Олександр Саврук про книгу Олега Векленка “Чорнобиль: етюди з натури” (Фабула)

Уявляючи собі якийсь “ідеальний” варіант подачі збірки міркувального типу (чи то есеїв, чи то рефлексій на тему), я обов’язково додав би до неї саме фотографічних образів. Сам матеріал, тема, поєднання елементів розповіді з документальними матеріалами у книжці Олега Векленка – це саме те, що спроможне занурити читача у контекст. І у широкому сенсі цього слова, і у персональний контекст. 

Те, як вербально та образно “художник-ліквідатор” Олег Векленко скомпонував пережите, робить нас максимально присутніми в цій історії. Історії, яка ставить фундаментальні екзистенційні питання, де ми, вже персонально залучені читачі, не залишимо їх осторонь. Ми змушені будемо шукати на них відповіді, тому що стаємо частиною цієї історії, з її наслідками для нас, для наших дітей, для людства в цілому.  

Тамара Гундорова про книжку Ольги Герасим’юк “Я повернулася. Люблю” (Видавництво Старого Лева)

Есеї Ольги Герасим’юк – необовязкові, але такі необхідні, щоб відчути себе неодинокими у нашому важкому для існування світі, історії про випадкові зустрічі і розмови людей – цілком різних за походженням, за націями, расами, статями. Ці історії мають особливий суб’єктивний зміст для героїні і позначають не лише траєкторії реальних подорожей, але й стають намацальними вузлами теплих і необтяжливих спілкувань. Власне оця необтяжливість спілкування, котра є водночас теплою і людською, і позначає існування в дорозі, кидає світло на переміщення як чи не основний стан існування сучасної людини.

Та водночас ці есеї розповідають про вкоріненість і відповідальність, а також про те, що не існує суттєвої різниці між Парижем і Пирятином, якщо вони обидва тобі дорогі. Ольга Герасим’юк насправді повертається, дещо іншою, ніж ми знали досі, відкритішою, суб’єктивнішою, з любов’ю до життя і людей. Її погляд близький і водночас далекий, заглиблений у себе і водночас відкритий до інших.   

Елеонора Соловей про книжку Василя Горбатюка “У слові – назавжди. Поділля в письменницьких долях” (Хмельницька міська рада)

Книжку Василя Горбатюка хтось поквапився означити як “літературознавство”, проте це не зовсім так. Хіба що літературна евристика, для якої оптимальною є невимушена та водночас містка форма есею. Ця книжка, як і попередня авторова, “З-під трави забуття”

(2011), підкреслює актуальність самого тренду: можна вважати її літературним краєзнавством, однак це не охоплює цілого явища, позаяк ідеться про повернення культурної пам’яті, тяглості культури – попри всі драматичні злами. Є тут неабиякі відкриття, є зародки майбутніх видавничих проектів, що повернуть нам, слід сподіватися, забуті, загублені імена і твори. Імпонує палке прагнення відновити повноту літературної мапи, оскаржити нашу схильність бачити лише те, що “тут і тепер”. Павло Богацький, Клим Поліщук, Іван Дніпровський, Панько Педа, Микола Чирський, Перец Маркіш і ще ціла низка імен – письменники, що з волі обставин “залишилися в тіні”, як мовлено тут про Чирського. Тим часом усі вони заслуговують на увагу й належне місце на тій-таки літературній мапі, – і подільській, і загальноукраїнській.

Василь Горбатюк один із тих письменників, що в “глибинці” намагаються утривалити літературне життя, читання, книговидання. А це там, “поза світлом софітів”, неймовірно важко, зокрема в місті, яке свого часу вславилося своїм базаром, ним і вижило. Очолювати там Літературний музей із його філіями та обласну філію НСПУ – це, без перебільшення, чисте самоспалення. А проте Василь Горбатюк – романіст, повістяр, автор збірок оповідань – працює зосереджено й неметушливо, але продуктивно й успішно.

Володимир Єрмоленко про книжку Діани Клочко “65 українських шедеврів. Визнані й неявні” (ArtHuss)

Є стереотип, що есеїстика – це передусім щось легке, суб’єктивне, необов’язкове і добре декороване. Що це передусім стиль. Що це особливий погляд автора чи авторки на щось, і важливий тут саме погляд, а не це щось.

Така думка мені видається помилковою. Звісно, вона має право на життя – але мені цього мало. Якщо в тексті є тільки стиль – це птах з одним крилом. Стиль, ритм, краса мови, задоволення від читання – це засіб, а не мета. Метою є те саме “щось”: та реальність чи той світ, що його авторка чи автор намагаються показати читачеві.

Книжка Діани Клочко у цьому сенсі – ідеальна есеїстика. Це добре і живо, небанально і цікаво написані тексти про 65 чудових творів українського візуального мистецтва. Це не класичний “підручник”, який сухо розповідає факти; це не науковий текст, де (часом) вузькість уяви компенсується щільністю складних термінів – це саме есеїстика, де ти пливеш від твору до твору, від автора до автора і отримуєш задоволення від читання.

Але, повторюся, це задоволення – тільки засіб. Бо мета – розповісти читачеві про те, яким класним є українське мистецтво. Скільки захоплення можуть викликати його шедеври. Скільки історій приховується за його картинами, скульптурами чи фресками. І це Діані Клочко вдається. Нарбут і Білокур, Малевич і Яблонська, Мурашко і Серебрякова – і багато-багато інших. І все, звісно, з ілюстраціями.

Після прочитання книжки Діани Клочко в українське мистецтво можна закохатися. Якщо ви все ще в нього не закохані.

Андрій Курков про книжку Євгенії Кононенко “Слово свого роду” (Видавництво Анетти Антоненко)

“Те, що людина думає, є есеєм, а те, що вигадує – є історією”. Так можна пояснити різницю між есеїстичним та неесеїстичним текстом. Можна, доки ви не прочитали збірку

“Слово свого роду” Євгенії Кононенко, письменниці, яка талантовито вправляється зі словами не тільки української мови. Її історії з життя, з яких складається ця збірка, лише починаються як історії, а продовжуються і закінчуються як есеї. Бо вони є витоками думки, джерелами споглядань і порівнянь. І навіть коли ці історії перетворюються в есеїстичну матерію, вони продовжують нести в собі тепло людей, випадкових і не випадкових персонажів, які й спровокували авторку до цих письмових роздумів.

Есеї не так часто бувають “теплими”, емоційними, навіть “тілесними”. Але у Євгенії Кононенко вони вийшли саме такими. Тому що в її текстах багато особистого, інтимного, приватного, сімейного, а водночас воно є загальнолюдським і універсальним, як магічний борщ, поївши якого, будь-який чоловік відправляється працювати на город, навіть якщо у нього городу немає.

Андрій Любка про книжку Івана Лучука “Антропос і бібліон. Есеї розмаїті”

Книжка Івана Лучука “Антропос і бібліон. Есеї розмаїті” справді розмаїта: її складають тексти, написані в різний час і на різну тематику. Часом це скрупульозний аналітичний текст, інколи це розмисли на філософські теми, часто це есеї про історію й сюжети літератури. У цих текстах автор постає перед читачем не лише як першорядний інтелектуал, а і як вправний стиліст.

Відчувається, що частину вміщених у книзі текстів написано з певної нагоди й для преси, вони історико-публіцистичні; натомість інші есеї є радше особистими розвідками, завдяки яким можна відстежити, чим захоплюється і що справді любить Іван Лучук. Саме ці останні тексти – найкращі. Загалом “Антропос і бібліон” відкриває перед нами одну з найважливіших граней таланту знаного поета, прозаїка й перекладача Івана Лучука – есеїстичну. 

Микола Рябчук про книжку Василя Махна “Околиці та пограниччя” (Yakaboo Publishing)

В усіх своїх текстах Василь Махно залишається передусім поетом – чутливим до запахів і голосів, барв і дотиків, до переміщень у часі і просторі, найдрібніших деталей і найзникоміших образів. Кожен його текст катарсичний у найповнішому значенні того слова: він занурює нас у мандри, у спогади, у предметний олюднений світ, щоб дати відчути і пережити його минущість, необоротність, а водночас – у короткому акті осяяння – осягнути його абсолютну непроминальність і незнищенність.

Це напрочуд рафінована проза – попри позірну простоту, ба буденність викладу, відсутність розлогих метафор і глибокодумних філософувань, довірливість інтонації і приватність змісту. Автор пише однаково просто і про рідне Поділля, і про екзотичні краї по різні боки Атлантики; пише так, ніби всі вони є одним краєм, одним простором, одним досвідом, розділеним на численні пазли і складені в одну з багатьох комбінацій, званих його життям.

Поет віртуозно складає і розкладає ці пазли, затираючи межі між центром і периферією, теперішнім і минулим, автором і читачем. Він дає нам можливість на мить відчути себе тим і тим, тут і там, – “поетом околиці й пограниччя”, здатним “бачити деталі цього світу, його історії, дрібні речі й предмети, інші нації та інших людей у їхньому щоденному бутті; усвідомлювати право кожного з тих місць на свою окремішність, відчувати багатогранність як необхідність, бути чулим до різних мов і різних слів, які вловлює твоє вухо і повторює твій язик, щоби ті слова стали поезією цього місця”.

Нашим околицям пощастило, як і околицям багатьох інших міст: вони мають свого Махна – блискучого поета й есеїста.

Олег Коцюба про книжку Петра Мідянки “Стовп у центрі Європи” (Laurus)

У “Стовпі у центрі Європи” поет Петро Мідянка майстерно й тонко робить те, що мали б робити професійні літературні критики, історики культури та літератури – відділяє справжнє мистецтво від несправжнього, посутні дослідження від псевдонауки, а також вимальовує плетиво людських стосунків письменників, активістів та медіаторів культурного життя України та Закарпаття.

В есеях про визначних митців і письменників минулого – Адальберта Ерделі, Мігая Мункачі, Андрія Коцку та інших – Мідянка показує, як тісно їхня творчість була пов’язана із Закарпаттям, як природа і люди цього багатокультурного регіону карбували їх мистецькі підходи і техніку. Крізь особистий досвід поета, який живе і працює у Закарпатті, клаптиками виринає незвичайна історія про будні регіону і його людей, яких Мідянка любовно загортає у міф. Знавці поезії Мідянки відкриють у збірці багато джерел його творчості, впізнають місцини і метафори з минулих поетичних збірок, а також поетів чистий голос, що прагне безкомпромісної автентичності навіть у найліричніших відступах.

Андрій Любка про книжку Володимира Панченка “Сонячний годинник” (Темпора)

Читаючи книжку професора Києво-Могилянської академії Володимира Панченка “Сонячний годинник”, я відчував суміш заздрощів і подиву.

Заздрощів, бо книга, про яку йдеться, – збірка розповідей про подорожі професора в ті малознані українські закапелки, де народилися, жили й творили видатні українці та пов’язані з Україною постаті (письменники, художники, громадсько-політичні діячі, підприємці-меценати), але куди зазвичай не доїжджають українські туристи. 

А подив мій був викликаний тим, що ці подорожі – попри часто вкрай провінційний, а іноді навіть хуторянський пункт призначення – надзвичайно цікаві й змістовні. Фактично маємо справу зі схрещенням інтелектуальної біографії й подорожніх нотаток. Володимир Панченко їде в село Сидорівку за слідами Василя Симиренка, в Богуславі шукає Івана Сошенка, у Михайловій Горі – Михайла Максимовича, а через Тростянець, Охтирку, Зубівці, Богодухів дорога веде мандрівника до зустрічі з донькою Миколи Хвильового. Таких подорожей у книжці – двадцять чотири. Вони так ретельно описані, що туристичні гіди цілком можуть використовувати їх для організації мандрівок вихідного дня.

Але легкий стиль і системний виклад фактів ще не означають, що ці подорожі далися авторові так просто. Бо кожна з описаних ним мандрівок – це насправді ціле розслідування, наукова розвідка. Горизонт зацікавлень автора надзвичайно широкий: від Івана Мазепи – до Ліни Костенко, від Джозефа Конрада – до Миколи Ге. Для читача, який після прочитання захоче вирушити не тільки в подорож, а й у власну розвідку, кожен текст містить стислу бібліографію. 

Блискуча, пізнавальна книжка професора Панченка, втім, залишає по собі гіркий післясмак, бо закрадається думка: так завзято шукати і так натхненно писати про нашу літературну спадщину міг тільки пан Володимир. Нам усім його дуже не вистачатиме…

Леонід Фінберг про книжку Тараса Пастуха “Мости Олега Лишеги” (Піраміда)

Книга Тараса Пастуха “Мости Олега Лишеги“ присвячена аналізу творчості українського поета, розквіт якої припадає на другу половину ХХ століття. Однак, що виділяє цю монографію з-поміж інших праць подібної тематики, автор не зосереджується виключно на творах Лишеги. У книзі наявний детальний філософський аналіз поетичної творчості як феномена. Тарас Пастух намагається здійснити реконструкцію епохи, у межах якої Олег Лишега та його оточення творили поезію, простежити основні культурні та естетичні тенденції доби, проаналізувати фактори, що впливали на поета в різні періоди, та продемонстровати етапи становлення його “творчого я“.

Крім того, автор монографії зупиняється на знаковій у творчості Олега Лишеги збірці поезій “Великий міст“. Крізь призму літературного аналізу книжки розкриваються світоглядні настанови поета, характерні алюзії творчості та специфіка візії Олега Лишеги. Попри те, що ім’я поета звучить у назві, книга не цілковито присвячена йому. У монографії присутні десятки знакових імен, що вплинули на розвиток модерної поезії, та проаналізовані головні культурні течії, крізь які поступово вимальовується та стає зрозумілою для читача постать Олега Лишеги як поета.

Оля Гнатюк про книжку Тараса Прохаська “Так, але…” (Meridian Czernowitz)

Якщо Василя Стефаника критики та історики літератури називали майстром малої форми, то це тільки тому, що вони ще не прочитали Тараса Прохаська.

Збірка есеїв “Так, але…“ Прохаська зіткана з афоризмів, ремінісценцій, оповідок, спогадів, але канвою для них є не форма колонки, а життєва філософія автора. Перлинки розсипані по всій збірці, від першого до останнього есею: від “все може бути значно краще, але воно стосується зовсім іншого рівня віку” до “дійсно все може бути, якби цього захотіти, але пощо, коли і так уже все є”.  

Цієї філософії, як і стилю цього автора, ні з чим і ні з ким не сплутаєш. Коли Тарас Прохасько згадує, то це не просто ностальгійні оповідки про галицьку Атлантиду, старих людей, старі яблуні, яких більше немає, і смаки та відчуття, які безповоротно зникли, – цей світ раптом оживає, наповнює весь простір уяви, і ми бачимо цих людей, які гріють ковдри на печі, грають у бриджа, сидиш разом з ними на веранді і чекаєш, коли припиниться дощ, який ллє весь липень, і нарешті настане це майбутнє, про яке вони не припиняють говорити. І разом з ними вимірюєш час дощем, а безчасся – мрякою, мжичкою, шаргою. Разом з ними дбаєш про культуру побуту, культуру слова, фізичну культуру. Пускаєшся в далекі мандри з Автором – щоб впізнати в невідомому відоме, а у відомому збагнути невідоме, хоча насправді – для того, щоб повернутися до самого себе. Читаєш – і разом з Автором потрапляєш в уявний дитячий рай: “Летюче дуже високе ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей”. І не хочеш опускатися на землю раніше, доки не дочитаєш “Так, але…”   

Елеонора Соловей про книжку Ірини Славінської “Мої запасні життя” (Видавництво Старого Лева)

Ми, Капітула славної премії імені славного Юрія Шевельова, є заручниками цього невловного жанру – есею. Ми збираємо всі його визначення і складаємо власні, палко і завзято їх обговорюємо, але він, есей, ніби дражниться, ніби втікає від остаточного дефініціювання, бо такою вочевидь є сама природа його.

Що книжка “Мої запасні життя” є достеменно есеїстичною – ніхто не засумнівається. Сумніви можливі радше “з наступного абзацу”: це що, один суцільний есей – оцей весь текст, від початку до кінця? По ходу читання така думка час від часу виникає, але краще її одігнати аби не заважала. Зрештою, оця суцільність, неструктурованість, відсутність певнішого поділу на текстові одиниці, аніж “три зірочки” (авторське визначення: “клаптикова ковдра”) , – це либонь вияв особливої довіри до читача: адже йому довірено не результат думок-почувань-переживань, а самий процес їхнього “ставання”. І справді, це так ніби дістати змогу побути Іриною Славінською, увійти у її світ дещо більшою мірою, ніж зазвичай будь-який автор нас допускає. Та просто пожити в її житті – так ніби у власному “запасному”.

Мені, людині старомодній, аж трохи ніяково від такої, такої! – довіри. Але прийнявши її – відчуваю зворушення і вдячність, упізнаю власні дитячі, підліткові, юнацькі й дорослі рефлексії. Або дивуюся з того, які вони все-таки інакші, оце покоління нинішніх “молодих дорослих” – вирішальне, зрештою, для нас і держави покоління. Вони більш іронічні та жорсткі, критичні й аналітичні, більш упевнені (це добре) і більш категоричні (це може не так добре), деякі з тих категоричних тверджень ще підкоригують час та вік. Але в колі цих думок – про рід, рідню й родину, про життя і смерть, про чужі краї та про перечитання культових книжок, “вібрації наближення нового тисячоліття” і карколомний поступ технологій, а ще й те, як говорити з дітьми про Голодомор, про “труднощі перекладу” і достеменно нестерпну легкість буття – цікаво, направду невідривно цікаво.

Леонід Фінберг про книжку Марії Титаренко “Комунікація від нуля. Есеї для Мані” (Видавництво Старого Лева)

Комунікація від нуля – спілкування дотиками, звуками, запахами, почуттями, інтуїцією, образами, сміхом тощо. Так комунікує дитина, а дорослі, особливо в наш сучасний технологічний час усе більше віддаляються від такої комунікації, втрачають її можливості. Марія Титаренко у своїй книжці багато розмірковує про ХХІ століття з усіма його технологіями, які зшивають простір і пришвидшують час, які накопичують терабайти інформації і спрощують (часто занадто) все навколо… Саме в цьому столітті народилася її дитина і ці особливості сучасності вона сприйматиме як даність. 

Марія Титаренко має кілька значущих соціальних статусів, які формують її особистість і займають, імовірно, майже весь її час і простір. Вона одночасно і дослідниця, і викладачка, і мама. І відчувається, що виконання ролей, пов’язаних з цими статусами, є критично важливими для Марії. Саме тому так переплітаються її дослідницькі інтереси з тим, як вона спілкується зі своєю донькою, і тим, чому навчає студентів. 

Окрім апеляцій до досвіду своє доньки Мані та досвіду спілкування зі студентами, авторка майстерно вбудовує в розповідь десятки прикладів, які вона черпає не лише з дослідницької літератури, а й з літератури художньої, як української, так і закордонної, з мистецьких перформансів та музичних концертів, громадських акцій. 

Книга написана легко і легко читається. Адже в ній багато прикладів, близьких кожному з нас, хто хоч раз спостерігав за дітьми, в їхній безпосередній взаємодії з реальністю. З іншого боку, авторка книги, все ж, є сучасною медіадослідницею та викладачкою медіакомунікацій, відтак книга не є простеньким читанням для мам у декреті. Тут багато сучасних термінів, теорій, ідей, які інтуїтивно зрозумілі, але, думаю, більшості – невідомі, як і сама царина медіакомунікацій.