Д. П .: У багатьох з нас, - думаю, я не помилюсь, якщо скажу, що це стосується усього українського суспільства, - чимало причин для того, щоб згадати київські події минулорічної давності: в соціальних мережах з кінця листопада бродить безліч фотографій героїчних і повсякденних подій Революції гідності, її середньовічного містечка, яким був рік тому Майдан. Виставки, присвячені цій темі, становлять велику частину сучасного українського мистецтва у світі. Скажіть, як ці події відбилися на Вас?

Л. Піша: дуже сильно. Змінився спосіб життя: я — людина, яка звикла в нормальній ситуації вставати о шостій ранку, йти в спортзал, а потім вигулювати собачку, в цій ситуації не спала ночами, мерзла на вулиці, зустрічала Новий рік на Майдані і т. Д. Мої уявлення про щасливе життя різко змінилися. Раніше мені хотілося бути людиною забезпеченою, зі спокійним життям, з хорошою одягом; я себе бачила красивою жінкою, яка відвідує спортзал. Після я зрозуміла, що ці цінності були притягнуті в моє життя насильно, вони не мають до мене ніякого відношення. Найважливішим переживанням стало відчуття свободи, відчуття себе вільною людиною, —  і бажання, щоб мене оточували вільні люди в моїй державі, на моїй землі, там, де я народилася і виросла і звідки не бажаю їхати. Словом, минула зима була дуже важкою, але зараз всім нам анітрохи не легше.

Д. П .: У О. Чепелик була така серія мікрофільмів, зведених у досить великий хронометраж, під назвою «Жінка и війна». Зараз в деякому розумінні важко говорити про посттравматичний синдром, тому що одна травма поступилася місцем іншій: трагедії Майдану змінили трагедії АТО, і нові історії у чомусь страшніші за минулі; різниця для киян в тому, що перша частина цієї історії відбувалася на наших очах, а друга розгортається в інших містах. Як Ви, будучи художницею, вирішуєте цю ситуацію для себе?

Л. Піша: Тут слід розділити жінку і війну, художницю і війну і патріота і війну. Я вважаю, що жінок тільки згідно з їх особистим бажанням, умінням і, відповідною освітою можна пускати на війну. Хоча взагалі війна — це для того, щоб захистити жінок і дітей. Коли мій знайомий запитав мене, що я буду робити, якщо війна прийде в Київ, я відповіла: «Виштовхну свого Чоловіка на війну, щоб захищав Батьківщину, а сама вдома залишусь. Але як художник і патріот я думаю про це зовсім по-іншому. Я воювати не вмію і була б там абсолютно марним вантажем; те, що я вмію робити, — живопис, дизайн інтер´єрів, вітражі і навіть прикраси, — я вмію робити добре, але до війни це не має ніякого відношення: на війні я не можу зробити ні-чо-го. І, знаєте, я не вважаю, що під час Майдану початку року у мене була травма: тоді я могла хоч щось зробити, хоча б винести гарячий чай хлопцям. А зараз цього немає: тільки допомога грошима або теплими речами. Зараз я взагалі не впливаю на ситуацію: я не можу підказати нашому уряду, як вирішувати це питання, я абсолютно не розбираюся у військовій тактиці, і вважаю, що безліч народу лізе зі своїми порадами, теж нічого в цьому не розуміючи. Є ж якась державна таємниця; є якась військова політика, і далеко не всім потрібно все знати про цілі та плани нашого військово-промислового комплексу. Я вважаю, що кожен повинен робити свою справу на своєму місці, професійно і добре.

Д. П .: Як Ви вважаєте, мистецтво має брати активну участь у державній ідеології?

Л. Піша: Обов´язково. Я думаю, що митець не може закритися у себе в майстерні і не бачити світ, не бачити реальність. З іншого боку, художник нікому нічого не зобов´язаний; і не тільки художник. Важлива чесність: якщо ти брешеш в мистецтві, про що б не йшлося, — про проекти, пов´язані з кіно, сучасним мистецтвом, живописом, — робиш те, що не відповідає твоїм думкам або твоєму рівню, це завжди видно, і завжди противно. Але пряме, лобове відображення подій, що відбуваються також малоцікаво: можна вийти на вулицю і в усьому переконатися самостійно. Художник повинен переосмислювати те, що відбувається, пропускати через себе, неважливо якими засобами він володіє, скрипкою чи пензлем. Це стосується не тільки художників, — це стосується взагалі всіх, включно з водіями автобусів.

Д. П .: А мені здається, що самої природною жіночою реакцією є та чи інша форма ескапізму, спроба піти з дискомфортних умов, з ситуації, з якою ти не можеш впоратися. Я бачила Вашу живопис і вітражі, — це твори людини, схильної створювати світи, дивлячись на які, легко відключитися від занадто великих подій і зосередитися на чомусь ще, — метафізиці пейзажу або чарівливості маленьких деталей кишенькового світу. Які образотворчі ряди Вас надихають?

Л. Піша: Я не ситуативний художник, —  я художник передчуттів. У мене була картина, написана задовго до Майдану, —  «Міст наступає». Це реалістична картина, присвячена Русанівським садам, споруді моста, який руйнує їх природу; вони вже майже не існують, ці прекрасні літні будиночки, тому що все змінюється, а на цій роботі бетонні конструкції підкреслювали жах, що наступає з майбутнього. Коли ми зробили виставку в Російському музеї з цією роботою, якраз почався Майдан. Тобто у мене відбувається відбивається не в темі роботи, а в її атмосфері, можливо, це навіть невловимо на перший погляд, — я не люблю прямолінійності.

Що стосується прикрас, то це дійсно жіноче заняття, виконання бажання невеликої краси і душевної теплоти.

Д.П .: Ваша нещодавня виставка в Будинку художника балансувала на межі між трагізмом, який ми всі переживали в якості частин постреволюційного суспільства, і оптимізмом людей, у яких було щасливе дитинство, що вміють створювати образи, що піднімають глядача, що перетворюють його в людину, яка здатна вірити у щось, на щось сподіватися, як кажуть, «завищувати планку». Ваші скляні листи і скляні кольорові драбинки могли змусити глядачів, — можливо, не всіх, а тільки таких, як я — людей не надто життєрадісних, — подумати про неспішність, що дозволяє не робити зайвих рухів, а також про зусилля, що супроводжує бажання вірно розуміти і оцінювати події; не піддаватися долі, а взаємодіяти з нею, намагаючись її змінити. Як народилася ця виставка?

Л. Піша: Є якісь загальні закони розвитку людства і розвитку Всесвіту. І мені здається, що все ж таки ці закони оптимістичні. Чи могли ми в дитинстві уявити, що цей монстр, СРСР, зрештою розвалиться? Є загальні закони, і, якщо людина їх відчуває, скажімо, займаючись східною філософією, вона починає потроху їх розуміти. Абстрагуючись, вчишся розглядати будь-яку ситуацію зверху, розуміючи, що будь-яка ситуація знаходиться в розвитку, і вона продовжує розгортатися, а ти — тільки ланка в загальному розвитку. Коли дивишся на історію розкриття Землі, розумієш що все має бути добре. Людина має мислити позитивно і оптимістично, —  і вірити в те, що те, що ти робиш, ти робиш не дарма. Без цієї віри життя безглузде; ця віра — це, по суті, і є оптимізм.  Як художник, я думаю, що людям потрібно прищеплювати віру в щось хороше; в краще.

Д. П .: Дякую. А «Листи»?

Л. Піша: «Листи», — м´яті скляні пластинки без текстів, з датами внизу, — це те, що вже було; те, що нікуди не зникло, бо сплавляється з простором, з´єднується з ним, як би залишається в ефірі, забуте і незабуте одночасно. Немає такого поняття, як досконале забуття, —  як і досконала пам´ять. Кожна людина, як фрагмент людства, залишається в пам´яті історичною одиницею, — як частина свого народу, своєї землі, нарешті, художнього процесу.

Д. П .: Це не суперечить гострому індивідуалізму, властивого професії художника і взагалі людям творчих професій?

Л. Піша: мені здається, що ні. Яку б позицію художник не мав, він все одно вписаний у загальний процес розвитку мистецтва, і в нашому столітті, як би нам не хотілося, не можна бути художником епохи Відродження. Яке, до речі, в нашій країні — хоча б в плані економіки, — рано чи пізно настане.

Д.П .: Було б непогано. Для художників це особливо важливо, оскільки у нас за будь-яких економічних криз культура зазвичай страждає першою. Лариса, я спробую перелічити види мистецтва, якими Ви займаєтеся: це живопис; вітраж; скляні прикраси; дизайн інтер´єрів; художній метал ... А ще?

Л. Піша: Я закінчила КХІ, вчилася в майстерні монументального живопису; крім власне живопису і вітражів, це ще мозаїка. Але, оскільки у нас зараз монументального живопису немає, всі ці техніки стали в більшій ступені декоративно-прикладними. І тому я із задоволенням займаюся роботою з інтер´єрами, роблю декорації інтер´єрів, — до цього виду мистецтва зовсім інші вимоги, і воно тепер вільно від ідеологічного навантаження. У цій області я знаю майже все, і, напевно, єдине, чого я не вмію і мрію навчитися — це робити металозварювання.

Монументальний живопис зараз — це може бути сакральний живопис, це розпис церков. Я всього кілька разів брала участь в таких проектах. Все інше назвати монументальним мистецтвом не можна навіть з натяжкою. І це добре: ми при СРСР наїлися досхочу ідеологічних пам´ятників з політичним навантаженням. Які б художні якості не були біля пам´ятника партійному діячеві, він залишається пам´ятником партійному діячеві, він є ідеологічним символом. Пам´ятник Гітлеру, зроблений прекрасним скульптором, залишається пам´ятником Гітлеру, і такі пам´ятники потрібно знищувати: вони не є витворами мистецтва.

Д. П .: Я вирішила поговорити з Вами саме тому, що звернула увагу на дуже незвичайне поєднання у Вашій творчості суспільного і особистого. Дуже дякую за розмову.