Сербський поет Мілан Ракич (по-сербськи: Милан Ракић, Milan Rakić) народився 18 вересня 1876 року у сербській столиці Белграді (Королівство Сербія). Його прадід Рака Тешич хоробро боровся в Першому та Другому сербських повстаннях, а за владарювання Мілоша Обреновича став спершу князем, а потім і міністром освіти (попечитељ просвештенија – министар просвете); батько Міта був державним діячем, зокрема у 1888 році був міністром фінансів, а мати Ана була дочкою академіка Мілана Мілічевича. Середню школу та гімназію Мілан Ракич закінчив у Белграді, а правничий факультет – в університеті в Парижі у 1901 році. Після повернення в Сербію від 1904 року працював писарем у Міністерстві закордонних справ. Від травня 1905 року працював на посаді писаря другого класу у консулаті в Приштині. Через п’ять місяців обійняв посаду віце-консула в Скоп’є, де залишався до жовтня 1906 року, тоді повернувся в сербський консулат у Приштині, де працював до середини наступного року. Від липня 1907 року Мілан Ракич був дипломатичним представником Сербії в Солуні (Тессалоніках). На Косово втретє вирушив у вересні 1908 року і в Приштині провів три наступні роки – спершу рік і три місяці на попередній посаді, а потім як шеф консулату. У жовтні 1911 року був переведений на службу в Міністерство закордонних справ у Белграді. Під час Першої світової війни був радником посольства в Бухаресті в 1915 році, у Стокгольмі в 1917 році, а під кінець війни у Копенгагені. Від 1921 року був послом у Софії, а від 1927 року в Римі. На дипломатичній службі перебував майже до кінця життя як посол Королівства Югославія. Мілан Ракич був обраний членом-кореспондентом Сербської королівської академії 18 лютого 1922 року, а дійсним членом – 12 лютого 1934 року. Помер Мілан Ракич 30 червня 1938 року у хорватській столиці Загребі (Королівство Югославія).

Перші вірші Мілан Ракич опублікував у 1902 році в часописі «Сербський літературний вісник» («Српски књижевни гласник»). Загалом написав лише коло 50 віршів і досить рано перестав писати. Видав поетичні збірки «Вірші» («Песме», 1903) та «Нові вірші» («Нове песме», 1912), які читацька публіка та критика зустріли із захопленням. У 1936 році видав майже повний корпус своїх поезії п. н. «Вірші». Займався і театральною критикою. Нечисленні вірші Мілана Ракичавідрізняються найвищими мистецькими якостями, є вершинним досягненням тієї поетичної школи, яку заснував Воїслав Ілич. Поряд із Алексою Шантичем і Йованом Дучичем, Мілан Ракич є третім великим сербським поетом початку ХХ ст. І він поетичне мистецтво вивчав за французькими зразками, але не став епігоном, а залишився національним та індивідуальним. Він не оспівує ренесансних реалій і блідих принцес, а православні та народні святині: Єфімію, Симоніду, полишену церкву біля Печа, Газіместан тощо. Він не є фривольно дотепним; досконалість його слововислову є не сяйливим вербалізмом, а майстерністю, освоєною цілковито. Особливо сильний Милан Ракић як версифікатор. Він удосконалив одинадцятискладовий вірш багатими та звучними римами, надавши йому широкого оповідного тону, святкового та вишуканого, подеколи бурхливого, але найчастіше спокійного та виваженого. Його мова бездоганно чиста, речення кришталево прозорі, стиль без зайвого блиску, помірний і лапідарний. «Із погляду техніки, – писав Йован Скерлич, – це останнє слово мистецької досконалості в сербській поезії».

Разом із Алексою Шантичем, Мілан Ракич найвдаліше оновив сербську патріотичну поезію, цілком оригінальним способом, без пози та шовінізму. Його патріотизм вишуканий і шляхетний, просякнутий дискретністю та світоглядом модерного мислителя. Мілан Ракич співає не заради краси, як Йован Дучич, а заради думки; він не поклонник Ренесансу та Заходу, а болю й «насолоди у стражданні». Вплив французького символізму та декадансу відчувається в його ліриці лише на рівні виражальних засобів. І він користується символами для вираження своїх глибоких думок, як і користується символікою у своїх патріотичних віршах, але його філософія життя є виразом сербської самобутності. Його вдумливі вірші ясні та глибокі, прості та теплі, хоча й просякнуті песимізмом. 

Написання багатьох патріотичних віршів спричинило перебування Мілана Ракичана Косові. Весь його патріотичний цикл (написаний, коли Мілан Ракич був консулом у Приштині) безпосередньо інспірований косовським стражданням, сповненим віри й національної гордості. Ставлячи собі питання: що є справжньою сутністю життя і як людина може утвердитися в цьому мінливому житті, Мілан Ракич в осердя своєї поезії поставив любов: до жінки, до життя, до вітчизни. Любовна поезія Мілана Ракичає чуттєва, а жінка оспівана як краса, як тілесне й еротичне створіння. Із зіткнення зі світом і людьми, із передчуття, що все, дане людині, є недосконалим і тимчасовим, виростає песимізм Мілана Ракича. До найкращих віршів Мілана Ракичаналежать такі: «Щирий вірш» («Искрена песма»), «Розпачливий вірш» («Очајна песма»), «Бажання» («Жеља»), «У колодках» («У квргама»), «Осина» («Јасика»), «Спадщина» («Наслеђе»), «Єфімія» («Јефимија»), «Симоніда» («Симонида»), «Думка» («Мисао»). 

Мілан Ракич з’явився у сербській поезії тоді, коли романтизм вже зникав, а модерна, міська лірика набирала обертів. Поезія перестала бути сентиментальним романтичним зітханням, а все більше ставала вираженням інтелектуального ставлення до життя, у якому самотність ставала все виразнішою. Своїми віршами Милан Ракић підняв сербську поезію на рівень європейських поетичних тем, частково орієнтуючись на французьку поетичну школу, символістів і парнасців. Разом із Міланом Ракичемна початку ХХ ст. з’явилося ще декілька поетів (Йован Дучич, Сіма Пандурович, Владислав Петкович-Діс та інші), які творили нову поетичну школу, новий стиль – модернізм. 

Ім’я Мілана Ракичаносить поетична премія, яку щороку присуджує Спілка письменників Сербії.

Українською мовою окремі вірші Мілана Ракичапереклав Дмитро Павличко ([Вірші] // Всесвіт. – 1988. – № 1).