Сербський письменник Сімо Матавуль (по-сербськи: Симо Матавуљ, SimoMatavulj) народився 12 вересня 1852 року в Шибенику в Далмації (тоді Австрійська імперія). Він був одним із п’яти дітей шибеницького торговця Стевана Матавуля та його жінки Симеуни (уродженої Трива). У Шибенику Сімо Матавуль закінчив початкову школу з італійською та сербською мовами викладання, а також нижчу гімназію. Потім прибув у монастир Крупа до свого стрийка, ігумена Серафима, але втративши інтерес до монастирського життя, вступив до вчительської школи в Задарі, яку закінчив у 1871 році. До переїзду в Чорногорію у 1881 році, Сімо Матавуль працював учителем у різних далматинських селах та наставником у морській школі в Герцеґ-Новому. У Чорногорії Сімо Матавуль працював викладачем гімназії, наглядачем шкіл, редактором держаної газети і вихователем дітей князя. Здійснив мандрівку до Мілана й Парижа як керівник групи чорногорських молодиків, які вирушили туди на навчання. При тій нагоді залишився в Парижі на декілька місяців. У Сербію Сімо Матавуль переїхав у 1887 році, спочатку в Заєчар, а потім у Белград, де працював викладачем гімназії та чиновником прес-бюро. Ще раз вирушив до Чорногорії, щоб навчати князевих дітей Данила та Мірку, але швидко повернувся до Белграда, де й незабаром помер 20 лютого 1908 року. Сімо Матавуль був дійсним членом Сербської королівської академії від 30 січня 1904 року.

У літературі Сімо Матавуль дебютував, надрукувавши у держаній чорногорській газеті історичне оповідання, написане з нагоди заручин князя Петра Караджорджевича з княгинею Зоркою, властиво – на замовлення самого князя Николи. Потім взявся за оригінальну творчість вже без спонуки і до кінця життя активно працював над романами й оповіданнями. Написав коло сімдесяти оповідань і новел, які одразу після написання видавав окремими збірками, серед яких варто згадати хоча б такі: «Із Чорногорії та Примор’я» («Из Црне Горе и Приморја»; 2 кн., 1888, 1889), «Із приморського життя» («Из приморског живота»), «Із белградського життя» («Из београдског живота»), «Із різних країв» («Из разнијех крајева»), «З моря й гір» («С мора и с планине»), «З Адріатики» («Са Јадрана»), «Приморські пейзажі» («Приморска обличја»), «Белградські оповідання» («Београдске приче»), «Життя та неспокійні душі» («Живот и немирне душе»); це попри декілька оповідань, які вийшли окремими виданнями.

Сімо Матавуль написав два романи: «Ускок» («Ускок», 1892) і «Баконя фра Брне» («Бакоња фра Брне», 1892). Перша редакція роману «Ускок» вийшла в 1885 році під назвою «Ускок Янко» («Ускок Jанко»), а перша редакція роману «Баконя фра Брне» – у 1888 році.

Попри те, Сімо Матавуль залишив декілька зошитів подорожніх нарисів, спогадів і літературно-критичних статей різного змісту («Бока та її мешканці» – «Бока и Бокељи», «Десять років у Мавританії» – «Десет година у Мавританији» тощо). Найзначнішим його твором такого плану є «Нотатки одного письменника» («Биљешке једног писца»), різновид автобіографії, написаний у жвавому, пластичному стилі, наснажений проникливим спостережливим даром. Сімо Матавуль написав також дві драми: «Обітниця» («Завјет») і «На святі» («На слави»). «Обітниця» присвячена дубровницькому життю, а «На святі» – життю белградському. Перекладав Сімо Матавуль з інших мов, найбільше з французької, зокрема «Міщанина-шляхтича» та «Мізантропа» Жана-Батіста Мольєра, «На воді» Ґі де Мопассана, «Мрію» Еміля Золя.

Від природи тверезомислячий і обережний, Сімо Матавуль почав писати вже у зрілі роки. Він поступово, але енергійно шліфував свій талант, намагаючись недоліки своєї недостатньої освіти надолужити особистим вдосконаленням. Він читав не лише французьких та італійських письменників, але й науковців і мислителів. Попри велику літературну ерудицію, якою він перевершив попередніх сербських прозаїків, він здобув чималі знання з історії та філософії. Що більше розширювався його світогляд і життєвий досвід, то більшого розмаху набирав його талант. Таким чином, Сімо Матавуль став одним із найосвіченіших і «найєвропейськіших» сербських письменників.

До Сімо Матавуля сербські письменники розвивалися головно під впливом російської, німецької та угорської літератури; від нього починається і стає домінувати романський вплив, особливо французький. Сімо Матавуль найбільше читав і перекладав французьких реалістів і натуралістів; під їхнім впливом він розвив смак і навчився мистецтва писання. Особливо любив Еміль Золя та Ґі де Мопассана, за їхнім зразком власне й почав писати. Він у французьких натуралістів навчився гостро, об’єктивно й добросовісно приглядатися до життя й потім переносити це у свої твори. У своїх «Нотатках одного письменника» він виразно пояснює, як він сприймає французький літературний реалізм, який полягає не в грубому копіюванні життя, а дозволяє письменникові змінити деталі, щоб компонувати їх задля вищої мистецької мети у рамках відображення реальної дійсності. До нього сербські письменники ще не зовсім відкинули романтичні нахили, лише Сімо Матавуль став цілковитим і чистим реалістом. Він впровадив в оповідання ідеї європейського літературного реалізму, намагаючись холодно й об’єктивно описувати життя, без тенденційного збудження, завжди на основі зразків із дійсного життя. Так письменник створив найбагатшу й найрізноманітнішу галерею національних типів, гостро й точно вписаних у життя. Коли інші сербські письменники показували життя лише у вузькому антуражі свого рідного краю, Сімо Матавуль описував різні сербські краї та людей із різних суспільних станів. Він описував і Далмацію, і Чорногорію, і Белград, селян і моряків, міщан та інтелектуалів. У романі «Ускок» він змалював патріархальну мораль і мужність горян із чорногорських полонин, а в романі «Баконя фра Брне» – приморських селян і монахів одного францисканського монастиря у Примор’ї, на основі власних вражень від перебування у монастирі. Роман «Баконя фра Брне» написаний із світлим і добродушним гумором, з дискретним підсміюванням над святими людьми, але без сарказму й тенденційності, за зразком Анатоля Франса, чиї твори вельми цінував і якого знав особисто. Це його найкращий твір, сповнений гумору, живописності та проникливої психології. «Баконя фра Брне» став одним із найкращих романів за всю історію сербської літератури. Найвідомішим оповіданням Сімо Матавуля є «Пилипенда», в якому описане схиляння до унії сербів з Петрового поля в Далмації.

Сімо Матавуль відрізняється гострим і тверезим спогляданням життя, здатністю помітити й вибрати характерні персонажі й ситуації, щоб подати їх захопливо, ненав’язливо та просто. Він не вигадує ні фабули, ні епізодів, і не розвиває їх згідно своїх уявлень. Персонажі й події він шукає у житті. Від французьких натуралістів Сімо Матавуль перейняв те, що міг технічно опрацювати й осмислити розумом, але в нього немає трагіки Золя чи Мопассанового артизму. Тому в його оповіданнях нема поезії та глибшого і складнішого внутрішнього життя, нема справжньої художньої гармонії. Його творам бракує фантазії та ліризму. Ці недоліки, які завадили Сімо Матавулю здобути ширшу читацьку публіку, він надолужив своєю великою літературною освітою, яка зробила його популярним серед літературно освіченої публіки.

Оповідання Сімо Матавуля «Свята месть» було надруковане у львівській газеті «Народна часопись» (1913, ч. 63–65) без зазначення перекладача.