Хорватський письменник Павао Павлічич (по-хорватськи: Pavao Pavličić) народився 16 серпня 1946 року в місті Вуковар над Дунаєм на північному сході Хорватії. Середню школу та гімназію закінчив у рідному місті. У 1969 році закінчив філософський факультет Загребського університету, де вивчав порівняльне літературознавство та італійську мову. У 1970 році почав працювати у відділенні порівняльного літературознавства філософського факультету рідного університету, де тепер обіймає посаду професора. У 1974 році захистив докторську дисертацію «Шоста рима в хорватській літературі» («Šesta rima u hrvatskoj književnosti»). 3 грудня 1992 року Павао Павлічич став членом-кореспондентом Хорватської академії наук і мистецтв (сектор літератури), 30 січня 1997 року – її дійсним членом. Павао Павлічич є членом Матиці хорватської (Matica hrvatska) і Товариства хорватських письменників (Društvo hrvatskih književnika).

У літературі Павао Павлічич дебютував наприкінці 1960-х років новелами та оповіданнями. Він видав такі збірки оповідань: «Човен із води» («Lađa od vode», 1972, 2003), «Чарівні пожежники» («Vilinski vatrogasci», 1975), «Добрий дух Загреба» («Dobri duh Zagreba», 1976, 1996, 1999, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007), «Робóти на даху» («Radovi na krovu», 1984), «Скандал на симпозіумі» («Skandal na simpoziju», 1985), «Як пережити молодість» («Kako preživjeti mladost», 1997), «Отруйний папір» («Otrovni papir», 2001), «Хто це зробив?» («Tko je to učinio?», 2006, вибрані детективні оповідання). Показовим для малої прози Павао Павлічича є оповідання «Добрий дух Загреба». Фабула оповідання така. Головний герой Валентин Кнез займається статистикою. Він не був прихильником криміналістики, але останнім часом це його почало цікавити. Він вивчає злочини в Загребі, класифікує їх за місцем, часом, мотивом, зброєю, соціальним статусом людей. Робить вирізки з газет. Через деякий час помічає, що всі злочини якось пов’язані між собою і починає їх передбачувати. Злочини мають певний визначений ритм. Починає писати про це книжку «Передбачені злочини». Але десь на початку літа ритм злочинів починає порушуватися. У Загребі відбуваються все страшніші злочини. Це починає бентежити Валентина Кнеза, тож він починає писати нову книжку «Виправлення ритму».

Перу Павао Павлічича належать такі романи: «Блакитна троянда» («Plava ruža», 1977, 2001), «Світильник» («Stroj za maglu», 1978, 1995), «Штучний орел» («Umjetni orao», 1979, 2004), «Вечірній акт» («Večernji akt», 1981, 1982, 1983, 1984, 1990, 1997, 1999), «Вільне падіння» («Slobodni pad», 1982), «Ефір» («Eter», 1983), «Кінець мандату» («Kraj mandata», 1984), «Стальний місяць» («Čelični mjesec», 1985), «Площа свободи» («Trg slobode», 1986), «Чистописання» («Krasopis», 1987), «Ракові діти» («Rakova djeca», 1988, 2001), «Щасливий кінець» («Sretan kraj», 1989), «Коралові двері» («Koraljna vrata», 1990, 1996, 2004), «Діра в небі» («Rupa na nebu», 1992), «Невидимий лист» («Nevidljivo pismo», 1993), «Школа писання» («Škola pisanja», 1994), «Діксиленд» («Diksilend», 1995), «Забуття» («Zaborav», 1996), «Покаяння» («Pokora», 1998), «Квота» («Numerus clausus», 1998), «Неповернення» («Nepovrat», 1999), «Пасьянс» («Pasijans», 2000), «Вірш на прощання» («Pjesma za rastanak», 2000), «Хроніка провінційного театру» («Kronika provincijskog kazališta», 2002), «Сумний багатій» («Tužni bogataš», 2002, 2003, 2004), «Стояча вода» («Mrtva voda», 2003), «Бальзам» («Melem», 2003), «Месник у будинку» («Krvnikukući», 2004), «Комітет щастя» («Odbor za sreću», 2004), «Зміїна серенада» («Zmijska serenada», 2005), «Літературна секція» («Literarna sekcija», 2008), «Крадій кохання» («Kradljivac ljubavi», 2010). Вже в новелістичній фазі Павао Павлічича (третя збірка оповідань «Добрий дух Загреба») відбулися певні зміни в його письмі, які стали його тривкою визначальною рисою: змішування фантастики з елементами, характерними для детективного роману. А саме, в основі більшості романів Павао Павлічича присутня структура загадки (struktura enigme), а фантастичні елементи використовуються для побудови сюжету. Окрім структури загадки та фантастичних елементів, у романах Павао Павлічича використовуються методи, характерні для т. зв. розважальної літератури: динамічна фабула (повна несподіваних поворотів), простий виклад, пласкі персонажі, дії яких зводяться до функцій, передбачених структурою сюжету. Прозовітвори Павао Павлічича можна охарактеризувати як постмодерністські.

Літературні та наукові зацікавлення Павао Павлічича переплітаються. Це виявляється в багатьох його романах. Майже всі його головні герої мають стосунок до його наукових зацікавлень. У романі «Коралові двері» філолог вирушає в Ластово переглянути старі рукописи, між якими знаходить дві загублені пісні поеми «Осман» Івана Ґундулича. У романі «Діра в небі» головним героєм є перекладач (сам Павао Павлічич перекладав італійських новелістів солодкого стилю), який відкриває підземні ходи у Верхньому місті, тобто найстарішому районі Загреба. У романі «Квота» оповідь ведеться від імені студента-літературознавця.

Як науковця, Павао Павлічича цікавлять головно теми давньої хорватської літератури та теорії літератури. Він видав такі літературознавчі книжки: «Дослідження про хорватську барокову літературу» («Rasprave o hrvatskoj baroknoj književnosti», 1978), «Літературна генеалогія» («Književna genologija», 1983), «Вірш у драмі, драма у вірші» («Stih u drami, drama u stihu», 1985), «Сім інтерпретацій» («Sedam interpretacija», 1986), «Поетика маньєризму» («Poetika manirizma», 1988), «Вірш і значення» («Stih i značenje», 1993), «Бароковий вірш у Дубровнику» («Barokni stih u Dubrovniku», 1995), «Студії про “Османа”» («Studije o “Osmanu”», 1996), «Модерна хорватська лірика» («Moderna hrvatska lirika», 1999), «Хорватський драматичний вірш» («Hrvatski dramski stih», 2000), «Барокове пекло: Дослідження хорватської літератури» («Barokni pakao: Rasprave iz hrvatske književnosti», 2003), «Скрита теорія» («Skrivena teorija», 2006), «Малі радості: П’ять сучасних хорватських поетів» («Male radosti: Pet modernih hrvatskih pjesnika», 2007), «Епіка кордону» («Epika granice», 2007), «Мала типологія сучасної хорватської лірики» («Mala tipologija moderne hrvatske lirike», 2008), «П’ятнадцять слів: Дослідження про хорватську літературу» («Petnaest riječi: Rasprave o hrvatskoj književnosti», 2011), «Час у вірші» («Vrijeme u pjesmi», 2011).

Написав Павао Павлічич низку романів для дітей (перші два з яких неодноразово перевидавалися): «Трійця в Тирні» («Trojica u Trnju», 1984, 1987, 1992, 1996, 1999, 2002, 2005, 2009), «Зелений тигр» («Zeleni tigar», 1986, 1990, 2005, 2007, 2009), «Петля» («Petlja», 1988, 2005), «Злодійська колискова» («Lopovska uspavanka», 1992), «Місце в серці» («Mjesto u srcu», 1996, 2000), «Сон, що повторюється» («San koji se ponavlja», 2001), «Дев’ять пам’ятників» («Devet spomenika», 2006), «Квіти на вітрі» («Cvijeće na vjetru», 2007), «Живі іграшки» («Žive igračke», 2009). Надзвичайною популярністю користується первісток Павао Павлічича у романному жанрі для дітей – «Трійця в Тирні». Героями цього пригодницького роману є три хлопці – Хрвоє, Тут і Брацо. Загребський район Дугави, де вони живуть, якраз розбудовується. Вони люблять проводити час біля бараку, який залишився порожнім після будівництва чергових будинків. Хрвоє вирушає (бо його попросив тато Рісто) у Тирнє доглянути за котиком і песиком бабусі, яка відбула у санаторій. Коли Хрвоє вчасно не повернувся, Тут і Брачо вирушили за ним. Із ними відбувається багато карколомних пригод, але все закінчується щасливо.

У доробку Павао Павлічича є ціла низка книжок лірично-мемуарної прози, головно про його рідне місто Вуковар: «Дунай» («Dunav», 1983), «Дунай. P. S. 1991 – вуковарські листівки» («Dunav. P. S. 1991 – vukovarske razglednice», 1992),«Шапудл» («Šapudl», 1995, за назвою вуковарської вулиці), «Хліб і смалець» («Kruh i mast», 1996), «Путівник по Вуковарі» («Vodič po Vukovaru», 1997), «Веселі пригоди діда та бабці» («Vesele zgode djeda i bake», 2000), «Вуковарський альбом» («Vukovarski spomenar», 2007), «Було й минуло: Автобіографічні записи» («Bilo pa prošlo: Autobiografski zapisi», 2011). Книжка «Було й минуло» є найближчою до власне мемуарів: у ній йдеться про драматичні сімдесяті, пору «хорватської весни». Автор пише про ті події через чотири десятиліття, вже у зрілі літа, визнаним письменником, академіком.

Павао Павлічич видав збірки есеїв «Все, що знаю про детективи» («Sve što znam o krimiću», Белград 1990, Загреб 2008), «Свій своєму» («Svoj svome», 1992), «Руколюб» («Rukoljub», 1995, 2001), «Вулиця мене виховала» («Ulica me odgojila», 2004).

У доробку Павао Павлічича є низка збірок, куди увійшли його газетні колонки: «Загребський кордон блю» («Zagrebački odrezak», 1985), «Інвентаризація» («Inventura», 1989), «Прохідна кімната» («Prolazna soba», 1992), «Лексикон марних знань» («Leksikon uzaludnih znanja», 1995), «Загребські площі» («Zagrebački trgovi», 1998).

Павао Павлічич є автором сценаріїв для фільмів «Ритм злочину» («Ritam zločina», 1981), «Злочин у школі» («Zločin u školi», 1982), «Третій ключ» («Treći ključ», 1983), «Мрія про троянду» («San o ruži», 1986), «Засуджений» («Osuđeni», 1987), «Людина, яка любила похорон» («Čovjek koji je volio sprovode», 1989), «Орел» («Orao», 1990), «Вуковар повертається додому» («Vukovar se vraća kući», 1994), «Мандрівка темною півкулею» («Putovanje tamnom polutkom», 1996), «Третя жінка» («Treća žena», 1997).

Павао Павлічич отримав престижну премію тижневика «НИН» («Недељне информативне новине») за роман «Вечірній акт» (1981), двічі – премію ім. Ксавера Шандора Джальського: за роман «Площа свободи» (1986) і за лірично-мемуарну книжку «Шапудл» (1995). Роман «Вечірній акт» був визнаний книжкою року (1981) в Хорватії. Павао Павлічич є чи не найпліднішим і найпродуктивнішим сучасних хорватським письменником.

Книжки Павао Павлічича виходили в перекладі словацькою та чеською мовами.

Українською мовою окремі оповідання Павао Павлічича переклали Марія Василишин, Соломія Вівчар, Іван Лучук ([Оповідання] // Хорватська мозаїка: Сучасна [хорватська] проза. – Харків, 2006; Добрий дух Загреба // Фрагменти балканської мозаїки: Есеї, проза та драматургія деяких балканців в інтерпретації І. Лучука. – Тернопіль, 2012 [Електронний ресурс]).

Додаток

Павао Павлічич

Добрий дух Загреба

Валентин Кнез і сам вже добре не пам’ятав, коли саме й чому почав займатися статистикою, бо йому здавалося, наче це було так давно, що корінь цієї пристрасті мусив сягати аж у дитинство. Запитуючи самого себе про причини такої любові до цієї науки, дійшов висновку, що його до неї насправді привабило його сильне відчуття суспільності, яке, попри той факт, що він був самотньою людиною, було напрочуд могутнім і завжди присутнім. Валентин Кнез постійно відчував потребу виконати свій обов’язок перед суспільством, бажав якомога більше займатися людьми довкола нього і присвячуватися їм, щоб таким чином прожити якомога повніше життя; і йому здавалося, що цього можна досягнути за допомогою статистики, адже вона, з одного боку, займається людьми та їхніми діяннями, а з іншого боку, дає тим людям напрочуд корисні знання та відомості, тим самим допомагаючи їм.

Він також не пригадував, як саме вирішив вести облік злочинів і нещасть, погибелей, убивств, бійок, різанин, втоплень і задушень. Бо він не кохався у криміналістиці, не був поціновувачем детективної літератури; мабуть, і тут вирішальним було те його соціальне відчуття: усі ті явища (грабунки, пожежі, нещасні випадки на виробництві, залізничні катастрофи) виникали напрочуд часто, тому Валентин хотів статистично визначити, скільки їх, де вони найчастіше трапляються, які зазвичай їхні причини, яка їхня частота й інтенсивність, щоб на основі тих досліджень долучитися до викорінення того суспільного зла.

Старанно купував газети зі всіх частин країни, особливо вечірні, які повідомляли найбільше вістей про кримінал, уважно вирізав статті та замітки з судових і криміналістичних рубрик, а на шафі у своїй самітницькій кімнаті тримав багато папок із розсортованими, систематизованими та коментованими газетними вирізками. За всіма подіями він слідкував до самісінького кінця, відав про долі вбивць і втікачів, знав поіменно рецидивістів й амністованих за добру поведінку у в’язниці. Поступово почав займатися виключно злочинами, адже вони йому здавалися особливо згубними для суспільства, а випадкові нещастя закинув.

Звичайно, його робота полягала не лише у збиранні вирізок: на своєму оббитому пакувальним папером столі, на якому стояла лампа зі зеленим абажуром, він зробив низку таблиць, обрахункових колонок і покажчиків. Класифікував злочини за мотивами (ревнощі, пограбування, самооборона, халатність, помста), за соціальним станом (волоцюги, селяни, робітники, службовці, інтеліґенція), за числом жертв (одна, дві, три, більше), за зброєю та знаряддями злочину (револьвер, ніж, арматура, пляшка, кастет, камінь, кулак, отрута, мотузок та інше), за тривалістю слідства, за статтю та віком винуватців, за місцем вчинення злочину, за містами, за республіками та областями. Усе в нього було посортоване, він вважав, що володіє інформацією як мало хто в країні, а також був певен, що все це корисна праця, бо він її виконував творчо, наче вчений. Окрім таблиць, він зробив також карти цілої країни (а також інших країн, наскільки це було можливо), а на них спеціальними лініями сполучив місця, де відбувалися схожі злочини, з однаковою частотою та подібними винуватцями. Назвав їх ізокримами (від грец. isos – “однаковий” та лат. crimen – “злочин”) і по них міг за всім чудово слідкувати. 

Між іншим, важливо наголосити на тому, що Валентин особливу увагу приділяв своєму місту, Загребу, яке він спершу дослідив, а тоді вже слідкував за ним щонайприскіпливіше. Знав точно кожен дім, де відбулося вбивство, кожну кімнату, де хтось задихнувся газом, кожну ванну, в якій когось втопили, кожну корчму, де хтось дістав ножа в живіт, кожну галявинку на передмісті, де когось затовкли кілком. Він відвідував усі ті місця й мав цілком точне уявлення про ті події. Любив своє місто, на якому йому найбільше залежало. 

Роки наполегливої та самовідданої праці не могли не принести плодів. Звичайно, не у вигляді суспільного визнання чи слави (бо все це ще було його таємницею), лишень у вигляді тихої внутрішньої радості, наче в майстра, який завершує свій витвір. Матеріал, яким володів Валентин Кнез, все розростався і ставав краще та систематичніше опрацьованим. Статистикові являлися все нові й нові ідеї, а сам він все краще став усвідомлювати, яким скарбом володіє. 

Звичайно, обрахунки ніколи не є самоціллю: вони завжди тяжіють до якихось ширших, узагальнюючих висновків, що випливають із їхніх досліджень. Статистик злочинів Валентин Кнез не уявляв собі можливого висновку, точніше, він не тяжів до перегляду стосунку злочинів до суспільства загалом. Вважав, що достатньо встановити, ще й як достатньо, які саме злочини стаються, в якому суспільному стані і за яких мотивів, щоб визначити розміри злочинів взагалі, беручи злочин апріорі, ставлячись до нього, як до одного з найбільших суспільних лих. 

Тим часом дійшло до того, що результати його праці почали і його самого дивувати. Одного недільного ранку, коли сидів сам у своїй кімнатці над паперами, гортаючи їх поволеньки та поглядаючи на сіру стіну будинку у дворі, помітив одну річ, що привернула його увагу. Він висновки окремих своїх статистичних оглядів, як і витяги окремих випадків, обводив червоними кружечками; а тепер він зауважив, що між тими острівцями чомусь завжди однакова відстань, вони завжди схоже розташовані на білому аркуші. Спершу він відчув лишень задоволення від власної педантичності та прецизійності своєї праці. Аж раптом він спитав себе, чи не існує часом певної взаємозалежності між справжнім плином подій і його графічним зображенням. 

Узявся все перевірити. Перш за все спитав себе, чи не прагнув він, бува, у своїй погоні за впорядкованістю підсвідомо тієї правильності. Але ні: він швидко впевнився, що та правильність приходить з іншого боку, що вона зумовлена записаними подіями. Як стій! Наче завмер у задумі. Таж то може мати далекосяжні наслідки! Такі наслідки, яких ніхто, а тим паче він сам, не міг би сподіватися. Це було чимось настільки новим, настільки збудливим, що Валентин Кнез із подвоєною енергією пірнув у роботу.

Ідея виявилася напрочуд плідною і щодня здобувала нові підтвердження. Валентин Кнез встановив, що існує не лише чітка статистична частота подібних випадків, але й правильність іхньої з’яви. Вона спершу була трішки неясною, проте проникаючи глибше у суть системи, дослідник більше не міг сумніватися в ній: вона вже була надто очевидною, надто математичною, надто привабливою.  Злочини відбувалися наче за попереднім кошторисом і один за одним входили до Кнезової схеми, підтверджуючи систему і зворушуючи її автора.

Картина ставала все яснішою й яснішою. І не лише це: згодом статистик міг точно знати, скільки злочинів відбудеться в Загребі певного місяця, наскільки вони будуть тяжкі й у скількох приблизно випадках винуватця буде схоплено. Про це треба було написати книгу. Відкрив нову папку з назвою ПЕРЕДБАЧЕНІ ЗЛОЧИНИ.

Проте він ще мусив чекати. Він бачив, що не знає ще всього, але знатиме щораз більше. Бо з плином часу (а були то місяці й роки) його передбачення ставали все яснішими та прецизійнішими, були настільки прозорими, що він аж сам себе запитував, чи повірить хоч хтось у них. Власне, тепер він вже міг – на основі статистики – передбачити і де точно трапиться злочин, на якій вулиці, в якому будинку, хто його здійснить, чим і яким способом. Передбачав дітовбивство, підпали, повішення і локалізував їх в окремих частинах міста, визначав їм час і місце, навіть тривалість. Почувався дещо тужливо і трепетно, коли зранку йшов до якоїсь корчми в Дубраві, знаючи, що цього вечора в ній когось уб’ють, передбачаючи число проколів ножем у живіт і під лопатку, число поранень розбитою пляшкою і число ударів стільцем. Зупинявся в задумі перед вікнами якогось будинку у вишуканих, північних дільницях міста, знаючи, що тут цього ж пополудня якийсь чоловік задусить свою дружину. Це було для нього великим випробуванням, було це якесь страхітливе, фаталістичне відчуття безпорадності, ба навіть причетності до того всього, відповідальності, від чого Валентин Кнез ніяк не міг вивільнитися. Не було в нього можливості позбутися цього: знав, що злочинам ніяк не можна перешкодити (не лише тому, що він сам слабкий, але тому, що вони відбуваються невідворотньо), знав, що йому ніхто б не повірив. Тому й далі збирав відомості.

Час проходив, картина все доповнювалася, Валентин Кнез – не лише невмолимо ведений своєю ідеєю, радше підштовхуваний все новими й новими відкриттями – поволі розширював, розробляв і навіть радикалізував свою візію ситуації, свої висновки, що випливали зі статистики. Спершу він це робив боязко, скромно, потерпаючи, щоб не бути надто поспішним і не виглядати перед самим собою претензійним, але нові відкриття (насправді: нові підтвердження його головних думок) підштовхували його йти у висновках все далі, щоб скеровувати й узагальнювати.

Коли він пересвідчився у правильності, у математичній прецизійності здійснення злочинів, його поступово почало турбувати питання про значення тієї правильності, про її роль у житті міста і про її значення для його функціонування. Знову ж таки, Валентина Кнеза не обходило, чим та правильність зумовлена, він радше бажав відкрити, що ж вона сама зумовлює, і він надіявся, що таким чином і її причина виявиться. Запитував себе про роль тієї правильності у функціонуванні міста як механізму. І знову спершу боязко й непевно, а потім все рішучіше, все ясніше відкривав, що вона велетенська, що вона є чимось, без чого – доходив він накінець висновку – життя було немислимим.

Адже, роздумував він – без огляду на те, чи це в нас закледене природою, чи ми здобуваємого його, живучи між людьми – ми на ту правильність постійно підсвідомо розраховуємо, на неї розраховують і суспільні інституції, такі як правосуддя. Правильне й ритмічне здійснення злочинів уможливлює рух світу вперед, встановлює логічний стан речей, сповнює сподівання. Певним чином злочини є можливими лише через деякі, досить великі, проміжки, а їх покарання є ритмічним підкресленням ролі суспільства та її вкорінення в нашу свідомість. Порушення того ритму було б згубним. Бо правильність у здійсненні злочинів є важливою та потрібною, наче схід сонця, наче зміна пір року. Якби того не було, було б скорочене наше перебування на світі, все пішло б шкереберть, навиворіт, так наче б сонце сходило на заході. Ритм злочинів є життєвим ритмом кожного міста й цілого світу.

А наше підсвідоме знання про нього рятує нас, щоб ми не стали жертвами злочинів: страждають ті, хто перестав відчувати той ритм. Він є одним із джерел нашої орієнтації.

Все ж, звичайно, це не означає, що злочинам не треба запобігати. Навпаки, це треба сумлінно здійснювати, і це було тим, до чого так прагнув Валентин Кнез. Важливо лишень, щоб не порушився ритм, точніше, вартувало б установити новий ритм, ритм запобігання злочинам. Треба досягнути ритму нездійснення злочинів, вчасного запобігання їм, приглушення злочинних намірів, розбурхання захисних здібностей у потенційних жертв, освіження зв’язку з підсвідомістю, яка відає про ту правильність. У тому Валентин Кнез бачив порятунок: варто досягнути ритму, який був би людянішим, а заодно легшим і життєвішим, який би уможливив зміну суспільства. Бували миті, коли статистик глибоко сумнівався у здійсненні свого проекту, але у кращі години він вже бачив його здійсненим.

Робота поволі наближалася до кінця, книга все росла, доказовий матеріал був колосальним, і праця вже від весни того року була майже готовою. Наближався час, якого статистик трішечки й боявся, мить, коли проект треба було представити фахівцям, подати його на їхній суд і почати наполягати на його впровадженні. 

Але тоді почали відбуватися непередбачені речі. Був початок літа, Валентин гадав, що тепер найзахопливіші вісті приходитимуть з моря. Проте тоді, в червні, він помітив, що злочини стали дещо дивними. Це його збентежило.

Були то зовсім малесенькі відхилення від встановленого ритму, настільки малі, що Валентин Кнез ледве їх помітив: убивство, яке, згідно з передбаченнями, мало бути виконане ножем, було здійснене з револьвера. Статистик вирішив, що його розрахунок був хибним, тому почав перевіряти. Проте розрахунок був справним.

А ще декілька злочинів поквапилися: замість відбутися пополудні, відбулися зранку, замість відбутися зранку, відбулися увечері напередодні того дня, замість відбутися через три дні, відбулися вже сьогодні. Валентин Кнез був вражений і наляканий. Щоправда, обставини злочинів й надалі відповідали передбаченням, злочинці та жертви також, але статистик все одно був серйозно збентеженим. Перевіряв і перевіряв, і завжди доходив висновку, що помилився не він, а у живій тканині міста, у його тілі почали траплятися пересмикування, судоми та нервові тики. 

Одного ранку, 14 червня, коли розгорнув газету, мусив прихилитися до стовпа, доки стояв читаючи на черешневій торговиці. На Калиновиці, у новобудові якогось чоловіка вбили жінка та син. Великим кухонним ножем. Валентин Кнез стояв, пришвидшено дихаючи. Він цілком чітко пам’ятав, що це вбивство мало статися лише 28 вересня, щоправда в цій же сім’ї, але не на Калиновиці, а на вулиці Ливадича. Валентин Кнез поволеньки рухався додому, знаючи, що йому немає потреби й заглядати до нотаток. Ритм порушувався. Однак ще залишався варіант, що це всього лиш інцидент; але ті маленькі порушення попередніх днів глибоко бентежили статистика. Варто було трішки почекати.

Наступного ранку, коли розгортав газету, руки йому тряслися. І справді: там, на сторінці з криміналістичною рубрикою була звістка: у садовому ресторані, на вулиці Медулича, розпорядник залу коло десятої вечора у кімнаті охорони вбив свого знайомого, теж працівника сфери послуг, у сварці за якісь гроші. Це взагалі не було передбачене: ні винуватець, ні місце, ні знаряддя; на вулиці Медулича якийсь злочин мав статися лише десь за рік. Валентин Кнез стояв збентежений і злякано озирався навколо себе. Але це ще не все; сталося вбивство в Яруні: у сусідській сварці хтось стріляв, убита подружня пара. Теж непередбачено. Валентин Кнез йшов вулицею поволі, забувши куди вирушив. Сумніву більше не було: ритм був порушений. Статистик роззирався навколо себе, шукаючи на обличчях людей підтвердження тієї думки. Вони наче нічого не передчували. Його сливе охопив страх, що будь-хто може підбігти до нього і всадити йому ножа в груди. Тепер це було можливо. 

Тепер було можливо все і всього можна було сподіватися. Життєвий ритм міста був порушений, було відкрито шлях хаосу та кровопролиттю: коли зник природний закон, всього можна було сподіватися, кожної миті могли статися невмотивовані, довільні та нелогічні злочини. У людях порушилося рятівне відчуття ритму, вони були незахищені, невідь-звідки могли наразитися на зло. Тому боялися і тому – Валентин Кнез знав це – незабаром самі почнуть нападати. І злочинів ставатиме все більше. Не наважувався навіть припустити, як виглядатиме Загреб: скрізь крики, кров і розбризканий мозок.

Валентин Кнез зачинився в кімнаті і курив. Був у відчаї і гарячково роздумував. Його не турбувало, що саме викликало цю зміну, що призвело до порушення ритму, він роздумував над тим, чи можна врятувати ритм. Лише коротенько, в першу мить, знову подумав, що розрахунки хибні, і лише хвильку, що хибною є ціла система. Але швиденько мусив це відкинути: радіо в новинах повідомляло про все нові, надзвичайно численні і все жорстокіші злочини. Йому йшлося не про систему, йшлося йому про Загреб. Якщо його не врятує система, ніщо його не врятує. Знову занурився у папери. 

Декілька днів сидів зачинений у кімнаті, виходив лише накупити газет, а теж щогодини слухав новини. У тютюновому диму, за опущеними фіранками, у світлі лампи із зеленим абажуром, вносив все нові злочини в систему і визначав їхнє відношення до неї, спосіб і роль їхнього відхилення від правила, встановлював нову систему, складену з нових переступів, визначав її відношення до старої системи, порівнював їхні подібності та відмінності. Це була страшенно напружена робота, але свідомість Валентина Кнеза гарячково працювала, він поспішав усе зрозуміти, бо знав, що йдеться про вирішальні миті. 

Розкладав колонки, пробував і так і сяк, складав і знову розгортав таблиці, робив графіки, виготовляв схематичні плани міста і вносив різнокольоровими олівцями нові злочини, розглядав їх почастіння. Писав і писав, креслив. Робив експерименти. Припускав. Придумував вигадані злочини і злочинців, найнеймовірніші можливості. Це тривало декілька днів, він був блідим, очні ямки стали синіми. На світанні 20 червня він розсунув фіранки і глибоко вдихнув повітря.

Наступного ранку руки в нього знову тряслися, коли він розгортав газету. Знайшовши, взявся читати коротку звістку під крупним заголовком УБИВСТВО НА НЕХАЙСЬКІЙ: Уночіколодругоїгодининевідомийзлочинецьубивнасмертьтвердим, найімовірнішедерев’янимпредметом, наНехайськійвулиці51-літньогоЙосипаЯзбеца, щомешкавнаційвулиці. Причиназлочинуневідома, але, якнамповідомилипредставникиправоохороннихорганів, йдетьсяпробійку. Слідствотриває.

Хоча руки йому й далі тряслися, Валентин Кнез почувався спокійно. Пришвидшення ритму було єдиним виходом. Книгу вже не зможе оприлюднити. Та він відчував себе сильним, можливо навіть сильнішим, ніж раніше, бо знав, що виконує свій обов’язок перед суспільством, перед людьми і перед своїм Загребом. Заштовхнувши новий держак для сокири глибше під ліжко, він перевірив місце акції на цей вечір, а тоді на новій папці почав уважно виписувати назву: ВИПРАВЛЕННЯ РИТМУ.

Переклав із хорватської Іван Лучук (2006)