Хорватська письменниця Весна Крмпотич (по-хорватськи: Vesna Krmpotić) народилася 17 червня 1932 року у славному далматинському місті Дубровнику, звідки походить чимало відомих поетів. Середню освіту завершила у Спліті. Студіювала філософію та англійську мову на філософському факультеті Загребського університету. У 1961–1962 роках працювала редактором у літературній редакції Радіо-Загреба, у 1962–1964 роках вивчала бенгальську мову на філософському факультеті університету в Нью-Делі. Зі своїм чоловіком, югославським послом, жила в Єгипті, США, Ґані. У 1967–1971 роках жила в Каїрі, де в неї народився другий син Ігор, який у чотири роки захворів на лейкемію. У 1980 році Весна Крмпотич вперше відвідала Сатью Саї Бабу (Sathya Sai Baba), який суттєво вплинув на її життя та творчість і про якого вона згодом написала роман «Бгаґаватар» («Bhagavatar», 1990). Наступного 1981 року переїхала до Акри в Ґані, де написала книжку «Пагорб над хмарами» («Brdo iznad oblaka», 1987) про безуспішну боротьбу за синове життя. Ця книжка викликала велику прихильність читачів. Вже довший час Весна Крмпотич живе в Белграді. Товариство хорватських письменників у 2006 році висувало Весну Крмпотич на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Весна Крмпотич опублікувала декілька десятків поетичних збірок, зокрема такі: «Поезія» («Poezija», 1956), «Полум’я та свічка» («Plamen i svijeća», 1962), «Яма буття» («Jama bića», 1965), «Гарні розбіжності» («Krasna nesuglasja», 1969), «Вливання для Ігоря» («Ljevanica za Igora», 1978), «Двоїстість» («Dvojevanje», 1980), «Однина і двоїна» («Jednina i dvojina», 1981), «Шати віли» («Vilin svlak», 1983), «Орфелія» («Orfelija», 1987), «Твоя даність» («Tvoja takvoća», 1990), «Один до одного» («Unus ad unum», 1997), «Сім кроків навколо вогнища» («Sedam koraka oko vatre», 1998), «Інша сторона нічого» («Druga strana ničega», 2003). Декілька разів виходили книжки вибраних віршів Весни Крмпотич, зокрема такі: «Різнобій» («Raskorak», 1965), «Діалог» («Dvogovor», 1981), «Низька» («Niska», 1989). Хоча поетика Весни Крмпотич досить різноманітна, відносно характерним для неї є вірш «Гола пісня»:

Боже ласкавий, я не погодилася на розлучення, 

хоч те розлучення сталося в сні. 

В ті часи, як мені сни будували, мене не питалися, 

чи волію я жити на явині.

Боже ласкавий, я не погодилась бути неподібною до Тебе,

хай буде хтось інший не схож.

Хай би всі неподібності були незаперечними, як мудрі казали,

я не поступилася, не піддалася під лож.

Боже ласкавий, так здається мені.

Але, якщо знаєш і ховаєш од мене 

моє відступництво й жахливе падіння, 

то ж Ти, хто єднався зі мною в те лихоліття теменне,

візьми мене нині під своє володіння.

(Переклав Дмитро Павличко).

Весна Крмпотич є авторкою найбільшої поетичної збірки у світовій літературі. Це проект «108×108» (2006), тобто по 108 віршів у 108 книжках; загалом туди входить 11664 вірші. За цю «збірку збірок» Весна Крмпотич отримала у 2006 році премію Хорватської академії наук і мистецтв за літературу.

Збірка «відносних віршів і прози» (своєрідне вибране) Весни Крмпотич вийшла під назвою «Полум’я незапаленої свічки» («Plamen neupaljene svijeće», 1987). Традицію синтезу прози й поезії у своїй творчості (в окремому виданні) Весна Крмпотич значно розвинула: протягом 1990–1995 років вийшло вісім книг її віршів у прозі «Сто вісім» («Stotinu i osam»).

Перу Весни Крмпотич належать книжки прози «Діамантовий фараон» («Dijamantni faraon», 1975), «Сорочка щасливої людини» («Košulja sretnog čovjeka», 1986), «Втрачені перли» («Izgubljeni biser», 1987), «Триокий з планети світла» («Troočica s planete svjetlosti», 1995), «Шлях Єдності» («Put Jednote», 1998). У Нью-Йорку Весна Крмпотич видала прозову книжку, написану англійською мовою, «Очі Вічності» («Eyes of Eternity», 1979). 

Весна Крмпотич видала збірку есеїв і подорожніх нарисів «Індія» («Indija», 1965), есеїстичну книжку «Бенкет сонця й місяця» («Pir sunca i mjeseca», 1989), збірку досліджень «Це любов іде до нас» («To ljubav ide prema nama», 1993).

Комплект із шести книжок Весни Крмпотич «Між найкращими найкращі» («Među najljepšima najljepše») вийшов у 2006 році: «Підручник для президентів і підніжник для народу» («Priručnik za predsjednike i prinožnik za narod»), «Оповідки мудрагельки» («Priče mudrosnice»), «Байки» («Basne»), «Анекдоти й описи подій» («Anegdote i zgodopisi»), «Оповідки» («Priče»), «Казки» («Bajke»). 

Також Весна Крмпотич підготувала видання «Що саме я хотіла тобою сказати: Мала віртуальна бібліотека хорватської любовної лірики» («Što sam ono htjela tobom reći: Mala virtualna knjižnica hrvatske ljubavne lirike», 2008).

Весна Крмпотич упорядкувала у власних перекладах антологію індійських літератур від найдавніших часів до XVII ст. «Тисяча лотосів», яка в Белграді вийшла під назвою «Hiljadu lotosa» (1971, 1972, 1987), а в Загребі – під назвою «Tisuću lotosa» (1994). В її упорядкуванні (і також у перекладі) вийшла антологія давньоєгипетської прози «Час, Озірісе» («Čas je Ozirise», 1976, 1989).

Весна Крмпотич написала декілька радіо-п’єс, які транслювалися у трьох містах: у Загребі – «Соло-квартет» («Kvartet solo», 1978) і «Фантоматика» («Fantomatika», 1979), у Белграді – «Вето» («Vetala», 1978), «Зачарований острів» («Začarani otok», 1979), «Королевине джерело» («Kraljičin zdenac», 1988) і «Марія і Марія» («Marija i Marija», 1990), у Сараєві – «Марко Кралєвич і Маурка-дівчина» («Marko Kraljević i Maurka djevojka», 1987) і «Залізна Голова» («Baš-čelik», 1987).

Весна Крмпотич отримала річну премію ім. Владимира Назора за 1975 рік, премію ім. Владимира Назора за сукупний доробок (1999), відзнаку Хорватської академії наук і мистецтв за заслуги в культурі (2008), премію ім. Тіна Уєвича (2013), низку інших нагород.

Українською мовою окремі вірші Весни Крмпотич переклали Ліда Палій (Голос води у ріці // Сучасність. – 1972. – № 3(135)), Дмитро Павличко ([Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Д. Павличка. – Київ, 2008).