Чорногорський письменник Михайло Лалич (по-чорногорськи: Михаило Лалић, Mihailo Lalić) народився 7 жовтня 1914 року в селі Трепча в Чорногорії (тоді – Королівство Чорногорія). Його мати Стана (уроджена Баїч) померла під час епідемії т. зв. «іспанської лихоманки» у 1918 році, а батько Тодор Лалич (Дабетич), який пройшов три війни, захворів у таборі військовополонених в Угорщині й помер у 1921 році від туберкульозу. Мачуха Ягліка та стрийко Мілутин допомогли Михайлові здобути освіту в початковій школі в Трепчі (1921–1925) та гімназії в Беранах (1925–1933). Восени 1933 року Михайло Лалич записався на правничий факультет Белградського університету. У 1935 році став членом Спілки комуністичної молоді Югославії, а в 1936 році – членом Комуністичної партії Югославії. Навесні 1938 року, як секретар нелегальної студентської організації, був арештований у Белграді, провів шість місяців в ув’язненні у слідчій тюрмі (Главняча) та судовій тюрмі (острів Ада Циганлія в Белграді). Липень і серпень 1940 року провів у тюрмі в Андрієвцях. Обидва рази був звільнений через нестачу доказів. Після початку війни в квітні 1941 року і бомбардування Белграда виїхав у Чорногорію, де його застала окупація. Брав участь у підготовці повстання і в самому повстанні. Влітку 1942 року потрапив у руки четникам, які його помістили в Колашинську тюрму, де він пробув від 2 вересня 1942 року до 15 травня 1943 року, коли німецькі війська роззброїли й інтернували четників. В ув’язненні в Солуні (Тессалоніки, Греція) Михайло Лалич був до кінця серпня 1944 року, втік з табору й приєднався до грецьких партизанів. Із в’язнів, яким вдалося втекти з таборів, було організовано югославський батальйон, який діяв до листопада 1944 року, коли ця частина кораблем повернулася в Югославію. На початку грудня 1944 році Михайло Лалич був скерований у Цетінє, де працював у газеті «Перемога» («Побједа»). Михайло Лалич був письменником, який на самому початку літературного шляху визначився з чітким тематичним колом (народно-визвольна революція), географічним локусом (Чорногорія) та специфічним вибором персонажів подій і романних оповідей. Дебютував Михайло Лалич збіркою віршів «Стежками свободи» («Стазама слободе», 1948), але швидко переключився на прозу, яка стала винятковою формою мистецького споглядання часу, подій і людських доль. За його романом «Весілля» у 1973 році було знято однойменний художній фільм (сценарій написав сам Михайло Лалич, режисер – Радомир Шаранович; спільне виробництво Київської кіностудії ім. О. Довженка з чорногорським «Филмско студио»). Романи Михайла Лалича «Лелейська гора» й «Облава» теж були екранізовані: «Лелейська гора» в 1968 році, а «Облава» в 1977 році. Михайло Лалич став першим лауреатом премії ім. Нєґоша (1963) за роман «Лелейська гора», отримав премію тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») у 1973 році за роман «Воєнне щастя». Членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв Михайло Лалич став 5 грудня 1963 року, а дійсним членом – 7 березня 1968 року. Членом і заступником голови Чорногорської академії наук і мистецтв Михайло Лалич був від 1973 року. Помер Михайло Лалич 30 грудня 1992 року в Белграді.

У прозі Михайло Лалич дебютував збіркою оповідань «Розвідка» («Извидница», 1948). Потім вийшла ціла низка збірок оповідань: «Перший сніг» («Први снијег», 1951), «Таємниці бистрих вод» («Тајне бистрих вода», 1955), «Під місячним сяйвом» («На мјесечини», 1956), «Остання висота» («Посљедње брдо», 1967), «Гості» («Гости»,1967), «Пустошня земля» («Пуста земља», 1968). Посмертно вийшла збірка оповідань «Прощення не було» («Опраштања није било», 1994).

Вийшли дві книжки автобіографічної щоденникової прози Михайла Лалича – «Перехідний період» («Прелазни период», 1988) і «Прутом по воді» («Прутом по води», 1992). Посмертно вийшла книжка есеїстики «Старечі послання» («Epistolaeseniles», 1995).

Найзначнішим здобутком Михайла Лалича стали його романи: «Весілля» («Свадба», 1950), «Лиха весна» («Зло прољеће», 1953), «Розрив» («Раскид»,1955, друга редакція 1969), «Лелейська гора» («Лелејска гора», 1957, друга редакція 1962), «Облава» («Хајка», 1960), «Пасмо пітьми» («Прамен таме», 1970), «Воєнне щастя» («Ратна срећа», 1973), «Поборники» («Заточници»,1976), «Доки ліс зазеленіє» («Докле гора зазелени», 1982), «Дивлячись униз, на дороги» («Гледајући доље на друмове», 1983), «Рішуча людина» («Одлучан човјек», 1990), «Тамара» (1992).

У романах Михайло Лаличпоказує час, коли в партизанській боротьбі настала криза, коли прокинулися старі суперечності й розподіли, коли впевненість у перемозі підлягала сумніву. Його герої охоплені моральними та психологічними кризами, тому й виник внутрішній монолог як домінуючий засіб художнього змалювання персонажів. У творчій практиці Михайла Лалича цікавим є такий феномен: він постійно повертався до вже завершених оповідань і романів і, незадоволений зробленим, переробляв їх. Роман «Розрив» був перероблений через 14 років після написання, зміни відбулися в нарації, виборі персонажів і їхній структурі. Була здійснена і друга редакція роману «Лелейська гора», а розвитком оповідання «Пасмо пітьми» став однойменний роман.

У найпоказовішому романі Михайла Лалича «Лелейська гора» найзначніше місце займає істота, яка протягом усієї драми є активною на сцені подій – природа. «Лелейська гора» є великою поемою про різні види існування та вираження природи самої по собі і стосовно людини. Велична чорногорська природа подана як велетенська жива істота із безліччю виявів свого існування. Михайлові Лаличу вдалося виразити ті вияви, не описуючи, що природа робить і як виглядає, а споглядаючи її з середини і подаючи її надзвичайно пластичним і поетичним способом. Більш, ніж інші романи Михайла Лалича, «Лелейська гора» є романом простору. Вже сама назва означає простір. Проклятий простір, «лелейський» (сербський вигук «леле» означає те саме, що й український «ой леле» – «горе», «біда»). У назві визначено просторову сцену (гора, полонина) та пекельні умови («лелейські») існування на ній. Ключовими категоріями романів Михайла Лалича є люди, простір і час, тобто люди, потужно вписані в простір і час. Якщо порівняти назви попереднього і цього романів («Лиха весна» та «Лелейська гора»), можна помітити, що у першій назві означено час, а в другій – простір. Скільки людина перебуває у просторі, стільки й простір перебуває у ній, у її душевних поривах. Захищеною частиною простору людини є її дім. Дім є гніздом людського щастя; бездомних очікує лише нещастя. Лелейська гора є бездомним простором. Простір Лелейської гори є ґрандіозним, необмеженим, незахищеним, тому він є антигуманним тлом. У ньому людина не може бути вкоріненою, починає жити примітивним звірячим життям, її вчинки мотивовані виключно інстинктами й імпульсами. Зі звірами людина сама стає звіром.

Українською мовою окремі твори Михайла Лалича переклали Андрій Лисенко, Юрій Чикирисов (Пустошня земля // Всесвіт. – 1975. – № 11; Раде Башич // Перемога. – Київ, 1975; Лелейська гора. – Київ, 1981).