Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда
Головна\Події\Культура

Події

19.06.2018|21:58|Іван Лучук

«Негідник і полеміст високого класу»

99 років з дня народження Богомила Райнова

Болгарський письменник Богомил Райнов (по-болгарськи: Богомил Николаев Райнов) народився 19 червня 1919 року у болгарській столиці Софії в родині академіка Николая Райнова. У літературі дебютував віршами в середині 1930-х років, у 1940 році вийшла його перша поетична збірка «Вірші» («Стихове»), прихильно зустрінута критикою. У 1943 році закінчив філософський факультет Софійського університету, його спеціалізацією були естетика та мистецтвознавство (до слова, Богомил Райнов написав цілу низку монографій з образотворчого мистецтва, історії теософії). У 1944 році став членом Болгарської робітничої партії (комуністів). У 1953–1960 роках був аташе з питань культури в болгарському посольстві в Парижі. У 1950-х роках почав публікувати оповідання та повісті т. зв. паризького циклу, які принесли йому популярність. У 1955 році Богомил Райнов став професором Вищого інституту образотворчих мистецтв, у 1965 році – заслуженим діячем культури Болгарії, у 1969 році – лауреатом Димитровської премії, у 1971 році – народним діячем культури Болгарії, у 1974 році – членом-кореспондентом Болгарської академії наук, у 1976 році – Героєм Соціалістичної Праці та членом Центрального комітету Болгарської комуністичної партії. Богомил Райнов був кавалером орденів Кирила та Методія (1959), Георгія Димитрова (1979), «13 столітьБолгарії» (1989). В одному з останніх інтерв’ю на питання – якою смертю він хотів би померти, Богомил Райнов відповів: «Від старості». Помер Богомил Райнов 8 червня 2007 року в Софії. 

Богомил Райнов є дуже суперечливою постаттю в болгарській культурі. Багаторічний заступник голови Спілки болгарських письменників і член ЦК БКП, він відіграв велику роль у впровадженні соціалістичного реалізму в болгарську літературу й ідеологічному розгромі багатьох «ідеологічно заблудлих» болгарських письменників, таких як Александр Жендов, Христо Радевський, Атанас Далчев та інших. Відомий болгарський літературний критик Борис Делчев у своїх щоденниках назвав його «негідником і полемістом високого класу» («подлец и полемист от висока класа»), «людожером» («човекоядец»). Болгарська поетеса та перекладачка Невена Стефанованазвала його «талановитим угодовцем» («талантлив угодник»).

Богомил Райнов видав цілу низку повістей і романів, зокрема «Як вмираємо тільки ми» («Както само ние умирамо», 1961), «Інспектор і ніч» («Инспекторът и нощта», 1963), «Дороги в нікуди» («Пътища за никъде», 1966), «Пан Ніхто» («Господин Никой», 1967), «Немає нічого ліпшого за негоду» («Няма нищо по-хубаво от лошото време», 1968), «Велика нудьга» («Голямата скука», 1971), «Бразилійська мелодія» («Бразилска мелодия», 1972), «Наївна людина середнього віку» («Един наивник на средна възраст», 1975), «Реквієм мерзотниці» («Реквием за една мръсница», 1975), «Тайфуни з ніжними іменами» («Тайфуни с нежни имена», 1977), «Третій шлях» («Третият път», 1977), «Чорні лебеді» («Черните лебеди», 1977), «Тільки для чоловіків» («Само за мъже», 1977), «Помирати – в крайньому разі» («Умирай само в краен случай», 1978), «Ранок дня не визначає» («Денят не си личи по заранта», 1981), «Не сміши мене» («Не ме разсмивай», 1983), «Тихий кут» («Тихият кът», 1999), «Використаний поліціянт» («Ченге втора употреба», 2000), «Кольори болю» («Цветовете на болката», 2004), «Таємниця» («Тайната», 2005), «Тютюнова людина» («Тютюневият човек», 2005).

Найбільшу популярність Богомилові Райнову приніс цикл романів, об’єднаних головним героєм розвідником Емілем Боєвим. Герой романів Еміль Боєв, виконуючи відповідальні завдання в країнах Західної Європи, часто потрапляє у винятково складні, небезпечні ситуації. Його професіоналізм, жвавий розум, непогамовний гумор дають йому змогу виходити переможцем у різноманітних сутичках з агентами іноземних розвідок та еміґрантських підривних центрів. До цього циклу входять романи «Пан Ніхто», «Немає нічого ліпшого за негоду», «Велика нудьга», «Наївна людина середнього віку», «Реквієм мерзотниці», «Тайфуни з ніжними іменами», «Помирати – в крайньому разі», «Ранок дня не визначає».

Стисло фабула роману «Немає нічого ліпшого за негоду» виглядає таким чином. Хто б міг подумати, що солідна західна фірма «Зодіак» насправді є прикриттям для центру шпигування за країнами Східної Європи? Але в болгарської держбезпеки немає сумнівів щодо цього – спершу співробітник цієї фірми Карло Моранді намагається відновити контакти із завербованим американцями ще до соціалізму болгарським громадянином, а потім в Італії вбивають болгарського розвідника Любо на прізвиська Диявол, якому було доручено розслідувати діяльність Моранді. Тепер розслідування продовжує Еміль Боєв, на очах у якого був убитий Любо. Він не збирається мстити, адже є професіоналом, але тепер із «Зодіаком» у нього ще й особисті рахунки. Роман «Немає нічого ліпшого за негоду» визнаний одним із кращих у циклі, він відзначається динамікою, гостросюжетною інтриґою, яка доповнюється глибоким психологізмом і можливістю показати внутрішній світ розвідника й тих людей, із якими він стикається в процесі виконання завдання.

У романі «Велика нудьга» Еміль Боєв під прикриттям проникає в організацію, яка займається контрабандою наркотиків, йому доводиться шукати секретні документи, викривати торговців зброєю.

Гостросюжетний роман «Тайфуни з ніжними іменами», написаний у кращих традиціях детективного жанру, веде мову про нелегке, сповнене небезпеками та найнеймовірнішими пригодами життя болгарського розвідника Еміля Боєва в умовах «невидимого фронту».

Повісті Богомила Райнова «Інспектор і ніч» і «Бразилійська мелодія» присвячені роботі інспектора софійського карного розшуку Петра Антонова.

Екранізовано більшість романів і повістей Богомила Райнова, сам автор працював сценаристом при їх створенні.

Богомил Райнов видав цілу низку наукових і науково-популярних, есеїстичних книжок, зокрема «Стиль в образотворчому мистецтві (вступ до стилезнавства)» («Стилът в изобразителните изкуства (увод в стилознанието)», 1948), «Естетика» (1951), «Проти мистецтва імперіалізму» («Против изкуството на империализма», 1953), «Шляхи сіонізму» («Пътищата на ционизма», 1969), «Ерос і Танатос» («Ерос и Танатос», 1971), «Масова культура» («Масовата култура», 1974), «Портрети» (1975), «В ім’я батька» («В името на отца», 2001, біографія), «Людмила» (2003), «Таємне вчення» («Тайното учение», 2003). Книжка «Магічний ліхтар» («Магичен фенер», 2005) є збіркою письменницьких роздумів про долю мистецької культури, про суть творчості, про радісну та пекельну працю художника, про людину та місце мистецтва у її житті; багато сторінок книжки присвячені чудовим творам Рембрандта, Ґойї, Веласкеса, Курбе, Міеланджело, Родена та інших.

Написав Богомил Райнов і декілька літературознавчих книжок. Однією з таких книжок є «Чорний роман» («Черен роман», 1970), у якій досліджено феномен детективу та шпигунського трилера. Як літературознавець, Богомил Райнов чудово розумів суть і призначення жанру, в якому працював. В одному з інтерв’ю він сказав: «Художня література, присвячена розвідці, у своїй основі завжди є політичною літературою, і концепції автора завжди є політичними концепціями, незалежно від того, висловлені вони щиро чи завуальовані якоюсь етичною і психологічною проблематикою».

Для Болгарії Богомил Райнов є одним із головних «експортних» письменників, він є одним із найпопулярніших болгар у світі.

Українською мовою окремі прозові твори Богомила Райнова переклали Юрій Чикирисов, Любим Копиленко, Іван Білик, Марія Вакалюк-Дорошенко та Катерина Марущак-Зозуляк, Іван Сварник і Софія Скирта, окремі вірші переклав Дмитро Білоус (Як вмираємо тільки ми. – Київ, 1962; Людина повертається з минулого. – Київ, 1968; Пам’ятник: [Вірш] // Всесвіт. – 1970. – № 4; Велика нудьга. – Київ, 1972; Нема нічого ліпшого за негоду. – Київ, 1972; Пан Ніхто. – Київ, 1972; Інспектор і ніч. Бразилійська мелодія. – Київ, 1974; Тайфуни з ніжними іменами. – Львів, 1982; Ранок дня не визначає // Всесвіт. – 1982. – № 10–11; Нічні бульвари: Оповідання // Всесвіт. – 1984. – № 12; Не сміши мене // Всесвіт. – 1985. – № 8–9; Чорні лебеді. – Київ, 1986; Пан Ніхто: [збірник чотирьох творів]. – Київ,  1988; Ранок дня не визначає. – Київ, 1990).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери