Re: цензії

Болгарський письменник Христо Смирненський (по-болгарськи: Христо Смирненски; автонім: Христо Димитров Ізмірлієв) народився 17 вересня 1898 року в місті Кукуш (тепер місто Кілкіс у Центральній Македонії в Греції).

Хоча письменник використовував понад 70 псевдонімів, у літературі залишився під псевдонімом Христо Смирненський, від назви міста Смирна (Ізмір, Туреччина).

Народився Христо на території, яка тоді належала Османській імперії. Під час Балканських воєн його рідне місто було спалене, тож родина перебралася до Софії.

Родина Христо Смирненського брала дієву участь у церковній боротьбі македонських болгар. Близький родич Туше Делііванов так писав про їхню родину: «Ізмірілєви страждали в боротьбі за болгарське духовне відродження. Батька того хлопця у тій боротьбі ув’язнювали, судили і мордували турецькі власті, підбурювані грекоманами та грецькими владиками. Ізмірлієвих поважали всі болгари-кукушани».

У жовтні 1912 року почалася Балканська війна і на двадцять п’ятий день того ж місяця болгарські війська визволили Кукуш. Христо мав тоді заледве 13 років. Однак радість населення була надто короткою. Після перемоги між балканськими союзниками виникли суперечності, внаслідок чого вибухнула міжсоюзницька війна. Перед обличчям небезпеки наступаючих грецьких військ болгарські мешканці покинули Кукуш, місто було спалене. Сім’я Димитра Ізмірлієва разом із тисячами біженців в пошуках порятунку вирушила до Софії. Незважаючи на злидні, в яких довелося жити, Димитр Ізмірлієв і його дружина вирішили далі навчати дітей. Христо записався до Технічного училища, разом із молодшим братом Анастасом допомагав утримувати родину – продавав газети. Від початку 1915 року за прикладом свого старшого брата, гумориста Томи Ізмірлієва (1895–1935), 16-літній Христо почав співпрацювати з гумористичними виданнями – спершу з газетою «Яке б то не було» («К’во да е»), де він вперше підписався одним із його найвідоміших псевдонімів як гумориста – Ведбал. З наступного року публікував гумористичні вірші та фейлетони у виданнях «Болгарське» («Българан»), «Рідна ліра» («Родна лира»), «Мистецький тиждень» («Художествена седмица»), «Сміх і сльози» («Смях и сълзи»), «Барабан», «Сила». Надзвичайно дотепний і плідний, Ведбал, незважаючи на молодість, став одним із найбільш затребуваних і популярних на той час гумористів. У 1917 році він вперше підписався псевдонім Смирненський, під яким і залишився класиком болгарської літератури.

Як учень Технічного училища, продовжував працювати – звичайним робітником, продавцем у колоніальному магазині тощо. У той час почалася Перша світова війна. У травні 1917 року Христо вступив до Військового училища, став юнкером, але всупереч суворому казарменому побуту, продовжував писати і публікувати гумористичні твори. Наприкінці року вибухнула Жовтнева революція. Командування училища запровадило тривалий карантин, з метою запобігти проникненню комуністичних ідей. У квітні 1918 року вийшла перша його збірка – «Різнокаліберні зітхання в поезії та прозі» («Разнокалибрени въздишки в стихове и проза»). Вона мала гумористичний характер (вийшла під псевдонімом Ведбал), пізніше була розкритикована самим автором.

Сильний вплив на ідейний розвиток молодого поета справило Солдатське повстання 1918 року. Повсталі проти короля Фердинанда й уряду солдати були відбиті юнкерами Військового училища. Христо Смирненський став свідком найкривавішого зіткнення – біля цукрової фабрики. Вражений жорстокістю, з якою уряд розправлявся з повсталими, він покинув Військове училище в листопаді того ж року.

Після вступу в цивільне життя Христо Смирненський став членом редакційної колегії видання «Болгарське», але одночасно підробляв спершу на посаді писаря другого розряду в Управлінні транспорту, а пізніше – чиновника Дирекції економічної допомоги, працював репортером, касиром, редактором, коректором.

Період 1919 і 1920 років був бурхливим у житті Софії, це був час соціальних зіткнень. У листопаді 1919 року, за рішенням Комуністичної партії, почав виходити гумористичний літературно-художній тижневик «Червоний сміх» («Червен смях»). Участь Христо Смирненського в роботі цього тижневика стала вирішальною для нього – його гумор ставав все більше соціально орієнтованим. Він брав участь у демонстраціях і мітингах, на яких вимагали амністії для засуджених солдатів, покращення матеріального становища трудящих тощо. Поступово соціальна заанґажованість Христо Смирненського стала вирішальним фактором у його ідеологічних поглядах, і він перейнявся усвідомленням, що він є бійцем за пролетаріат. Навесні 1920 року він став членом Комуністичного союзу молоді, а в 1921 році – Комуністичної партії.

Рік 1920 став переломним у творчості Христо Смирненського. Ліва критика оцінила естетичну вартість його тодішніх творів як вияви «декадентського» символізму, як поетичні досягнення, які не дають жодних підстав «вбачати у них яскравий поетичний талант». Першого справжнього вірша, як стверджувала соціалістична літературна критика, Христо Смирненський написав для першотравневого числа «Червоного сміху»; це був вірш «Перше травня» («Първи май»). Після цього вірша Христо Смирненський опублікував цілу низку віршів на сторінках «Червоного сміху»: «Ні» («Ний», 26 червня 1920), «Червоні ескадрони» («Червените ескадрони», 3 вересня 1920), «Улицата» і «Завтрашній день» («Вулиця» і «Утрешния ден», 24 вересня 1920), «Герольди нового дня» («Херолди на новия ден», 15 жовтня 1920), «Північне сяйво» («Северно сияние», 29 жовтня 1920), «В бурю» («През бурята», 6 січня 1921), «Буря в Берліні» («Бурята в Берлин», 13 січня 1921), «Йоганн» («Йохан», 27 січня 1921) та інші. В партійних виданнях «Червоний сміх» і «Робітничий вісник» («Работнически вестник») було опубліковано кілька десятків його творів, які яскраво засвідчили нову естетичну лінію у творчості поета.

Одним із найвідоміших творів Христо Смирненського цього періоду є вірш «Червоні ескадрони»:

В світлу рань доби нової, віри сповнені живої,

Мчать червоні ескадрони у розгоні бойовім,

А над ними – коршаками, навісними хижаками

В’ються яросні шрапнелі, сиплють рясно згубний грім.

Кінь заржав, зметнувся диба, і, немов одтята скиба,

Вершник падає додолу, нагло вражений на смерть.

Кінь спинився на хвилину й знов окрилено полинув

Навздогони ескадрону, в невідпорну круговерть.

Розпустивши буйні гриви, через ріллі, через ниви,

Ринуть вихором бурхливим ескадрони все вперед...

Тупу-тупу копитами, пил клубочиться клубками,

Блиском бронзовим мережить неба огняний намет.

Ось рушниці од левади раптом гримнули з засади,

I вогню криваві хвилі налетіли груди в грудь,-

Закипіла буря люта, задзвеніла криця кута,

Й далі в шалі бойовому ескадрони гони рвуть.

Мчіте, мчіте, ескадрони! В вашім гоні міліони

Бачать радісну надію на визволення своє.

Мов розбуджений тим кличем, переможним, войовничим,

Звівши руки трудівничі, світ пригноблений встає.

Хай під шквалом тої бурі упадуть похмурі мури,

Рухне кривди світової многопроклятий огром,

Рухнуть брами і затвори, й люди вбачать труп потвори,

Що під іменем закону їх карала лютим злом.

Мчіться в ярі молодечій крізь вогні й дощі картечі,

Ви, розвихрені предтечі весняних погожих днів,

I громами, блискавками проголошуйте світами

Гордий пoхід хвиль червоних, бунт розкованих рабів!

I коли останнє сміття від розбитого страхіття,

Бруд останній лихоліття змиє геть ворожа кров –

З коней встаньте, ніби діти, землю-матір обійміте

I на світі воцаріте вічну правду і любов.

(Переклав Микола Лукаш).

У кінці лютого 1922 року у партійному видавництві Загального робітничого кооперативного товариства (Общо работническо кооперативно дружество) «Визволення» («Освобождение») вийшла друком друга, а заодно остання прижиттєва поетична збірка Христо Смирненського «Нехай буде день!» («Да бъде ден!»). Надрукована накладом в 1500 примірників, збірка розійшлася швидко, тож через кілька місяців кооперативне товариство «Визволення» випустило друге її видання. Збірка «Нехай буде день!» представляє Христо Смирненського як яскравого талановитого поета, сформовану індивідуальність – митця, чия творчість є сильно соціально анґажованою, яка втілює нову ціннісну модель, вносить нові громадські та естетичні струмені в розмаїту болгарську літературу другого (і третього) десятиліття ХХ ст. Збіркою «Нехай буде день!» Христо Смирненський виходить за рамки політичної та ідеологічної анґажованості, виявляє безкорисливе полум’яне людинолюбство, прагнення до щастя людства; це стало його творчою філософією.

Саме тут Христо Смирненський найяскравіше наближається до морального заряду творчості Христо Ботева, який людиноненависництву намагався протиставляти – боротьбу, революцію. На думку лівої літературної критики, Христо Смирненський міфопоетизує пробуджену класову самосвідомість пролетарської маси, повстає проти соціальної несправедливості. Володіючи неповторним ліричним почерком, Христо Смирненський оспівує прагнення до щастя та безсмертну любов до людей, філософськи узагальнені у віші «Герольди нового дня».

Навесні 1921 року Христо Смирненський захворів на паратиф і влітку вирушив у село Радуїл лікуватися. Повернувшись до Софії, він продовжував писати і публікувати ліричні, гумористичні та сатиричні вірші та фейлетони. У зв’язку зі страйком працівників тютюнової фабрики він написав вірш «Жовта гостя» («Жълтата гостенка», 15 липня 1922). У 1922 році він знову почувався погано, а влітку поїхав до Радуїла, до своїх друзів. Там провів особливо плідний місяць. Написав там вірші «Юнак» («Юноша») і «Каменярчик» («Каменарче»), фейлетони «У поїзді» («В трена») і «В Самоковській общинній раді» («В Самоковския общински съвет»), імпресії «Босоногі діти» («Босоногите деца») і «Сміло, товаріщі!» («Смело, товаришчи!»), нариси «Пожежа в Рилі» («Пожар в Рила») і «Хвиляста поляна» («Куртова поляна»). На початку вересня перебував у Чамкорії, де працював землеміром у лісовому господарстві. Наприкінці року він повернувся до Софії і до перших місяців 1923 року перебував у стані особливої творчоїактивності. Тоді написав вірші «Зимові вечори» («Зимни вечери»), «Роза Люксембурґ» («Роза Люксембург»), «Радянська Росія» («Съветска Русия») і сатиру «Гостина у лиявола» («На гости у дявола»).

Христо Смирненський хворів на туберкульоз. На початку квітня 1923 року несподівано стався крововилив, лікарі виявили каверну. Лікарські поради стосовно свіжого повітря, якісної їжі та повного спокою були нездійсненними для бідного Христо. Батьки винайняли йому сонячну кімнату в Горній Бані, стан його стабілізувався. Але й там Христо Смирненський не переставав творити та приймати багатьох відвідувачів. У кінці травня був надрукований його останній твір – сатира «Казка про сходи» («Приказка за стълбата»), в якій поет викривав політичних ренеґатів, які з соціальних низів скочили у «принци». Цей сатиричний твір Христо Смирненського недаремно оцінений болгарською літературною критикою як найбільш зрілий у цілій його творчості. Через новий крововилив 5 червня його стан став критичним. Негайно треба було оформлюватися в санаторій, але вільного місця не було. Консиліум встановив безнадійний діагноз – міліарний туберкульоз. Його помістили в приватний санаторій, але було вже запізно. Коло пів до сьомої години ранку 18 червня 1923 року Христо Смирненський помер, йому ще й не виповнилося 25 років. «Попросив листок, щоб щось записати, але це залишилося його останнім бажанням», – згадувала його сестра. Його тіло було виставлене в церкві ще пополудні того ж дня, над ним щемке слово виголосив Ґео Мілев.

Постаті Христо Смирненського присвячений вірш Володимира Лучука «Рядовий до останку (Пам’яті Христо Смирненського)».

Українською мовою окремі твори Христо Смирненського переклали Микола Малярчук, Микола Лукаш (Політична зима: Оповідання // Вільна Україна. – 1958. – 2 жовтня; Вибрані твори. – Київ, 1963; [Вірші]. // Антологія болгарської поезії. – Київ, 1974. – Т. 2; [Вірші] // Автографи: Книга перекладів А. Глущака. – Одеса, 1988; [Вірші] // Лукаш М. Від Бокаччо до Аполлінера: Переклади. – Київ,1990).

Додаток

Володимир Лучук

РЯДОВИЙ ДО ОСТАНКУ

Пам’яті Христо Смирненського

Сині стоять Балкани,

в небі кружля орел...

Мить — і з могили встане

Смирненський: — Я не вмер!

Просто, в боях стомившись,

ліг відпочити.

Ось і прокинувся.... Ми ще

мусим боротись, жити!