Білоруська письменниця Лариса Геніюш (по-білоруськи: Ларыса Геніюш; автонім: Лариса Міклашевич) народилася 27 липня 1910 року в маєтку Жлобавці Волковиської волості Гродненського повіту (тепер село Злобовщина Гродненської області) в багатодітній родині заможного селянина-землевласника. Навчалася в польській школі, закінчила Волковиську білоруську гімназію (1928). Під час навчання інтенсивно ознайомлювалася зі світовою літературою, зокрема з польською, скандинавською, англійською класикою. У гімназії почала писати вірші. 3 лютого 1935 року одружилася зі студентом-медиком Янкою Геніюшем, який навчався у Карловому університетів Празі. У 1937 році, після народження сина Юрія, переїхала до чоловіка в Прагу, який після закінчення студій працював там лікарем. У чеській столиці сусідкою Геніюшів була Олександра Косач-Шимоновська, сестра Лесі Українки, чия творчість вплинула на Ларису. Лариса Геніюш налагодила стосунки з білоруською еміграцією, брала участь у роботі уряду Білоруської Народної Республіки в екзилі. У березні 1943 року Лариса Геніюш стала Генеральним секретарем уряду, займалася збереженням і упорядкуванням архіву БНР. Опікувалася білоруськими емігрантами, політичними втікачами, білоруськими робітниками й військовополоненими в Німеччині. Від 1945 року радянські власті добивалися видачі Геніюшів, інкримінуючи їм «антирадянську націоналістичну діяльність» під час війни. Під кінець 1947 року Лариса Геніюш разом із чоловіком і сином перебралася в містечко Вімперк під Прагою. 5 березня 1948 року її з чоловіком заарештували, 12 серпня їх передали радянським властям. Їх обох утримували у радянських тюрмах Відня та Львова, з жовтня – в тюрмі в Мінську, де її допитував міністр держбезпеки БРСР, безуспішно вимагаючи повідомити інформацію про архів БНР. Поетеса мужньо витримала тортури. 7 лютого 1949 року Ларису Геніюш засудили на 25 років позбавлення волі в таборах. На такий же термін був засуджений і її чоловік. Покарання Лариса Геніюш відбувала в таборах Комі АРСР та Мордовської АРСР. В ув’язенні Лариса Геніюш показала приклад феноменальної духовної міцності, об’єднувала навколо себе не тільки білорусів, але і представників інших націй. У таборах вона писала вірші, їх називали «глюкоза», заучували напам’ять, як молитви. У 1956 році Лариса Геніюш разом із чоловіком була частково реабілітована, термін покарання зменшений до 8 років, які вже пройшли з моменту вироку. Після визволення вони поселилися в рідній чоловіковій Зельві на Гродненщині. Лариса Геніюш принципово відмовлялася приймати радянське громадянство, залишилася громадянкою Чехословаччини. Оселя Геніюшів у Зельві стала потужним осередком культурного життя. Незважаючи на нагляд КДБ, тут частими гостями бували письменники, митці, науковці, і не тільки з Білорусі. Померла Лариса Геніюш 7 квітня 1983 року в Зельві, де й похована.

За словами Оксани Сенатович, «життя Лариси Геніюш – це хресна дорога терпіння за рідну Вітчизну, за Бєларусь. Працювати для культури свого народу, для його відродження – це, за її словами, як молитись Всевишньому, який дає нам силу і мудрість».

Трагічна доля спіткала цілу родину поетеси. Після того, як Червона армія зайняла у 1939 році Західну Білорусь, батька Лариси Геніюш заарештували; після короткого утримування у гродненській в’язниці його розстріляли. Матір Лариси Геніюш і двох її сестер вивезли у Казахстан, де вони всі й померли. Брат Аркадій, солдат армії Андерса, загинув 27 липня 1944 року у битві під Монте-Касіно в Італії; другий брат, Ростислав, загинув 26 квітня 1945 року під Берліном в армії ім. Костюшка.

Свої перші вірші Лариса Геніюш опублікувала у берлінській газеті білоруських емігрантів «Ранок» («Раніца») у 1939 році, потім друкувалася в білоруських періодичних виданнях «Білоруський працівник» («Беларускі работнік») і «Новий шлях» («Новы шлях»). У 1942 році в Празі вийшла перша збірка її поезій «Від рідних нив» («Ад родных ніў»), сповнена ностальгією та роздумами про долю батьківщини. Після визволення з неволі її творчість 10 років була заборонена. У 1967 році за сприяння Максима Танка була надрукована її поетична збірка «Неводом з Німану» («Невадам зь Нёмана»). За рік до її смерті вийшла ще одна поетична збірка – «На чебрецю настояна» («На чабары настоена», 1982). Вірші Лариси Геніюш відзначаються драматизмом, гостротою переживань, ліричністю. Прикладом може слугувати вірш «Ягоди»:

Струнка, як та очеретина, 

а очі голубі,

збирала ягоди дівчина –

то в джбан, то в рот собі.

«Гай-гай, таж дно у жбані видно,

якби тебе хто врік».

Сміється: «А суниці, видно,

один раз в рік».

І порівну ділила далі –

то в рот, то в джбан –

чудових ягідок коралі,

вино полян.

У дівич-вечір, гей, весною 

безжурно на чоло,

як трепет серця під рукою, 

коханнячко лягло.

Аж мліли ласкою баяни, 

співалося до дня. 

Гуляли парубки, буянили, 

бо молодість одна.

«Не йди, богданко, на гуляння, 

і стрічок не вплітай». 

«Піду. Одне в житті кохання, 

єдиний май».

(Переклав Володимир Лучук).

Довший час Ларисі Геніюш дозволяли виступати лише як дитячій письменниці. Вийшли її збірки віршів для дітей «Казки для Михаська» («Казкі для Міхаські», 1972) і «Доброго раночку, Олесю» («Добрай раніцы, Алесь», 1976).

Посмертно були видані поетичні книжки Лариси Геніюш «Дев’ять віршів» («Dzieviać vieršaŭ», латинкою,1987), «Білий сон» («Белы сон», 1990), «Вірші: рукописний збірник з 1945–1947 років» («Вершы: рукапісны зборнік з 1945-47 г. г», 1992), «Вибрані вірші» («Выбраныя вершы», 1997), «Гостина» («Гасціна», 2000), а також «Вибрані твори» («Выбраныя творы», 2000). Вийшли й інші книжки: «Сповідь» («Споведзь», 1990), «Мати і син» («Маці і сын», 1992), «Щоби ви знали: з епістолярної спадщини» («Каб вы ведалі: з эпісталярнай спадчыны», 2005).

До 100-річчя з дня народження Лесі Українки Лариса Геніюш опублікувала статтю «Вогонь її пісень» («Жовтень», 1971, № 2), в якій писала про її вплив на свою творчість. Постаті та творчості Лариси Геніюш присвячена стаття Оксани Сенатович «Національна самосвідомість через призму життєвих буднів і поетичних озарінь Лариси Геніюш».

Українською мовою окремі вірші Лариси Геніюш переклали Володимир Лучук, Оксана Сенатович, Іван Гнатюк, Роман Лубківський ([Вірші] // Жовтень. – 1964. – № 9; 1970. – № 3; [Вірші] // Слов’янське небо. – Львів, 1972; [Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

Додаток

Оксана Сенатович

Національна самосвідомість через призму життєвих буднів і поетичних озарінь Лариси Геніюш

Якщо Бог дає хрест, Він дає і силу нести того хреста.

Життя Лариси Геніюш – це хресна дорога терпіння за рідну Вітчизну, за Бєларусь. Працювати для культури свого народу, для його відродження – це, за її словами, як молитись Всевишньому, який дає нам силу і мудрість.

У «Сповіді» Лариса Геніюш з болем і не без гіркої іронії пише, що «у градацыі савецкай я на найніжэйшай перакладзінцы: 1 – беларуска, 2 – паэтка непаслухмяная, 3 – "кулацкое отродье", 4 – зэк!!!, 5 – хрысьціянка, якая верыць і не баіцца!!!, 6 – сын у Польшчы, 7 – сябры па целым сьвеце, 8 – сьмяротна вінаватая за тэстамэнт...» Те, що ставило Ларису Геніюш на найнижчий щабель, відповідало градації р а д я н с ь к і й, яка базувалась на марксистсько-ленінській ідеології. Ставлення марксистів до національності і націй загальновідоме. Для прикладу досить згадати висловлювання самого Маркса у 1848 році про чехів. За Марксом, чеський народ – це вже відмираюча нація. Чехія може існувати лише як складова частина Німеччини, хоча б частина її мешканців на протязі кількох сторіч все ще продовжувала розмовляти не німецькою мовою. Для вірних ленінців XX століття, які прикривались гаслами надання народам незалежності «вплоть» до відокремлення, насправді, ж основним їх завданням були знищити найбільш національно свідомих представників поневолених народів. В тому, що пророцтво Маркса не здійснилось, Лариса Геніюш мала можливість переконатись на власні очі. Чехи у 1918 році вибороли державність, чого в силу історичних обставин не вибороли ні українці, ні білоруси. У поневолених радянських республіках національна свідомість притлумлювалась, таких людей як Лариса Геніюш переслідували, репресували. В СРСР пропагувались нав´язливі ідеї про «советский» народ. Національна свідомість – основа існування нації, без неї нація перетворюється в етнічну масу. Тому бути білорускою, тобто національно свідомою представницею поневоленого народу, одразу ставило Ларису Геніюш на найнижчий щабель у радянському суспільстві. Бо якщо для француза чи німця, представників державних народів, усвідомлювати себе французом чи відповідно німцем, річ цілком природна, як дихати, то для Лариси Геніюш це усвідомлення, за її ж словами, як тавро. З «ярым кляймом беларуськасьці на чале» пройшла вона дорогою життя, несучи важкий хрест: любов до своєї знедоленої Вітчизни.

Цим самим Лариса Геніюш не могла бути поеткою слухняною. Коли під час війни вийшла друком її перша збірка поезій «Ад родных ніў», люди кола Єрмаченка картали її, що немає у віршах ні слова про Гітлера, Герінга, про нову Європу. Вірші її, написані далеко на Півночі в Інтинському мінлагу, також пройняті тугою за рідним краєм, любов´ю до свого народу. І в них жодного доброго слова про Леніна, Сталіна, чи згодом – про «радянський спосіб життя». Як тут не згадати слів Лесі Українки: «Не поет, що забуває про страшні народні рани». Народ страждав, і страждала невольнича муза Лариси Геніюш.

Комуністи, будуючи своє суспільство, явно недооцінили ваги національного в житті народів, не передбачили вирішальної ролі ідеї нації. Їм перешкодив у цьому однобічний класовий підхід до оцінки історичного процесу.

Доля родини Міклашевичів дуже подібна до долі багатьох західноукраїнських національно свідомих родин, коли з лютого 1940 року пронеслась перша хвиля жорстоких репресій на теренах Західної України і Західної Білорусії. «Визволителі» винищували в першу все найбільш національно свідоме, інтелігенцію, тих справжніх господарів землі, яких більшовики атестували під параграф «кулацкое отродье».

Для національної свідомості поневоленого народу особливе значення має елемент рідної мови.

Бог пусціў мяне 

ў свет з гэтай мовай, – 

ці слова Лариси Геніюш перегукуються з словами Ф. Богушевича: «Наша мова сьвятая, бо яна нам ад Бога дадзена». В силу близькості наших мов традиційно склалося так, що українці і білоруси спілкуються між собою кожен своєю мовою. В Інті, де відбувала ув´язнення Лариса Геніюш в одному з таборів большевицького ГУЛАГу, було багато в´язнів з України, особливо із Західної. Те, що Лариса Антонівна спілкувалась з ними своєю рідною мовою, було цілком природно. Ув´язнені українки були з особливої категорії людей, відзначались високою національною свідомістю, були серед них членкині ОУН, УПА, монахині, сестри-служебниці ордену Пречистої Діви Марії, василіянок. Висока національна свідомість завжди йде в парі з високими моральними принципами. Лариса Антонівна, як і вони, вірила в Бога, була християнкою. Її білоруськість знаходила розуміння, викликала повагу. Як зазначає у своїх спогадах про Ларису Геніюш одна із засуджених львів´янок Ярослава Людкевич, «в таборі називали її шанобливо пані Лариса як при безпосередньому звертанні, так і позаочі, віддаючи належну повагу її вікові, освіті, інтелігентності, яка її не полишала навіть в нелюдських умовах Інтинського мінлагу... Бувало читала нам з пам´яті поезії Я. Купали, М. Танка, М. Богдановича. Якось отримали ми від хлопців "Пісню куликів" у блискучому перекладі Григорія Кочура, який знаходився в сусідньому ОЛПІ, пані Лариса прочитала переклад і заплакала від розчулення...»

Ярослава Людкевич згадує, як нестерпно боляче переживала Лариса Геніюш те, що її запідозрили в доносах на товаришок: одній із засуджених (досі не вважають за потрібне називати її прізвище) начальник Інтинського мінлагу показував донос, начебто писаний рукою Лариси Геніюш, про те, що українки готуються таємно відсвяткувати в таборі день народження Тараса Шевченка. Розрахунок табірного начальства був вірний: порізнити національно свідомих людей, очорнити їх, зламати духовно.

Лариса Антонівна була із незламних. Тільки затьмарювалося обличчя її, як згадує Ярослава Людкевич, коли мова заходила про будучність Бєларусі: «Я уявляю, а радше не уявляю, наскільки трагічним є наше положення з точки зору нації. Досить сталіністам потрудитися у нас в Бєларусі ще впродовж кількох десятиліть, і від нас залишиться хіба одна географічна назва. Буде територія, будуть її мешканці, але не буде білорусів...» Йшов тоді 1950 рік.

Сьогодні національна свідомість білорусів базується на факті існування білоруської держави. У сучасній білоруській історіографії зачіпається питання: чи були білоруси державотворчим народом? Кардинальним для білоруської національної свідомості є факт, що білоруська мова була державною мовою Великого Князівства Литовського до кінця XVII ст., і це кидає світло на характер політичної влади в Князівстві, на роль білоруського етносу у тій структурі (такої думки притримується зокрема і Янка Запруднік, «Спадчына», № 2, 1992 р.).

Чи були білоруси державотворчим народом? – для Лариси Геніюш відповідь на це питання була однозначною, бо вона сама була безпосередньо причетною до її державотворення, поставивши свій підпис на тестаменті як Генеральний Секретар БНР. Бо ж не можна було, за її словами, ідею білоруської державності забирати останньому представникові Уряду в могилу. Це інкримінували їй як смертельну вину за тестамент. Свобода Бєларусі була метою життя Лариси Геніюш.

У 1956 році Ларису Геніюш звільнено з табору, опинилась вона на омріяній, та на жаль, на т. зв. свободі. Українець Ярослав Гасюк, який відбував покарання теж в Інті, про цей час висловив таких рядках:

Не такою тебе я чекав,

легкокрила, осяйна свободо,

наче мавка була серед трав,

а прийшла як горбун Квазімодо.

Як горбун Квазімодо... така свобода чекала після таборів Ларису Геніюш в Бєларусі – «на рідній не своїй землі». (Дякуючи Дануті Бічель-Загнетовій, я мала щастя в середині 60-х років познайомитись з Ларисою Геніюш у Зельві, і на власні очі побачити її тодішнє життя-буття).

Найбільше лихо для Лариси Геніюш, як і тисяч національно свідомих білорусів – що жили вони і помирали, як сказав Тарас Шевченко про українців, – «на рідній не своїй землі».

Бог дав Ларисі Геніюш нести хрест. Він і дав їй силу винести його на Голгофу, хресною дорогою борців за волю Бєларусі.

Львів, серпень 1992