Хорватський письменник, державний і громадський діяч Владимир Назор (по-хорватськи: Vladimir Nazor) народився 30 травня 1876 року в селищі Постира на адріатичному острові Брач. Початкову школу закінчив на рідному острові, а гімназію у Спліті. Студіював природничі науки, математику та фізику в Ґраці та Загребі; диплом отримав у 1902 році. Викладав у хорватській гімназії в Задарі, а від 1903 до 1918 року – в Істрі, де й провів більшу частину свого життя. Вийшов на пенсію в 1933 році як управитель дитячого будинку в Загребі. Під час Другої світової війни 30 грудня 1941 року Владимир Назор став членом Хорватської академії наук і мистецтв. У 1942 році разом із поетом Іваном Ґораном Ковачичем втік із Загреба у човні річкою Купа – ця втеча відображена у його поемі «Човен на Купі» («Čamac na Kupi») – та приєднався до партизанів. Владимир Назор був активним учасником народно-визвольної війни народів Югославії 1941–1945 років, із 1943 року – голова Земальського (Крайового) Антифашистського віча народного визволення Хорватії, з 1945 року – голова Президії Народного Сабору Хорватії. За п’ятдесят років плідної праці Владимир Назор створив чимало віршів, оповідань, романів, щоденників, статей тощо. Владимир Назор розмовляв декількома мовами та перекладав з італійської, німецької, французької, англійської мов («Божественну Комедія» Данте, твори Вільяма Шекспіра, Йоганн Вольфґанґа Ґете, Гайнріха Гайне, Віктора Гюґо, Джозуе Кардуччі тощо). Помер Владимир Назор 19 червня 1949 року в Загребі, похований на цвинтарі Мирогой. Від 1959 року найвища державна літературна премія у Хорватії називається на честь Назора.

У поетичних збірках «Слов’янські легенди» («Slavenske legende», 1900), «Живана» («Živana», 1902), «Книга про хорватських королів» («Knjiga o kraljevima hrvatskijem», 1912), «Нові вірші» («Nove pjesme», 1912), поемі «Ведмідь Буркун» («Medvjed Brundo», 1915), збірці «Істрійські оповідання» («Istarske priče», 1913) Владимир Назор, за словами Євгена Пащенка, використовуючи образність та символіку давньослов’янської історії, міфології, стверджував велич слов’янства. До прозових творів Владимира Назора належать спогади «Оповідання з дитинства» («Priče iz djetinjstva», 1924), збірка «Оповідання з острова, з міста і з гір» («Priče s ostrva, iz grada i sa planine», 1927). Антифашистській боротьбі присвячено історико-алегоричний роман «Пастир Лода» («Pastir Loda», 1938–1940), повість «Партизанка Мара» («Partizanka Mara», 1946), щоденник «З партизанами» («S partizanima», 1945).

Владимир Назор є одним із найплідніших авторів у хорватській літературі. Перших два десятиліття його творчості співпадають із часом розквіту хорватського модернізму, у той час Владимир Назор у пошуках власного голосу пройшов шлях від дилетантського віршування – через поставу національно заанґажованого трибуна («Слов’янські легенди»), співця істрійського регіону (поема «Кривава сорочка» – «Krvava košulja», 1905) та поета діонісійських радощів («Лірика» – «Lirika», 1910) – до рефлективної лірики, що замикається у власному природному світі («Інтим» – «Intima», 1915). Сповнена оптимізму лірика Владимира Назора відрізнялася від песимістичної, насиченої тужливими настроями, поезії хорватського модернізму. Прозові твори Владимира Назора модерністського періоду з одного боку спираються на попередню національно-просвітницьку традицію (роман «Криваві дні» – «Krvavi dani», 1908), а з іншого боку – в них відчувається вплив нових, модерністських стилів. В «Істрійських оповіданнях» Владимир Назор здійснив вдалий компроміс між виконанням національного «обов’язку» та долученням до літератури модернізму. В оповіданнях цієї збірки присутня виразна авторова національна та соціальна заанґажованість, але вона висловлена новим, модерністським способом, специфічним назорівським перемішуванням реального та фантастичного. Близькою для Владимира Назора стала форма поетичного алегоричного оповідання, дуже близького до артистичних казок Оскара Вайлда та Моріса Метерлінка, а її ліричність і схильність до символізації ідеально співпадали з його мистецькими прагненнями, тож своїми «Істрійськими оповіданнями» він упевнено увійшов у світ казкового сецесійного оповідання.

Починаючи від поетичних збірок «Інтим» і «Любовні пісні» («Pjesni ljuvene», 1915), Владимир Назор щораз більше замикався у своєму внутрішньому світі; у його творчості виникають домінантні теми внутрішнього очищення, самопожертви та піднесеної самотності, а схильність до алегоричного вислову стає все очевиднішою (епос «Крижень злотокрилий» – «Utva zlatokrila», 1916; збірка оповідань «Сто імен» – «Sto imena», 1916; збірка «Вірші про чотирьох архангелів» – «Pjesme o četiri arhanđela», 1927). У творчості Владимира Назора спостерігається тематична та стилістична спорідненість і подібність окремих творів, проте вони все ж відмінні один від одного, адже письменник прагнув до постійних змін. У час, коли у хорватській літературі почали домінувати аванґардні стилі, особливо експресіонізм, Владимир Назор, шукаючи новий вислів і нові мотиви, спробував долучитися до них (новела «Червоний танк» – «Crveni tank», 1922), але нової якості він досягнув іншим способом, звернувшись до своїх власних вражень і спогадів про дитинство на острові та молодість, а також – до простішого мистецького вислову. Декоративність і вишуканість, властива значній кількості його новел із модерністського періоду, поступилися місцем оповідній манері, яка не уникає йменування та формування осіб, речей і явищ, а теж їхнього взаємозв’язку. У результаті нових мистецьких пошуків виникла збірка віршів «Коралове намисто» («Niza od koralja», 1922) і дві збірки автобіографічної новелістики – «Оповідання з дитинства» й «Оповідання з острова, з міста і з гір». Наступні прозові твори Владимира Назора «Три оповідання з одного дитячого будинку» («Tri pripovijetke iz jednog dječjeg doma», 1929) і роман «Шарко» («Šarko», 1930) тематично та хронологічно продовжують його оповідь про самого себе.

Намагаючись писати про себе «тут і тепер», Владимир Назор через занадто довгу ізольованість і віддаленість від людей не спромігся на нові якісні літературні досягнення. Тому він знову звернувся до світу навколо себе, у 30-ті та 40-ві роки у його творчості переважають соціальні теми (збірка «Вірші про брата Багатія та сестру Злидарку» – «Pjesme o bratu Gavanu i seki Siromaštini», 1931; цикл новел про загребських бідняків «Загребські новели» – «Zagrebačke novele», 1942). У віршуванні Владимир Назор тоді багато експериментував, варіював різні ритми та строфи («Десятистопники» – «Deseterci», 1930; «Топуські елегії» – «Topuske elegije», 1933). Владимир Назор починає вести щоденникові записи, писати подорожні нотатки, дослідження й есеї про вітчизняних і зарубіжних авторів, про версифікацію («Про хорватський одинадцятистопник 1838–1900» – «O hrvatskom jedanaestercu 1838–1900», 1935), займається перекладацтвом, переробляє старі твори, пише амбітний роман «Пастир Лода» про кількатисячолітню історію рідного острова, але його літературний потенціал вже був вичерпаним. Та, приєднавшись до партизанів, Владимир Назор наче віджив на деякий час, вносячи у свої твори нові теми й інтонації («Пісні партизанки» – «Pjesme partizanke», 1944). Не бракує тут і патетичних віршів, які не витримують критики, проте це все ж був вияв бурхливого середземноморського темпераменту та віталістичного ентузіазму Владимира Назора, а не запрограмована писанина за вказівкою комуністичних керівників. У цей час Владимир Назор створив також один із своїх найкращих віршів на національну тему «Хорватська мова» («Hrvatski jeZIK», 1944).

Владимир Назор активно використовував фольклор, зокрема український (новела «Бошкарина» – «Boškarina», 1910). Прикладом застосування фольклорних мотивів у творчості може слугувати вірш Владимира Назора «Пісня ґалерника»:

З того дня, як мене люди до цих дощок прикували,

Я не бачив свого дому, ані матері своєї.

Чи стоїть хата біленька? Чи здорова моя ненька?

Море, море синє!

З того дня, як мене вклали в дерев’яну домовину,

Я не бачив більше лісу, ані сонця в яснім небі.

Чи ж дерева всі засохли? Чи погасло в небі сонце?

Море, море синє!

Мені ноги поламали, потрощили душу юну.

Маєш сон на цьому світі!.. Голуби, ой, білі птиці,

Полетіть униз, на південь, привітайте мою матір!

Море, море синє!

Персть малу мені подайте! Подаруйте стебелину!

Хай сухе весло заблисне, втішиться душа на суші.

Але ті, що спів мій чують, нишком шепчуть і сумують.

Море, море синє!

Хтось мені співає пісню: «Та втопи ти лодь прокляту,

Та пошли її в глибини, що стоять, як дні поснулі;

Хтось співає тихше, тихше, як дитя, мене колише:

Спи, дитино, люлі, люлі!»

(Переклав Дмитро Павличко).

У низці публіцистичних творів Владимир Назор звертався до давньої історії Києва. Письменник спілкувався зі своїм українським колегою Максимом Рильським, який про нього згадує у своїх «Вечірніх розмовах» (1962).

Українською мовою окремі вірші Владимира Назора переклали Олекса Новицький, Павло Усенко, Андрій Лисенко, Дмитро Павличко ([Вірші] // Літературна Україна. – 1976. – 1 червня; [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008).