Дана Пінчевська: Йтиметься про посттравматичний синдром, — про те, що зараз в тій чи іншій мірі переживають всі ті люди, яким випало бути носіями українського паспорту, громадянства, і, відповідно, самосвідомості; тобто ті, кому вдалося народитись і вирости в цій країні і стати очевидцями різких змін 2013-2015 роках у її політичній дійсності. Скажіть, що Ви переживали і як поводились під час подій «Кривавої зими»?

Борис Коган: подіями Майдану я переймався особисто, — там була присутня маса моїх друзів. І я певним чином брав участь у цих подіях — допомагав будувати барикади, наприклад. Деякі мої друзі сиділи там вдень і вночі.

Д. П.: Ви допомагали будувати барикади і приносили їжу для тих, хто знаходився на них?

Б. К.: Так, — наскільки дозволяла пенсія. Деякі люди витрачали на все це дійсно великі гроші. Я так не міг, але щось купував — пакунки лимонів, чай; все, на що вистачало коштів. Але мій внесок у справу Майдану, — на тлі того, що інші вклали в нього значно більше, навіть своє життя — на такому тлі, звісно, мінімальний.

Йов багатостраждальний. 100х110 см. Полотно, олія. 1993

Д. П.: Тобто у Вас не було варіантів вибору, не було жодних запитань, — ви одразу приєднались до цього процесу?

Б. К.: Розумієте, адже спочатку це були збори у недільні дні, віче, що розпочинались початок на дванадцяту. Я приходив лише на початок, а потім мусив йти на роботу, — я тоді підробляв тренером східних єдиноборств, зокрема айкідо; це було суттєвим додатком до пенсії. Коли я повертався з роботи, все вже закінчувалось. Але коли розпочалась справжня серйозна історія, перший розгін студентів і так далі — все це справило неймовірно трагічне враження і надзвичайно вразило мене. Компанію, що керувала країною до того, я не любив і в чомусь зневажав — за дурість, за брехливість, за лицемірство. Це попри те, що я знав неймовірну кількість достойних людей з Донецька — там були, зокрема, чудові тренери бойових мистецтв; там живе сильний народ, справжні бійці. Але сказане не стосувалось тієї плеяди, що опинилась при владі: це були люди, що вийшли почасти з бандюків, почасти з совків, і всі вони були мені відверто антипатичні.

Д. П.: Що Ви відчували, коли протестувальники домоглись свого, змінили владу; коли кривава зима залишилася позаду?

Б. К.: Елементарне піднесення. І відчуття, схоже на відчуття початку 1990-х — очікування змін, сподівання на краще. Але поступово це піднесення зменшувалось, — з огляду на подальші події. Я завжди дивився на те, що відбувається у політиці, з похмурим оптимізмом, не очікуючи нічого доброго. Але спершу, повторюю, це було відчуття легкості; легкого дихання.

Д. П.: А потім, коли розпочалась АТО, відбулась анексія Криму? Ми з Вами розмовляємо у Вашій майстерні; нас оточують Ваші картини, картини Вашого батька, Матвія Когана-Шаца (докладніше про митця: http://art-nostalgie.com.ua/Kogan-Shatz.html); і здається, що нічого більш цікавого від них там, з того боку вікна, відбутись не може, тому що найцікавіше оточує нас і є живописом.

Б. К.: У мене є чітке уявлення про те, що таке мистецтво; про те, чого саме я мушу вимагати від живопису. Я живописець за освітою; це зовсім інша сторона моєї дійсності.

Д. П.: Коли події розгорнулись у східному напрямку, Ви просто повернулись до своєї майстерні, розуміючи, що нічого не можете зробити для фронту?

Б. К.: Я протягом всього цього періоду постійно бував в майстерні. У мене є велика картина, котра наді мною «висіла» більше двадцяти років, — ви її бачите перед собою (вказуючи на «Біблійний мотив»). Її навіть сфотографувати важко. Я ніяк не міг закінчити її в тому плані, в якому мені хотілось. Мене постійно щось у ній не влаштовувало: то образ, то якийсь шматок форми, фрагмент тону; і я постійно переписував її. Вона ще за часів радянської влади була почата і навіть, здається, експонувалась на якійсь українській виставці.

Біблійний мотив. 150х160 см. Полотно, олія. 1985-2015

Д. П.: Ви казали, — це зустріч постарілого царя Давида з своєю душею? Чи я щось не так запам´ятала?

Б. К.: Можливо. Можливо, зі своєю молодістю. Можливо, це зустріч пророка Іллі з його учнем, Елішою. У будь-якому випадку — це, найперше, метафора. Загалом, головний герой почувається в чомусь винним; ці жалість і каяття є темами, які я намагаюсь вирішити для себе, щоб якомога точніше їх зобразити. Це те, що діє, — щоб тут, я маю на увазі, у живописі, — не було надмірного благополуччя.

Д. П.: Чим Вас відлякує благополуччя у живописі? Ви маєте на увазі пересичення? Адже у Ваших картинах постійно присутня тема діалогу, розмови між двома несхожими персонажами.

Б. К.: Ні; пересиченість — це дещо інше. Це пустота, однозначність і поверховість. Це коли відсутня глибина, немає прошарків, багатозначності образу.

Д. П.: В усному київському фольклорі збереглося безліч історія, пов´язаних з Вашим батьком; вони фіксують образ людини, цілковито поглинутої живописом і цілковито байдужої до всього, що ним не є. Ви успадкували від нього цю рису?

Б. К.: Ці легенди вигадуються постфактум і не мають жодного стосунку до дійсності. В сенсі акуратності батько міг, наприклад, витерти руки ватним  бушлатом: якщо ти пишеш пейзаж з натури в морозну погоду, ти обов´язково вимастишся, це такий технологічний момент. Аполітичною людиною батько не був: всі слухали радіо, якщо випадало — «Голос Америки», і всі обговорювали це між собою. Просто він був немолодою людиною, і йому було потрібно годувати родину, тому він зберігав певну дистанцію стосовно всього цього: адже йшлося про радянський час, вже вегетаріанський, не людоїдський, протягом котрого слід було виконувати певні ритуали середовища: брати участь у виставках, їздити на три місяці у Седнів, святкувати всі ці свята, — дні народження та дні смерті то Леніна, то Шевченко, то Червоної Армії, ще якісь події. У ті часи соціальна значущість митця полягала в тому, що він брав участь у цьому всьому. Але так жили практично всі радянські люди.

Д. П.: П´ята графа не заважала Вашій родині?

Б. К.: Радше ні. Хоча ось, — одного разу Володимир Васильович Щербицький на черговій виставці зупинився перед батьковим пейзажем. Він ходив один; почет зазвичай відставав. Потім він обійшов всю виставку і знову повернувся до цієї картини. Там експонувалось безліч творів народних художників, та й у почті їх було немало. Зазвичай після таких епізодів художнику у 100% випадків присвоювали звання «заслуженого художника». Батько його не отримав; очевидно, через те, що не було прямої вказівки. Ось так. Якщо в цьому і було якесь особливе значення п´ятої графи, то це все дрібниці. А так — працювати йому давали, на виставки брали, картини купували.

Д. П.: У Вас немає планів влаштувати виставку? Адже Ви давно вже не виставлялись в Україні.

Б. К.: Та ні. Просто в цьому немає потреби. Навіщо? Просто потусуватись? Показати твори знайомим, яких ти давно не бачив?

Вечір в Софії. 135х107 см. Полотно, олія. 1988

Гончарка восени. 130х130 см. Полотно, олія. 1991

Вулиця в Лондоні. Акварель. 40х70 см. 1994.

Сент-Пітер-Порт, Гернсі. 50х80 см. Акварель. 1994

Д. П.: Виставки — це невід´ємна частина художнього процесу, якщо вірити підручникам з мистецтвознавства... Борис, повернімося до основної теми нашої бесіди. Ви дивитесь новини? І, якщо так, — як Ви на них реагуєте? Що Ви думаєте про те, що відбувається в Україні?

Б. К.: Звісно, дивлюсь. І у мене є з ким їх обговорити. Мені здається, що події, які ми всі переживаємо, не викликають великого оптимізму. Це все справляє надзвичайно важке враження. Я якось їхав в гості до свого друга, котрий повернувся з зони АТО. До вагону метро увійшла жінка з коробочкою, яка збирала кошти, — по гривні-дві, — на лікування людини, пораненої в зоні АТО: солдату потрібно було зробити трепанацію черепа. Я подумав, що ця людина залишиться інвалідом; тим часом чому весь бюджет Феофанії залишиться цілком і повністю збереженим, і інфляція лише щось йому додасть? Такі побутові та життєві явища нашого буття та повсякдення виявляються, що стає гірко і боляче і за того, хто пожертвував заради всього цього здоров´ям, і за того, хто несе відповідальність за його лікування.

З таких парадоксів, включно з відчайдушним геройством, і складається сучасна українська дійсність. Фронтовики рано чи пізно повернуться, і всі, кому хочеться бути такими «м´якими Януковичами» або модними реформаторами, будуть змушені дуже серйозно говорити з ними щодо люстрації та майбутнього країни. Це не буде сталінська люстрація, коли вбивали невинних. Але, з іншого боку, значна частина тих, хто нині при владі, жодних висновків для себе не зробила. У них весь час репродукуються колишні звички, рефлекси попереднього світу: «розпиляти бюджет», щось «скомуніздити», «розвести лохів» і так далі. Здається, у Августина я колись прочитав чудовий, в сенсі надзвичайно точний вираз: «Без справедливого правосуддя держава — це банда розбійників».

Вулиця в Гернсі (Сент-Пітер-порт). 1994

 Натюрморт з бузком. Акварель. 1995

Д. П.: Тобто про все це Ви думаєте з точки зору людини, що споглядає, а потім повертаєтесь до своїх занять, свого живопису. Адже, як стверджують люди, яким я звикла вірити, цікавіше від живопису не існує нічого в світі.

Б. К.: Не реагувати на довколишній світ неможливо, адже він постійно тебе супроводжує. І він відображається у всіх нас. У живописі слід виявляти свою внутрішню сутність. Один із недосяжних ідеалів для мене у живописі, — це драматизм, побудований на грі світлотіні, сформульований у творах Караваджо.

 Д. П.: Чи Ви почуваєтесь щасливим, коли Вам вдається закритись тут, повернутись до своєї роботи?

 Б. К.: Щасливим — ні. Навпаки. Якщо у мене щось дійсно виходить, я почуваюсь втомленим або відчуженим. Радості від творчого злету я не відчуваю. 

Сен-Поль-де-Ванс (Місто, в котрому мешкав М. Шагал). 1996

Море в Гернсі. Акварель. 35х70 см. 1994

Д. П.: Тобто для Вас головне — щоб картина сподобалась передусім Вам. Ви з цієї причини не берете участь у виставках?

Б. К.: Мені іноді здається, що я написав щось епохальне і нетлінне, а потім, наступного дня, я переконуюсь в тому, що це зовсім не так. Мені важливо, щоб картина мені подобалась не тільки після того, як я її написав, але й тоді, коли я повернусь і подивлюсь на неї згодом, за день чи два. Ось тоді я почну вважати, що картина вдала. Є ще кілька людей, думка яких для мене важлива. А виставки влаштовують для знайомих; для того, щоб подивитись на себе чужими очима. Але заради галочки влаштовувати виставки не обов´язково: мені ж не потрібно більше вступати до Спілки художників.

 Натюрморт з трояндами та півоніями. 50х50 см. Акварель. 1994.

Д. П.: Борисе, чи можна вважати, що тема нашої розмови, — посттравматичний синдром, — Вас не торкнулась, тому що Ви зробили все, що від Вас залежало, коли ситуація була максимально напруженою, і повернулись до своїх повсякденних занять, коли події вийшли з-під контролю?

Б. К.: Я не зробив все, що міг. Це був копійчаний внесок, — і не маю на увазі гроші. На тлі тих, хто загинув заради цього, говорити про мій особистий внесок — блюзнірство. Це як історія про те, як 500 осіб разом з Леніним носили колоду під час суботника, — де взагалі невідомо, чи сам Ленін там був присутній. Я напевне міг би більше вплинути на події.

Вулиця ім. Леніна, Київ. 120х120. Полотно, олія. 1988

Д. П.: Яким чином? Брати участь у бесідах з колегами в Фейсбуку?

Б. К.: Наприклад. Брати участь у тролінгу разом з усіма. Але я ні в чому не беру участі, — ні в тролінгу, ні в написанні колонок на території Української правди, ні в коментуванні в соціальних мережах. Мені просто лінь писати; а так, напевне, я б більше вплинув на ситуацію.

Д. П.: Тобто Вам для самовираження достатньо живопису, а всі інші форми суспільної діяльності на його тлі ні до чого?

Б. К.: Так, живопису цілком достатньо. А на все інше у мене немає сил, здоров´я і часу.

Д. П.: Ну що ж, дякую. Я бачу тут у Вас безліч ескізів на біблійні теми, і була б рада відвідати виставку Ваших творів, коли вони перетворяться на великі картини.

Борис Коган, живописець.

Киянин; член Спілки Художників України з 1984 року. Брав участь у виставках у Великобританії, Японії, країнах колишнього СРСР. Твори зберігаються в колекціях України, Росії, Великобританії, США, Ізраїлю, Японії.