собі рекламний текст, лаконічно розповісти легко і разом з тим глибоко – хто така Дара Корній, і про що вона пише. У всіх трьох збірках доволі різна Я. «Музика плакала» – оповідання про розбите серце юнки, котра кохала чоловіка настільки сильно, що готова була заради нього померти. Там багато щему, надриву, і є рецепт виживання після того, як доведеться по смерті все ж воскреснути. В різдвяній збірці – дуже тепле і світле оповідання про моє дитяче Різдво, в якому так багато автентичної традиційності, котру передали мені мої дідусь та бабуся, і з котрою я вирішила поділитися. Це оповідання про вселенську любов до світу і до його Творця через призму дитячого бачення. Третє оповідання про кожного з нас. Можна й так сказати. Про світ, який виживає попри війни і попри нашу нетерпимість одне до одногу, а все тому, що у ньому є любов. Оця справжня, не вигадана, не ефемерна, яка існує тому що Бог – є любов, і ми з вами є любов, тому що Бог живе в кожному з нас. І той, хто це знає, вміє по-справжньому любити. І моя героїня, юна дівчина з маленького Гайсина, їде у місто Львів не за тим, щоб попити у ньому кави. Не за тим, щоб побачити на власні очі всю архітектурну велич цього міста про яке їй так багато розповідав студент-львів’янин, котрий пив у Гайсині з нею каву, і потім раптово щез з її життя. Вона приїжджає, бо хоче відчути це місто на дотик, торкнутися ногами до його бруківки, тому що цією бруківкою ходили ноги її коханого. Вона знає, що це авантюра, тому що надто багато в місті людей і майже не можливо віднайти того єдиного, якщо не знаєш ані його адреси, ані телефону, ані прізвища. Але… Я сказала «майже», тому що випадковостей не буває.

Якщо вже мова про Схід… 20 вересня стартувала нова хвиля проекту Всеукраїнська благодійна акція «Книжка на Схід». Ви бували у містах і містечках цього регіону, на власні очі бачили і людей, і бібліотеки, які можете оцінити з професійного погляду, чи бачите Ви перспективу у цьому заході?

Бачу. І дуже добре бачу. Не бачить той, хто далі Львова чи Києва не виїжджав, не розмовляв з людьми на Сході, не має там друзів. Тішуся, що є така благодійна акція, є люди, яким не байдужа доля цього регіону. Минулоріч я попрохала нашу американську діаспору допомогти грошима, які пішли б на закупівлю книжок для шкільних та публічних бібліотек міст та містечок Сходу. Знайшлися такі добрі люди, які не відмовили мені. І за ці гроші ми з друзями закупили не одну сотню книг сучасних українських авторів і відвезли їх на Схід. Також неодноразово збирали книжки серед небайдужих через Фейсбук. Дякую усім-усім, хто допомагав, і активно продовжує це робити.

Якось Ви сказали, що відродження має прийти зі Сходу. Що Ви мали на увазі?

Я в це досі вірю. І надають мені цієї віри чудові люди, які там живуть та творять. Наразі триває другий східноукраїнський Регіональний конкурс літературної творчості «Кальміюс». Його започаткували лише минулого року на волонтерських засадах. І він зумів об’єднати понад дві тисячі україномовних літераторів з Донеччини, Луганщини, Запорізького краю, Харківщини та Дніпровщини. Багато робіт, що надійшли на конкурс, були надіслані з окупованих територій. Знаєте, така велика кількість конкурсантів додає впевненості, що не все так погано у нашій хаті, як нас прагнуть в цьому переконати. Потужний потенціал живе у цьому регіоні. І дуже важливо не нашкодити. Допомагати, але не диктувати. Я маю за честь вже другий рік поспіль бути членом журі цього конкурсу. Тому знаю про що кажу.

Цьогоріч організаторами конкурсу виступають доброчинці з Донеччини – учитель української мови та літератури ЗОШ № 11 м. Краматорськ, популяризатор читання серед дітей і підлітків – Оксана Проселкова та пластун із Краматорська, голова ГО "Культурно-освітня фундація «Лібері Лібераті» Максим Потапчук.

Якось Ви зазначили, що пишучи роман, вже на початку уявляєте собі фінал, а от оповідання під час написання може змінитися повністю. А чому?

Тому що це оповідання. І кінцівка, яка тобі бачиться на початку, геть не влізає в рамки короткої прози. Доводиться імпровізувати. Тому і кінцівка змінюється, і навіть меседжи, які ти хотів надіслати читачу на початку творіння, змінюються.

Зараз для Вас є більш цікавим і продуктивним великий чи малий за обсягом твір?

Однозначно – великий. Я люблю довгі історії – і читати, і творити.

Ваша дебютна книга «Гонихмарник» стала відкриттям «Коронації слова», про неї сказано дуже багато, і саме з неї Ви радили читачам знайомитися з Вашою творчістю. Розкрийте таємницю, вона задумувалася як етнографічна оповідь чи фентезі?

Не перше і не друге. Вона задумана, як бажання люблячої мами зацікавити рідну дитину українським світом. Коли моїй доні було чотирнадцять, вона шалено захоплювалася романістикою Стефані Майєр. Навіть подекуди аж занадто, до фанатизму. І коли я пробувала підсувати своїй дитині щось наше, теж фентезійне, то вона доволі різко на такі мамині спроби реагувала. Не те, щоб дитина мліла від вампірів, просто їй хотілося чогось сучасного, оригінального, щоб героями книги були її однолітки, мешкали поруч, в сучасному місті, а не за царя Гороха, і найважливіше – мало бути кохання, трішки містичне, трішки фатальне і обов’язково щасливе. І доня мені сказала одну цікаву річ, яка повністю перевернула моє життя – «Якщо зможеш написати краще – сядь і напиши». Я сіла і написала. Не знаю – чи краще від Майєр, то справа смаку, але по-іншому, по своєму – це точно.

Усі ми пам’ятаємо атаку на дитячу книжку про Гаррі Поттера з боку церковних інституцій і надто ревних вірян (особливо московського патріархату). Були закиди про віру в чари, зілля, демонів тощо. По суті, казку звинувачували в тому, що вона є казкою. Дещо подібне довелося пережити і Вам, коли вийшов «Гонихмарник». А які зараз у Вас стосунки із церквою і вірянами-читачами?

Іноді й досі доводиться так би мовити «відстрілюватися». Але, зазвичай, погрози чи словесні образи лунають з уст людей, котрі не читали моїх книжок, але, якщо й читали, то доволі побіжно, наперед запрограмувавши свідомість на несприйняття. Такі люди зазвичай фанатично вірять лишень собі. Як у тому анекдоті – є дві думки: моя та хибна. З фанатиками важко сперечатися, і не намагайтесь. Доводиться ігнорувати. І це, мушу зізнатися, найдієвіша зброя. Бо для нього це набагато гірше від суперечки. А якщо говорити про звичайних читачів – то тут все доволі просто. Одним подобається, іншим – категорично ні. Я ж теж не всеїдна. Маю власні уподобання. Однак тішуся, що коло моїх читачів доволі широке – студенти, учителі, жінки, чоловіки, дідусі, бабусі, мами, тати, є і священики, і монахи зустрічаються, і воїни з передової відгуки надсилають. Географія теж обширна. Україною не обмежуємося. Доводилося надсилати книжки у Канаду, США, Австралію, Японію, Китай, про Європу навіть не йдеться, туди самі везуть.

Оскільки у Ваших книгах багато сюжетних ліній ґрунтуються на язичницьких мотивах, припускаю, що українські рідновіри також не оминули Вашу творчість увагою…

І не оминають. Це правда. І, як кожному читачу, я волію приділяти їм увагу. Ми інколи дискутуємо, найчастіше розмовляємо, переважно уважно слухаю я, навіть частенько консультуюся з деякими з них. А скільки цікавих місць та знань мені відкрили ці неординарні люди! Якби не один з них, то четверта частина «Зворотного боку» навряд чи дописалася б. Історія ця містична, і я не маю права її переповідати без згоди цього пана. А згоду навряд чи я отримаю. До всього моя бібліотека постійно поповнюється езотеричною літературою. Я уважно перечитую все, що мені дарують. Найчастіше – це суб’єктивне тлумачення того, в що і як вірили праукраїнці, часто ці пояснення «не дружать» з археологією та історією, але написані доволі самобутньо. Також отримую в подарунок безліч книжок, які присвячені тлумаченню «Велесової книги», і які доволі часто одна одній суперечать. Та, насправді, це дуже цікаво, і як для письменника-фантаста – безцінний досвід.

На жаль, між рідновірами, як і між усіма українцями, не має єдності. Вони часто ворогують між собою. І ворогують доволі серйозно. На одній з моїх презентацій, коли я ще була не в курсі існування різних течій серед рідновірів, жінка і чоловіки ледве не побилися. Інколи словесні кулі летять і у мій бік. І я, зазвичай, відповідаю так, як ви мене запитали, влучно зауваживши – сюжети моїх романів створені за «мотивами». І я маю на це право, тому що я – не теолог, і не професор етнографії чи історії, чи археології, я – письменник. Я – казкар. Хочу творю, хочу витворяю. Художня література – це переважно вигаданий світ. Я постійно на цьому наголошую. «Зворотні боки» – це вигаданий Всесвіт Дари Корній. Якщо вам не подобаються мої Світи, то маєте повне право створити власні, зі своїми канонами та законами, зробити їх такими ж популярними, як світи Зворотного боку, отримати свого видавця, свого вірного читача, і я тільки радітиму з цього. Чим більше якісної української літератури, яку читають, тим краще для усіх.

Навколо циклу «Зворотний бік» зламано стільки списів… цей роман приніс Вам «Золотого письменника» минулого року… він найбільш читаний серед Ваших творів… популярний серед людей різного віку… соцмережі рясніють читацькими відгуками… Чи планували Ви від початку створити чотири частини і як змінювався основний задум під час написання?

Ні. Не планувала. Історія наче нізвідки з’явилася в голові, можна сказати – впала на мене посеред ночі. Лист, яким починається «Зворотний бік світла», і який пише Птаха Стрибогу, мені просто наснився, чи не просто наснився, вже тепер і не доберу. І я його чемно записала, тому що запам’ятала, і почалися довгі місяці пошуків. Можна сказати – митарства. Бо що я мала? Історію з початком і з фіналом. Було написано перший та останній розділ, і слід було сісти та виписати середину. І я взялася за роботу, а історія мене вперто не відпускала. Де б я не була – вона ходила за мною назирці. Навіть уві сні моя багата уява мандрувати Світом Замерзлого сонця чи Яроворотом. Доволі дивні, трішки навіть містичні речі стали зі мною відбуватися. І коли я закінчила писати першу книгу, то зрозуміла, що буде навіть не дві, а більше частин. Світи розросталися, ставали повноцінними і цікавими. Хотілося якнайбільше про них розповісти, якнайглибше у них зануритися. Паралельно в моє життя приходили неординарні люди, котрі наче випадково знайомили мене з тим матеріалом, якого найбільше в той чи інший момент потребувала. Вони і досі є частинкою мого життя. Для мене багато важить саме їхня думка з приводу мною написаного.

Перші Ваші книги були написані для підлітків. Потім були і «дорослі» і дитячі. Був казковий «Петрусь-химородник», пригодницький «Зворотний бік», містичний «Щоденник Мавки»… Для якої аудиторії пишеться легше?

Для дорослих однозначних легше. Щоб написати казочку для дошкільняток, наприклад, я надихаюся, спілкуючись з малечою. Стараюся дивитися на світ їхніми очима. Написаний текст – ще не казка, бо він разів сто переписується. Тому що він має бути простим для дитячого сприйняття, дуже образним, барвистим і водночас картинковим. Описовість, яка притаманна дорослій прозі, та розлогі роздуми тут зайві. А лаконічність мусить бути в міру стриманою і, разом з тим, кольоровою. І повчання мають бути загорнуті в доступну обгортку світлих помислів і чесних дій. Тому ти правиш і правиш, зайве відкидається і відкидається. Але я це люблю. Я дуже люблю казки.

Нещодавно вийшла Ваша нова книга з міфології, для якої матеріал збирався багато років, у ній відбилося і особисте ставлення до міфів?

Звичайно. Міфологія – річ суб’єктивна. Навіть науковці грішать нею. Вибираючи з величезних архівних матеріалів тільки ті, які їм «подобаються». А що вже говорити про польові дослідження, якими, переважно послуговувалася, коли укладала довідник!.. Перечитуючи той чи інший матеріал про духів води, наприклад, завжди пам’ятала, що часто оповідальники обов’язково додавали від себе якусь родзинку. І робилося це для того, щоб розповідь зробити гострішою, цікавішою, жвавішою, страшнішою і так далі. І ось перед тобою десять варіантів-описів Луговика чи Польовика. Деякі співпадають, деякі категорично різняться. Який вибрати? Якраз в цій ситуації найчастіше звертаєшся до свого інтуїтивного бачення.

Якось в інтерв’ю на телебаченні ведучий наполегливо Вас перепитував, чи дійсно Ви вітаєтеся з лісом, як вчили в дитинстві? А чи навчали Ви цього своїх дітей?

Діти мої вже виросли і добре розуміють та знають, що людина – це частина великого організму, який називається Природа. І шкодити йому – це шкодити собі. Ви ж вітаєтеся, коли приходити до когось в гості? Я теж вітаюся з лісом, коли йду в гості до нього. Ввічливість та чемність будуть завжди в моді.

Якщо Ви раптом опинитеся в незнайомому лісі, Ви з ним також привітаєтеся?

Так. Обов’язково і спитаю дозволу увійти.

Очевидно, не зовсім коректно запитувати в автора, яка книжка є його улюбленицею, але, якби була можливість, який із своїх романів Ви б хотіли бачити екранізованим? Чи навпаки, не дуже хотіли б, бо часто письменники нарікають на невдалі екранізації, що спотворюють авторський задум?

Екранізація – це гарна реклама читання. І я не проти цього, аж ніяк. Давайте почнемо з «Гонихмарника».

 Ви пишете під псевдонімом. А чому «Дара» і чому «Корній»? От для мене особисто «Дара» - це героїня «Хронік Амберу» Роджера Желязни, бо тоді я вперше дізналася таке ім’я. А чому його обрали Ви? І чому «Корній»? Мені одразу подумалося, що має бути щось під цим іменем питомо українське. І все ж…

Тут все набагато простіше. Мою доньку звати Даринка, і це якраз вона сподвигла маму до вигадування історій. Тому і Дара. А Корній – дівоче прізвище моєї мами і прізвище мого дідуся, якого так багато у моїй творчості. Це старий добрий чоловік, котрий розмовляє з деревами, з божими комахами, котрий на різдвяну вечерю запрошує до себе на гостинну Мороза та Чорнокнижників, вміє танцювати танець сонця, знає про вічність і має в серці дивовижну філософію, котра так тісно переплела ті знання, котрі він отримав від предків, і котрі принесло християнство, що відділити одне від одного дуже важко. Та й чи треба? «Світ – вертеп? Чи цей світ храм? Як для кого, – казав мій дідусь. – Бо можна бути найбільшим грішником для одних і водночас стати святим для інших». Тому і Дара Корній.

Чи існує для Вас поділ на Дару Корній і Мирославу Замойську? Як Вам, коли звертаються різними іменами?

Я вже звикла. Для мене сьогоднішньої це природно. Мати два імені – це дуже прикольно.

Ви багато подорожуєте країною, чи до вподоби Вам спілкування з читачами, адже, як ми знаємо, є письменники – такі собі затворники, які просто пишуть за закритими дверима. Що для Вас особисто означає отой абстрактний «читач», і чи є він таким вже абстрактним?

Я люблю свого читача, люблю мандри і люблю спілкування. Живе спілкування, яке ніколи не замінить ані папір, ані монітор комп’ютера. Для мене абстрактність спілкування – досить умовне висловлювання. Тому що я стараюся реагувати та відповідати на всі листи, які приходять мені в приват на Фейсбуці чи на ел.скриньку. Я можу забути відповісти, інколи таке буває. Це не через вредність, це через жахливу зайнятість, тоді мені потрібно просто ще раз нагадати. І я обов’язково відпишу. Спілкування з читачем для мене – це велика відповідальність і разом з тим радість. Тому що ти бачиш навпроти живі очі, чуєш голос, а у словах радість чи сльози, сум чи біль. Ти відчуваєш емоцію, а вона вартісна тільки тоді, коли ти до неї торкаєшся. Людську енергію не замінять стіни кабінету чи затишок хатинки в горах. Так, пишу я в тиші, складаю вкупу думки та емоції в затишку, створюю свої світи під улюблену музику. Але сюжети і нові ідеї приносять мені читачі. І я дякую щиро за це. Тому що досвід спілкування з читачем – безцінний.

Що надихає Вас і що дисциплінує, адже творчість вимагає одночасно і фантазії, і зібраності?

Мене надихає все. І читачі теж. І природа. Гори, ліс, озеро, річка, гроза, стихії, небо, сонце… Мені здається, що творча людина постійно перебуває у тому чарівному стані зібраності – бо вона весь час щось створює. Якщо то відбувається не на папері, то у моїй голові – точно. Уява ніколи не спить, вона завжди увімкнута. Принаймні, у мене саме так це працює. І таке зі мною відбувалося завжди. Навіть тоді, коли я ще не знала, що це може бути професією, і що саме так працює натхнення. Ти бачиш в небі повню, і раптом в голові починає народжуватися історія про доньку Місяця, яка живе посеред людей, тому що… А ось чому – прочитаєте у моєму новому романі.

Письменників завжди атакують безліччю питань, але завжди є щось, що автор хотів би сказати сам. Що б хотіли сказати Ви?

Читайте – тому що той, хто читає, має щасливу можливість побувати там, куди не читаючі люди ніколи не потраплять, навіть за великі гроші, аж доки не почнуть читати. Мандруйте – і ви зрозумієте наскільки це важливо бачити світ не тільки у вікні, а й за вікном. Наповнюйте своє серце любов’ю і обов’язково те почуття стане взаємним. І тільки тоді ви зрозумієте, що барв у веселки не сім, а набагато більше. Обов’язково вірте і пам’ятайте, що по вірі вашій нам дається. Тому вірте в краще, творіть його і воно обов’язково відбудеться. Не втрачайте ніколи надії. Бо тільки вона в силі наповнити геть порожній зневірений світ і вірою, і любов’ю.

Дякую Вам за таку відверту розмову і від всіх шанувальників бажаю натхнення!



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери