Хорватський поет і мовознавець, ідеолог ілліризму Людевит Ґай (по-хорватськи: Ljudevit Gaj) народився 8 липня 1809 року в місті Крапина (Королівство Хорватія, Австрійська імперія). 

Людевит Ґай є ключовою постаттю іллірійського руху, він справив значний вплив на хорватське національне відродження. Людевит Ґай написав і в 1830 році видав у Буді двомовну (хорватською та німецькою) «Коротку основу хорватсько-славенського правописання» («Kratka osnova horvatsko-slavenskoga pravopisaňa»), яка зробила його ім’я відомим по цілій Хорватії. До цього в Хорватіїіснувало сім різних правописів, з яких Людевит Ґай вивів один. За зразком вже впорядкованого чеського правопису, у своїй абетковій реформі Людевит Ґай наполіг, щоб кожній фонемі у хорватській мові відповідала одна графема латиниці, тому хорватську абетку називають ще й «ґаїцею». Людевит Ґай реформував і хорватську літературну мову, взявши за основу штокавський діалект, близький до сербськоїмови.

У 1834 році йому вдалося досягнути офіційної згоди на випуск хорватської щоденної газети з літературним додатком. 6 січня 1835 року вийшло перше число «Хорватської газети» («Novine horvatzke»), а 10 січня з’явився і літературний додаток до неї «Зоря хорватська, славонська і далматинська» («Danicza horvatzka, slavonzka y dalmatinzka»). Це був великий крок у досягненні поставленої мети, це дало можливість утвердити хорватську літературу як цілісну єдність, згуртувати всіх хорватських письменників. До кінця 1835 року ці видання виходили кайкавським діалектом, а «Зоря» паралельно з кайкавським виходила і штокавським діалектом. На початку 1836 року ці видання були перейменовані на «Іллірійська народна газета» («Ilirskenarodnenovine») і «Зоря іллірійська» («Danicailirska»), це стало черговим кроком у здійсненні задумів Людевита Ґая.

Ілліризм має глибокі традиції. Про іллірійське походження хорватів писав ще Юрай Шижгорич (1420–1509) у своїй праці «Про розташування Іллірії і місто Шибеник» («De situ lllyriae et civitate Sibenici»), потім Юрай Раткай у творі «Пам’ять про справи громадян королівств Далмації, Хорватії та Славонії» («Memoria regum et banorum regnorum Dalmatiae, Croatiae et Sclavoniae»), пізніше про це писав і будитель хорватської свідомості Павао Ріттер-Вітезович у «Хроніці, або Пам’яті всього світу віків» («Kronika aliti spomen svega svita vikov»). Йшлося про кровну спорідненість, генетичний зв’язок між населенням колишньої Великої Іллірії і хорватами, які були біологічним продовженням іллірійців. Була впевненість, що той давній народ у хорватах продовжив своє життя, тому хорвати є спадкоємцями його колишньої величі та слави. Вінко Прибоєвич надрукував ще в ХVIст. книжку «Про походження й історію слов’ян» («O porijeklu i zgodama Slavena», 1532), в якій була висловлена теза, що слов’яни є нащадками іллірійців, тракійців і македонців. Цю гіпотезу відновив Людевит Ґай, а в дослідженні «Ким були іллірійці» («Tko su bili Iliri?») у декількох числах п’ятого річника «Зорі», послуговуючись твердженнями й цитатами з Геродота, Полібія, Лівія та інших авторів, доводив, що назва «іллір» на північно-східному узбережжі Адріатичного моря є настільки давньою, як і найдавніші звістки про рід людський. Цим ім’ям називали давні греки й римляни все населення між Дунаєм і Адріатикою, окрім декількох кельтських і ґалльських племен. На цій основі Людевит Ґай вибудував концепцію ілліризму як повернення до споконвічного хорватського етнічного буття, але пізніше це в різних інтерпретаціях сприймалося як штучно сконструйована національна ідея.

Людевит Ґай був людиною впевненою й активною, невтомною, натхненною та красномовною. Він зачаровував і цілі громади, і окремих осіб. Він досягнув того, що іллірійський ентузіазм охопив цілу Хорватію. Великоіллірійською концепцією Людевит Ґай, свідомий того, що слов’янська література й культура не можуть змагатися з провідною німецькою чи французькою, намагався об’єднати всіх слов’ян на ґрунті припущення про спільне іллірійське походження. Цілих сім років тривав у Хорватії іллірійський ентузіазм, який задавав тон усьому народному життю. Назва народу і територія ним заселена, мова та література – все підлягало іллірійській ідеї, все носило іллірійське ім’я. Багато віршів і пісень було складено на честь Великої Іллірії та іллірійської єдності, але жоден із тих віршотворів не може називатися поезією. Магічна іллірійська ідея не змогла по-справжньому надихнути навіть безсумнівних поетів між поетами ілліризму. Та й сама ідея ілліризму не закоренилася глибоко. Королівський наказ про заборону ілліризму вийшов 17 січня 1843 року із застереженням, що король не буде зупиняти розвитку народної мови, але не допустить, щоб між його підданими був посіяний розбрат. Щоб створити умови для злагоди та співпраці між ними і ліквідувати незручності, які викликає ілліризм в угорців, забороняється вживати назви «ілліризм», «іллірійський» та «Іллірія» у Хорватії та Славонії, у хорватській народній мові та літературі. Через день королівський наказ був проголошений у Загребі; того ж дня, 18 січня 1843 року, «Іллірійська народна газета» вийшла востаннє. І так ніби нічого не сталося, наступне число вийшло під назвою «Народна газета» («Narodne novine»), а літературний додаток отримав назву, схожу на початкову, але в іншому написанні – «Danica Hrvatska, Slavonska i Dalmatinska». Таким чином завершися семилітній іллірійський період чи епізод, але розвиток хорватського національного відродження цим не був перерваний. Рух відродження продовжив існувати на тих же хорватських основах, як і вісім років тому. Це було можливим саме тому, що і сам Людевит Ґай прийняв королівський наказ без протесту, навіть із вдячністю; це не було важко, адже для нього «іллірство» було лише синонімом «хорватства». Ілліризмом Людевит Ґай бажав зміцнити хорватську національну свідомість у часи, коли це було найпотрібнішим; а коли свідомість зміцнилася, іллірійський міф йому вже не був потрібен.

Політичний ідеолог, організатор і вождь національного відродження, Людевит Ґай був і письменником. Спершу віршував німецькою мовою, від 1826 року – хорватською. Його вроджені літературні здібності були неабиякими. Гімн «Злагода та об’єднання хорватів» («Horvatovslogaisjedinjenje»), написаний ще у 1833 році, був найпопулярнішою піснею в ті часи, співають його часто ще й тепер. У гімні присутні прямі ремінісценції до державних гімнів України та Польщі:

Не загине Хорватія, доки ми живем. 

Збудимо її й високо в небо піднесем. 

Вона прагне буть міцною, в силі вже встає, 

Розпросторює свій подих і життя своє. 

(Переклав Дмитро Павличко). 

Вірші Людевита Ґая «повні чуттєвості та заокруглені, а слова в них, пов’язані ритмом і будовою вірша, беруть за живе», – писав історик хорватської літератури Антун Барац. Особливо емоційними є статті та промови Людевита Ґая. Вони мають виразно літературні властивості, у них присутні живі образи та притчі, їм характерний вишуканий стиль і гармонійна композиція. Антун Барац зарахував їх до «найкращої прози доби ілліризму».

Наприкінці життя Людевит Ґай відійшов від активної громадської діяльності. Людевит Ґай помер 20 квітня 1872 року у своїй друкарні на Кирилометодіївській вулиці у Загребі. Похований у родинній гробниці на Юріївському цвинтарі. Йому належала земельна ділянка, на якій було засновано центральний загребський цвинтар Мирогой, де він і був перепохований у 1885 році.

Хорватську абетку, яку реформував Людевит Ґай для хорватів і хорватської мови, використовують також серби, словенці, боснійці, чорногорці.

Цікаво, що батьки Людевита Ґая мали нехорватське походження. Предки батька походять із Бурґундії у Франції, звідки вони переселилися у Спіш в Угорщині (тепер Словаччина). Батько Іван (JohannGay) переселився у Крапину з Шопроня в Угорщині. Мати Юліяна (уроджена Шмідт) була німецького походження.

Творчістю Людевита Ґая цікавилися Осип Бодянський, Ізмаїл Срезневський, Маркіян Шашкевич. Про творчість і діяльність Людевита Ґая писав Іван Франко (стаття «Слов’янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер», 1893).

Українською мовою окремі вірші Людевита Ґая переклав Дмитро Павличко (Злагода та об’єднання хорватів // Мала антологія хорватської поезії у перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).