Молдавський письменник Іон Друце (Ion Druţă) народився 3 вересня 1928 року в селі Городище (Хородіште, тепер Дондюшанського району Молдови) в Бессарабії. Його батько був церковним живописцем. Закінчив курси трактористів (1945) і школу лісового господарства (1946), працював секретарем сільради. У 1947–1951 роках служив в армії. Публікуватися почав у 1950 році. У 1957 році закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького. Писати почав молдавською мовою, від 1960 року писав також російською. Всесоюзну популярність Іонові Друце принесла повість «Листя смутку» («Frunze de dor», 1957), відома також під назвою «Георге, удовин син». У 1968 році Іон Друце під тиском критики з боку партійного керівництва Молдавії переселився в Москву. У 1987 році Іон Друце був одноголосно обраний почесним головою Спілки письменників Молдови (у 1998 році вийшов зі Спілки). 

Перша збірка нарисів і оповідань «У нас в селі» («La noi în sat») вийшла в 1953 році. До збірки оповідань «Історія кохання» (1954) увійшли твори, написані в лірико-поетичній манері, у них відчувається вплив Йона Крянґе та Михаїла Садовяну. Потім вийшли збірки оповідань «Туга за людьми» (1959), «Останній місяць осені» («Ultima lună de toamnă», 1966), «Повернення на круги своя» («Întoarcerea țărânii în pământ», 1969, 1970), «Дзвіниця» («Clopotnița», 1972), «Хородіште» («Horodiște», 1975), «Самотність пастиря» («Toiagul păstoriei», 1984). 

Іон Друце написав роман-дилогію «Тягар нашої доброти» (т. І «Степові балади» – «Balade din cîmpie», 1963; т. II «Тягар нашої доброти» – «Povara bunătății noastre», 1968). В історичному романі «Біла церква» («Biserica albă», 1975–1981) Іон Друце створив літературний образ українського філософа й письменника ХVIIIст. Паїсія Величковського. 

Виступає Іон Друце з літературно-критичними та публіцистичними статтями, есеями про письменників, класиків і сучасників. Іон Друце видав книжку подорожніх нотаток з мандрівки Прибалтикою «Хліб, любов і мужність». 

Іон Друце є відомим драматургом, його перу належать п’єси «Каса Маре» («Casa Mare», 1959), «Птахи нашої молодості» («Păsările tinereții noastre», 1974), «Дойна» (1969), «Cervus divinus» (1977–1981, 1987), «Святая святих» (1977), «Іменем землі і сонця» (1978), «Небуття» (1984), «Руда кобила з дзвоником» (1986), «Падіння Риму» (1996), «Апостол Павло» (1998). П’єса «Каса Маре» йшла в театрах України, зокрема в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка.

Творчість Іона Друце була високо оцінена сучасниками. Наприклад, Міхай Чімпой писав, що «своїми невід’ємними якостями твори Іона Друце... є вираженням духовного і морального опору всьому, що підриває національне, гуманне, сакральне».

За роман «Степові балади» і новелу «Останній місяць осені» Іон Друце отримав Державну премію Молдови (1967). Кавалер Ордена Трудового Червоного Прапора (1960), Ордена Леніна (1988), Ордена Республіки (1993). Народний письменник Молдови (1988), doctor honoris causa Державного університету Молдови (1999). У 2008 році Іон Друце знову став лауреатом Державної премії Молдови в галузі літератури.

Іон Друце є почесним членом Румунської академії наук (1990), дійсним членом Академії наук Молдови (1992), головою Товариства св. Апостола Павла.

За деякими творами Іона Друце знято кінофільми. Зокрема, фільм «Останній місяць осені» (за однойменною новелою) отримав ґран-прі на Міжнародному кінофестивалі фільмів для молоді в Каннах (1967).

Українською мовою окремі твори Іона Друце переклали М. Слов’янова, А. М’ястківський, М. Богайчук та інші (Георге, удовин син. – Київ, 1961; Каса Маре. – К., 1972; Сила доброти нашої. – Київ, 1972; Падурянка // Сузір’я. – Київ, 1974. – Вип. 8; Останній місяць осені. – Київ, 1979; Сани // Молдавське радянське оповідання. – Київ, 1980; Дойна. – Київ, 1985; Запах стиглої айви // Сучасна молдавська повість. – Київ, 1985; Дари. – Одеса, 1986; Десять літ веснянкуватих. – Київ, 1987).