Дора Габе (по-болгарськи: Дора Петрова Габе) вважається однією з найвидатніших болгарських поеток ХХ ст. Дочка Петра Габе, переселенця з Російської імперії, публіциста та громадського діяча єврейського походження, Ізидора народилася 28 серпня 1888 року в селі Харманлик (тепер село Дибовник Варненської області) в історичній області Добруджа. Закінчила гімназію у Варні (1903), навчалася в Софійському університеті (1904), студіювала французьку філологію в Женеві та Ґреноблі (1905–1906). Працювала вчителькою французької мови в Добричі (1907). Від 1911 до 1932 року багаторазово відвідувала (спільно з чоловіком професором Бояном Пеневим або самостійно, у зв’язку зі своєю перекладацькою діяльністю) інші країни: Польщу, Німеччину, Швейцарію, Австрію, Чехію, Францію, Англію. У 1920–1930-і роки у Болгарії та за кордоном читала лекції про болгарську літературу та долю Добруджі. У 1925 році Міністерство народної освіти доручило їй редагувати (спільно з С. Андреєвим) книжкову серію «Бібліотека для наймолодших» («Библиотека за най-малките»). У 1939–1941 роках Дора Габе була редактором дитячого журналу «Віконце» («Прозорче»). Дора Габе була одним із співзасновників Болгарсько-польського комітету (1922), Болгарського ПЕН-клубу (1927) і багаторічною його головою. Була радником із питань культури в болгарському посольстві у Варшаві (1947–1950), представником Болгарії на міжнародних конгресах ПЕН-клубу, на міжнародних зустрічах письменників, перекладачів і діячів культури. Дора Габе була членом Національного комітету захисту миру та Комітету балканської співпраці. Померла Дора Габе 16 листопада 1983 року в Софії.

Першою публікацією Дори Габе був вірш «Весна» («Пролет») у часописі «Молодь» («Младина») в 1900 році. Справжнім творчим дебютом Дори Габе стала публікація добірок віршів у часописах «Думка» («Мисъл»), «Демократичний огляд» («Демократически преглед») і «Нове суспільство» («Ново общество») у 1905–1906 роках. Відтоді Дора Габе публікувала у різноманітних виданнях вірші для дорослих і дітей, подорожні нариси, оповідання, есеїстичну прозу, імпресії, відгуки на театральні вистави та концерти, статті про болгарську та зарубіжну літературу, спогади про письменників.

Перша поетична збірка Дори Габе «Фіалки» («Теменуги», 1908) витримана в дусі модного на початку ХХ ст. сецесійного сентименталізму і частково – символізму. Збірка вийшла в суттєвому редакторському опрацюванні Пейо Яворова (яке межує зі співавторством) і в упорядкуванні Бояна Пенева; їхні образи поетеса тривало зберігатиме у своїй емоційній пам’яті. Друга поетична збірка «Земний шлях» («Земен път», 1928) є художньою біографією та психографією ліричної героїні, створеною в час особистісної консолідації та пошуків нових шляхів у житті. Обраний шлях є земним, поняття «шлях» і «земля» функціонують із промовистою ясністю, виражаються багатством символічних значень. У складній гамі ситуаційно-психологічних перевтілень і емоційних виявів розгортається тема любові-страждання, самовідданості, всепрощення, це благородний вибір і поведінкова домінанта в житті жінки, відображені у традиційних побутових реаліях, у міському пейзажі чи в активному співіснуванні з природою. Лірична героїня – земна, життєва, вона прагне польоту та перевтілень, бачить опору для духу поза власним «я» – у світі мистецтва, у повсякденному житті «простих, мудрих людей», в історичному бутті нації, у поневоленій рідній Добруджі. Життєва драма любові без взаємності поступово перетворюється на драму духу; ліричний суб’єкт виривається з кола соліпсизму, страждання та самота стають особистісною школою духовного зцілення та загострення інтелектуальної чуттєвості. Визріває гносеологічно перенасичене усвідомлення необхідності звертання до дилем людського буття, до загадок природи та всесвіту. Життєлюбність ліричного суб’єкта є джерелом світлого пантеїзму, в якому дух знаходить радість і осягає проблеми всесвіту та трансцендентного. «Земний шлях» визначає стійкі особливості ліричної рефлективності Дори Габе, окреслює головні семантичні гнізда її пізнішої поезії. Вірші третьої поетичної збірки Дори Габе «Сновида» («Лунатичка», 1933) свідчать про зусилля авторки долучитися до ідейно-тематичних, художньо-виражальних і лексичних трансформаційних процесів, які стали домінувати в естетиці та поетиці 1920–1930-х років. Ліричний суб’єкт переорієнтовується на соціальну проблематику, роздумує не лише про самоту як екзистенційний феномен, але прагне розгадати механізми зумовлених громадськими чинниками самотності та приниження. Карається своєю уявною виною у трагедії соціальних низів, зневірою у своїй особистій соціальній реалізації. Від 1944 року Дора Габе підпорядковується домінуючій моделі літературного життя, коли прискорена продуктивність вимагає пафосно-декларативної звітності, реагування на конкретні громадсько-політичні події та явища. Вона відгукується на теми злочинів фашизму, антифашистського спротиву, партизанського руху (поема «Вела», 1946), радянської присутності в Болгарії, початку соціалістичного будівництва, боротьби за мир тощо. Продуктивність і тематична всеїдність суперечать схильності до медитації, споглядальному пантеїзму, заглибленню в морально-філософську проблематику. Проте творча поведінка Дори Габе була не лише результатом кон’юнктурного тематичного тиску, вона несла на собі відбиток індивідуальної мотивації, поетеса намагалася трактувати накази часу як власні імперативи, виявляла стремління до нових ідейно-тематичних параметрів. Відмовившись від медитативності, Дора Габе не зневірилася у своїй назадоволеності досягнутим, у бажанні дієвої співучасті у творенні чогось нового.

Дора Габе досягла значної версифікаційної вправності, збагатила римо-ритмічну та строфічну структуру, графічну експресивність своїх текстів. Коли ж Дора Габе повернулася «сама до себе», то була збагачена життєвою мудрістю, людськими випробуваннями та громадянськими самоперевірками, накопиченим художнім досвідом. Поетичне «повернення» Дори Габе виявилося у новій особистісній самоідентифікації, реабілітації суверенного людського «я». Це виразилося в поетичних збірках «Спинися, сонце» («Почакай, слънце», 1967), «Невидимі очі» («Невидими очи», 1970), «Густа тиша» («Сгъстена тишина», 1973), «Глибини» («Глъбини», 1976), «Світ є таїною» («Светът е тайна», 1978). Ця своєрідна лірико-філософська серія, яка відобразила пізній ренесанс Габе-поетки, є цілісною семантичною, художньо-виражальною та стилістико-лексичною системою багатопланових, нюансованих і взаємопов’язаних послань авторки. Змінена й виражальна оптика: від дискретного світу індивідуальних цінностей – до світу цінностей соціально-психологічних і морально-філософських. Особисте «я» ліричного суб’єкта стає втіленням і виразником проблем сучасності, конкретизованих у психологічному часопросторі творчої особистості, схильної до самоаналізу та самовираження. У багатій інтерпретаційній гамі, при максимальному мовному лаконізмі, що межує з аскетизмом, Дора Габе висвітлила теми циклічності людського життя, любові та самоти, зникомості матерії та незнищенності духу, мимолітно-миттєвого та неперехідного в індивідуальному та вселенському просторі, радості від існування і вакууму смерті. Гносеологічна бентега, неможливість відповідей не навіюють психологічного стресу й агностичного песимізму; авторка поетизує сам акт пізнання, зусилля самоідентифікації, самоусвідомлення людини перед загадками всесвіту, доторк до квінтесенції буття чи піднесення духу до метафізичних сфер.

Тема любові звучить у поезії Дори Габе з шопенівською витонченістю та приглушеним драматизмом. Любов – це потреба емоцій, первозданна сутність, серцевина буття, вона возведена до рівня екзистенційної й естетичної категорії. Торжество вітальних первнів призводить до щасливих морально-філософських осяянь, до розуміння логіки та гармонійності всесвіту, природи та життєвого колобігу. Дора Габе відкриває багату символіку в динаміці природи (зб. «Глибини»), синхронізованій із динамікою людського буття, з припливами та відпливами, піднесеннями та падіннями людського духу. Показовим прикладом може слугувати вірш «Любов» («Обич»):

Наше небо є надто глибоким, 

надто великими є наші зорі, 

наша земля є безкрайня, 

все це у серці моїм неозорім! 

Це ти, матінко моя рідна,

любов таку здатна була створити,

що світ весь у ній помістився,

а її в жоден світ не вмістити?

Обіймаю з любов’ю до тебе, мамо,

нашу землю, квітками покриту,

орошену дощем ополудні,

і райдугу золоту серповиту.

Серце мені полум’яно гріють:

сонце з неба і розлогі ниви

рано-вранці у срібнім тумані

і увечері після теплої зливи.

Наше небо є надто глибоким,

надто великими є наші зорі,

наша земля є безкрайня,

все це у серці моїм неозорім!

(Переклав Іван Лучук).

Створивши свій поетичний всесвіт, Дора Габе внесла свій оригінальний вклад в утвердження рефлективно-аналітичної тенденції в розвитку болгарської поезії 1960–1970-х років. Максимальною смисловою й емоційною згущеністю вислову, акцентуванням на окремому слові як вагомій семантичній самодостатній одиниці, розмаїтістю інтонування вірша Дора Габе збагатила болгарське віршування та поетичну культуру.

Дора Габе розвинула свій талант і в галузі літератури для дітей. Дебютувала в «Золотій книзі для наших дітей» (1921) в упорядкуванні А. Божинова. Її книжки для дітей від 1920-х до 1960-х років були настільною лектурою для декількох поколінь болгарських дітей, стали класикою болгарської дитячої літератури. Твори Дори Габе для дітей виховують моральне здоров’я, благородність і життєлюбність, їм чужі дидактика та повчальність, вони викликають довіру в маленьких мислячих людей, відкривають життєві істини своєю логікою емоцій, інтуїцією та уявою. У доробку Дори Габе дуже багато віршів для дітей, у них вона культивувала грайливий ритм, звучну риму та бадьору інтонацію. Дора Габе видала такі збірки віршів для дітей: «Маленькі пісні» («Малки песни», 1923), «Зозулька» («Калинка-малинка», 1924), «Синочок ходить» («Сънчец ходи», 1929), «Великдень» («Велик ден», 1930), «Колядничок» («Коледарче», 1931), «Біла колиска» («Бяла люлчица», 1933), «Дикі грушки» («Диви крушки», 1934), «Лісова хатинка» («Горска къщичка», 1934), «Маленька Богородиця» («Малка Богородица», 1937), «Бронзовий братик і жива сестричка» («Бронзово братче и живо сестриче», 1938), «Для маленьких» («За малките», 1954), «Від Слона до Мурашки» («От Слон до Мравка», 1955), «Люблю найбільше» («Най-обичам», 1955), «Що бачить сонце» («Какво вижда слънцето», 1960). Дора Габе написала поеми для дітей «Петьове серденько» («Петьовото сърчице», 1961), «Хто лякається, вдома залишається» («Който се бои, в къщи да стои», 1962), «Слухатись найважче» («Слушането най-тежи», 1962) і «Дика яблуня» («Дива ябълка», 1967), які були зібрані в окрему книжку «Для всіх діточок» («За всички дечица», 1969). Написала Дора Габе також дві повісті для дітей «Маленький добруджанець» («Малкият добруджанец», 1927) і «Ми малі» («Ние малките», 1946), роман для юнацтва «Мовчазні герої» («Мълчаливи герои», 1934). Особливе місце в доробку Дори Габе для дітей посідає книжка мемуарних імпресій «Якось-то» («Някога», 1924). Ці «невеличкі психологічні етюди в поетичній формі» (за визначенням В. Василєва) висвітлюють атмосферу зачарування першими відкриттями дитини, адаптацію дітлахів у світі дорослих. Етюди відтворюють свіжість дитячих вражень, здобуття першого досвіду, поезію дитячої вразливості та фантазійної образотворчості. В описі поведінки дітей містяться послання до дорослих – про відносність індивідуальних істин, про рівноцінність інтелекту, уяви та почуттів, про місце природи в сучасній цивілізації.

Від 1917 року до кінця життя Дора Габе активно займалася перекладацькою діяльністю. Вона перекладала з польської, чеської, французької, грецької та російської мов. З польської переклала твори Адама Міцкевича, Марії Конопніцької, Станіслава Виспянського, Владислава Реймонта, Генрика Сенкевича, Леопольда Стаффа, Казімєжа Тетмаєра, Юліана Тувіма; упорядкувала антологію власних перекладів «Польські поети» (1921), окремими виданнями вийшли «Гімни» Яна Каспровича (1924) і «Ангелі» Юліуша Словацького (1925). За переклади з польської Дора Габе стала кавалером ордена «Polonia Restituta». З чеської Дора Габе переклала твори Їржі Волькера, Вітезслава Незвала, Карела Чапека, Ярослава Сейферта, з грецької – Яніса Ріцоса, Рити Бумі-Папи, з російської – Самуїла Маршака, Віри Інбер. Твори самої Дори Габеперекладені багатьма мовами, виходили окремими книжками в різних країнах.

Українською мовою окремі твори Дори Габе переклали Дмитро Білоус, Марк Зісман, Олекса Ющенко, Микола Малярчук, Микита Шаповал, Валерій Бойченко, Любов Голота, Олександр Кетков, Іван Лучук.

В перекладі українською мовою вийшли книжки Дори Габе «Мовчазні герої» (Київ, 1959) і «Мати Парашкева» (Київ, 1974), вірші друкувалися у журналі «Всесвіт» (1965, № 9; – 1969, № 2; – 1972, № 1; – 1985, № 5), двотомній «Антології болгарської поезії» (Київ, 1974, т. 2), збірнику «Сонце над вічним полем» (Дніпропетровськ, 1982).