Re: цензії

15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі
11.10.2018|Марина Штолько
«Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати»
09.10.2018|Буквоїд
#Наші на карті світу
Будьте як діти
05.10.2018|Світлана Талан, член Національної спілки письменників України
Чи не завадить кохання «Убити Антиципатора»?
04.10.2018|Тетяна Дігай, Тернопіль
Пасторалі Олега Германа
02.10.2018|Тетяна Дігай, Тернопіль
Читаймо казки, дорогі друзі!
01.10.2018|Василь Рябий, м.Коломия
Крапка безкінечності, або Одкровення від Євгена Барана
Головна\Події\Культура

Події

18.09.2018|17:30|Іван Лучук

Чистим не мусить бути поет, але є

Томиславові Мійовичу виповнюється 86 років

Сербський поет Томислав «Тома» Мійович (по-сербськи: Томислав Мијовић, Tomislav Mijović) народився 18 вересня 1932 року у містечку Неготин на самісінькому сході Сербії на стику з болгарським і румунським кордоном. Початкову школу та гімназію закінчив у Заєчарі, а в Белграді студіював югославську літературу на філософському факультеті університету. У студентські роки Томислав Мійович був членом редколегії (1954–1955), головним і відповідальним редактором студентської літературно-мистецької газети «Горизонти» («Видици»). У 1957–1960 роках був редактором рубрики культури у тижневику «Тимок» у Заєчарі, а в 1961–2006 роках – головним і відповідальним редактором часопису суспільної думки, культури та мистецтва «Розвиток» («Развитак») у Заєчарі. За редакцією Томислава Мійовича вийшло 226 чисел часопису «Розвиток» з розмаїтими та змістовними матеріалами про сучасне життя, духовну та матеріальну спадщину, сучасну мистецьку творчість. У часописі було опубліковано велику кількість праць про результати археологічних, етнологічних, демографічних, соціологічних, геологічних і природознавчих досліджень на Тимощині (Тимочка Крајина), історико-географічній області на сході Сербії в долині річки Тимок. Томислав Мійович упорядкував і художньо оформив понад сотню книжок з історії, етнології, освіти, охорони здоров’я, культурно-мистецької та літературної творчості на Тимощині (15 книжок бібліотеки часопису «Розвиток», 18 книжок бібліотеки «Країнське літературне коло», 6 книжок серії Фундації «Никола Пашич», велику кількість збірників і монографій про Тимочку Країну). Томислав Мійович брав участь у здійсненні багатьох культурно-мистецьких проектів (Фестиваль поезії молодих авторів у Заєчарі, презентації Країнського літературного кола, Зустрічі балканських письменників у Борі, Дні Зорана Радмиловича в Заєчарі, Художня колонія «Піна» у Джердапі, Художня колонія «Ґамзіград» тощо). Співпрацював Томислав Мійович із багатьма літературними часописами та газетами, в яких публікував вірші, оповідання, дописи, огляди та літературно-критичні статті, писав рецензії, передмови та післямови до поетичних збірок, мистецтвознавчих монографій і каталогів. Проте в першу чергу Томислав Мійович залишався саме поетом. Томислав Мійович є членом Спілки письменників Сербії. Живе в Заєчарі.

Дебютував у поезії Томислав Мійович у збірнику «Квартет» (1954), разом із Б. Тімотієвичем, С. Йовановичем і П. Пеятовичем. Потім вийшла поетична збірка «На ногах» («На ногама», 1960), перевидана у 1974 році. Два десятиліття після того Томислав Мійович не видавав поетичних збірок. Зате потім інтенсивність виходу збірок стала вражаючою – лише в 1994 році вийшло дві збірки «Білизнó, чорни розмову» («Белино црни разговору») й «У доброті й усамітненні» («У благости и осами»), а також збірка вибраних віршів у перекладі італійською мовою «Не бути, а бути» («Non essere ma essere») у місті Барі. Потім побачили світ поетичні збірки «Спізнений вістун» («Закаснели гласник», 1997), «Мерехтіння, заклики…» («Светлуцања, дозивања…», 1999), «Впізнавання» («Препознавања», 2001), «Звістки, відсвіт, жарини» («Jавке, одсjаj, угарци», 2003), «Зібраний час» («Време на окупу», 2006), «Зблизька» («Изблиза», 2006), «На ногах» (2006, оновлене видання), «Дотик сяйва, сяйво дотику» («Додир сjаjа сjаjа додира», 2008), «Перед порожнечею» («Пред празнином», 2011), а також книга віршів, або автобіографічний роман у віршах «Відсвіти зсередини» («Одсjаjи изнутра», 2013). Характерним для поетики Томислава Мійовича є хоча б такий вірш без назви:

 

Звойоване зруйноване й порожнє місто

Розкрилилося наче метелик

який не може вже полетіти

 

Але диви-но як з його крилець

долетілих і впалих

із великого дня і великої ночі

сяє сяєво сну і порох сну

 

Світ є тим порохом

і світить

і зсередини тебе осяває

і возносить

 

(Тут і далі переклав Іван Лучук).

 

Зібрані вірші Томислава Мійовича вийшли у трьох томах під загальною назвою «Із протікання в протікання» («Из протицања у протицање», 2010). Фактом є те, що Томислав Мійович, всупереч прагматичним і меркантильним викликам часу, зумів залишитися «лише» поетом, чистим поетом, а не, як багато інших, заодно й есеїстом, прозаїком, драматургом, полемістом, публіцистом… Такі послідовність, пристрасна відданість поетичному слову, творча дисципліна не часто зустрічаються в сучасній сербській поезії. Аналогами можуть бути лише Васко Попа та Стеван Раїчкович, ці два поетичні антиподи, з якими Томислав Мійович перебував у двояко нюансованому «зв’язку». Як і Васко Попа, Томислав Мійович виявляє високу відповідальність перед мовою та словом. До Стевана Раїчковича Томислав Мійович дещо ближчий, це виявляється у культивуванні ним пов’язаного вірша, сонетів, дистихів, а особливо у відданості тому, що називають «слов’янською школою». Ця «школа» культивує мальовничість, неприховану й витончену емоційність, дзвінкий «голос», пошуки свіжої рими, складні звороти та згущене «гудіння» вірша.

Ось ще один, для прикладу, вірш Томислава Мійовича:

 

Віє вітер тернового цвіту

Якого викликають

Який не відгукується

 

А в небі

сива хмара сивий яструб

сива туга спостережника

 

А під ними сива скриня

ув обіймах зелені

виламана окрадена спустошена

Але повна і преповна

коштовних залишків

відібраного і знищеного

зниклого і передчутого

привидів і припущень

 

І все це ясно видно

і відомо що з тієї скрині

постійно лише виносять і відносять

А потім начебто нічого й не бракує

все ще й далі у ній

 

Бранко Мількович про молодого Томислава Мійовича ще у 1954 році писав: «Для Мійовича вірш є нічим іншим, ніж способом запустити слово в рух, у конфлікт, в авантюру. Звукові та смислові авантюри в нього трапляються вельми часто. Ритм у цій поезії досягається не спокійним нанизуванням слів, а підкоренням їх їхньому ж енергетичному та мистецькому багатству, їх загнузданням, затримуванням і стримуванням». Срба Ігнятович у післямові до збірки Томислава Мійовича «Зібраний час» зазначив: «Томислав Мійович є першокласним майстром поезії, одним із найвизначніших живих сербських поетів».

Томиславу Мійовичу було присуджено чимало літературних премій і нагород, є серед них і такі: премія ім. Вука Караджича (1972), срібна медаль «Felix Romuliana» мистецького товариства «Країнське літературне коло» за вагомий вклад у культуру Сербії та за увесь поетичний доробок (1997), премія ім. Мілана Ракича Спілки письменників Сербії за збірку «Мерехтіння, заклики…» (1999), премія ім. Срболюба Митича за найкращу поетичну збірку 2003 року «Звістки, відсвіт, жарини» (2004), Грамота Карагеоргія за життєвий доробок (2006), Грамота Морави за сукупний поетичний доробок (2009). Томислав Мійович отримав особливу грамоту Уряду Республіки Сербії за вагомий вклад у національну культуру.

Вірші Томислава Мійовича присутні в багатьох антологіях сучасної сербської поезії, перекладені на багато мов.

Українською мовою окремі вірші Томислава Мійовича довелося перекласти саме мені ([Вірші] // Кур’єр Кривбасу. – 2011. – № 258/259. – Травень-червень; [Вірші] // Лучук І. Позичена дримба: Переклади, версії, переспіви, варіації. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).

Коли я був учасником Міжнародна зустріч письменників у Белграді в 2007 році, у неділю, 30 вересня, була екскурсія до розкопаного римського міста Вінумінаціум над берегом Дунаю, десь до сотні кілометрів від Белграда на південний схід. Ми навіть сходили в підземелля до гробниць; хоча зовсім поруч розташована одна з найбільших у Сербії електростанцій, лампочки там не світили (була відсутня «струя», тобто електрика), тому підсвічували шлях у вузьких і низеньких проходах свічками та ліхтариками, я навіть декілька разів черкав своєю запальничкою. Бачили також «терми», тобто лазні, будівлі й укріплення. Дванадцятеро поетів із різних країн (включно зі мною) виступили в будинку культури електриків у поближньому містечку Костолац (давня римська назва – Castellum). Гомеричний обід відбули в шикарному ресторані над самісіньким Дунаєм. Я пив там міцну сливовицю під назвою «препеченіца» й нарешті скуштував дунайської риби. Біля мене праворуч сидів Томислав Мійович. Цілу забаву він закидував мене компліментами, що, мовляв, я так ловко п’ю, так гарно співаю (а проспівав я, добряче підпивши, лише одну «батярську» сербську пісеньку), і весь час примовляв: «Ал є Іван (з наголосом на першому складі) добар». Коли ж під кінець забави спитав мене, чи я православний, то я йому відповів, що греко-католик; більше він не те що добрим мене не величав, а взагалі не звертався до мене. Навпроти мене сиділо троє представників Індії: колоритна поетка Ріта Малхорта з мушкою на чолі, яка постійно красувалася в національних шатах; а також двоє письменників середнього віку – Ракшат Пурі та Сунандан Рой Чаудурі, хто саме з них був у лякерках і при краватці, а хто в півкедах і вилинялій футболці – поняття не маю. Тій Ріті Малхорті весь час у ресторанах мусили міняти гомеричні м’ясива на вегетеріанські страви, так було і там, багато і на великих тацях. Тож я знехотя скуштував трішки веганського їдла. Поодалік сиділо п’ятеро представників Китаю – четвірко миршавих і непримітних мужчин та одна колоритна дама – монголка Сарен Туя, яка незмінно носила гаптовані блискітками монгольські шати й деколи вбирала чудернацький головний убір; коли я декілька разів на її прохання знимкував на її камеру, вона ґречно дякувала: «сі-сі»; до речі, цікавинка – на її візитівці пише, що вона є державним письменником першого класу та найвидатнішим літературним фахівцем провінції Ляонінґ.

Томислав Мійович, Іван Лучук. Костолац над Дунаєм (Сербія), 30 вересня 2007 р.

Іван Лучук, Сарен Туя, Томислав Мійович. Костолац над Дунаєм (Сербія), 30 вересня 2007 р.

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери