Головна\Події\Культура

Події

22.05.2018|19:46|Іван Лучук

Співець страждань і смутку

З дня народження Вілема Завади виповнюється 113 років.

Чеський письменник Вілем Завада (по-чеськи: Vilém Závada) народився 22 травня 1905 року в селі Грабова поблизу Острави в родині робітника металургійного заводу, який загинув у 1915 році на галицькому фронті. До початкової школи ходив у рідному Грабові, у 1917–1923 роках навчався в класичній гімназії в Остраві. Від 1923 року студіював слов’янську філологію на філософському факультеті Празького університету, студіював також чеську й французьку філологію. В останній рік університетських студій паралельно відвідував і Державну бібліотечну школу. Після закінчення університету в 1927 році Вілем Завада став редактором видавництва «Авентинум» («Aventinum»), в якому видав десятки есеїв і розмов із видатними письменниками, такими як Франтішек Ксавер Шалда, Владислав Ванчура, Карел Чапек. Одним із найвідоміших есеїв Вілема Завади є «За Отокаром Бржезіною» («Za Otokarem Březinou», 1929). У 1927 році вступив у Спілку модерної культури «Дев’ятьсил» («Devětsil»). У 1929 році здобув ступінь доктора філософії за дисертацію «Вацлав Шольц, життя і творчість» («Václav Šolc, život a dílo»). У ці роки зав’язалася дружба Вілема Завади з поетами його ґенерації Вітезславом Незвалом, Ярославом Сейфертом, Константином Біблом, Франтішеком Галасом. У 1930–1931 роках був редактором річника «Дебати Авентина» («Rozprav Aventina») при видавництві «Авентинум». У 1931 році одружився з Ярославою Грейсовою, яка походила з відомої євангелістської родини. Через шлюб змінив свою конфесію з католика на члена євангелічної церкви. У 1933 році почав співпрацювати з видавництвом «Мелантріх» («Melantrich»), у 1933–1937 роках був редактором двотижневика «Листки про мистецтво та критику» («Listy pro umění a kritiku»), вів культурну рубрику в газетах «Чеське слово» («České slovo»), «А-Зет» («A-Zet»). У 1937 році був прийнятий на роботу до Університетської, згодом Державної бібліотеки, де працював (із трирічною перервою на початку 1950-х років) до 1960 року, у 1948 році та 1958–1959 роках обіймав посаду її директора. Незабаром після травня 1945 року вступив до Комуністичної партії Чехословаччини, що відобразилося і на його поетичній творчості. У 1951–1953 роках як член Спілки чехословацьких письменників вів секцію молодих авторів, від 1953 року був головним редактором поезії у видавництві «Чехословацький письменник» («Československý spisovatel»). Від 1960 року працював у Спілці чехословацьких письменників, у 1960–1963 роках був її секретарем. На пенсію вийшов у 1965 році. У 1954–1976 роках виконував функції голови Чеського літературного фонду. Від 1972 року і до кінця життя входив до президії Спілки чеських письменників. Ще від студентських років, коли на канікулах відвідав різні країни (Австрію, Швейцарію, Італію, Францію), протягом усього життя багато подорожував. Помер Вілем Завада 30 листопада 1982 року в Празі.

Творчість Вілема Завади є дуже песимістичною, повною трагічного відчуття життя. На це вплинуло багато чинників: передчасна батькова смерть, власний досвід війни, проведена серед остравських шахт і заводів молодість. Його творчість можна назвати нігілістичною. Очевидним є сильний зв’язок із рідним краєм.

Перша поетична збірка Вілема Завади «Панахида» («Panychida», 1927) сповнена прославлення мертвих, спогадів про Першу світову війну. Незважаючи на сильний вплив на вірші цієї збірки пануючої тоді течії поетизму, настрій її є трагічним. Життя він бачить і сприймає як сукупність страждань і смутку.

Вірші другої збірки Вілема Завади «Сирена» («Siréna», 1932) також є похмурими за настроєм; темні почуття та песимізм переростають в огиду до життя, в барокову судомну апокаліптичну візію розкладу й руйнування світу. У сучасності поет бачить тільки ніщоту. Смуток переважає і в цій збірці.

Збірка «Шлях пішки» («Cesta pěšky», 1937) є поворотною в поезії Вілема Завади в часи загрози національній незалежності; він облишив свій натуралістичний стиль і став помічати цінності, які зможуть протистояти марноті життя. Їх він знайшов у повсякденній праці звичайних людей, в їхній вродженій солідарності, а також у тісному зв’язку з рідною остравською землею, яка стала для нього джерелом соціальних і національних надій. У збірці відчутні зміни в побудові віршів, апокаліптичні візії розкладу замінилися пошуком нових вартостей, які приховані в любові до природи, в людській солідарності.

Збірка Вілема Завади «Вежа на фортеці» («Hradní věž», 1940) ознаменувала повернення до попередніх трагічних почуттів, ухил до поезії абстрактних символів. Проте в ній відчувається і зв’язок зі світом, стурбованість долею народу. Фортечна вежа є для автора символом рідного краю.

Процес духовного оновлення суспільства відображено в збірках «Воскресіння з мертвих» («Povstání z mrtvých», 1946) і «Місто світла» («Město světla», 1950), в яких відчувається соціальна зорієнтованість, яка визначила схематизм, риторичність і дидактичну прямолінійність віршів. Збірка «Польові квіти» («Polní kvítí», 1955) цінна особистісною реакцією на життєві деформації 1950-х років, особливо на культ особи.

Згущення поетичного вираження та звертання до засадничих питань людського існування притаманні трьом останнім збіркам Вілема Завади У збірці «Одне життя» («Jeden život», 1962) автор збагатив свою поетичну мову, повернувся до метафоричного багатства початків своєї творчості. «На порозі» («Na prahu», 1970) є вершинною збіркою повоєнної творчості Вілема Завади, у ній піднято філософські питання балансування людини на порозі смерті. Незважаючи на переважно особистісну екзистенційну проблематику, збірка стала виразом загального (в тих часах) депресивного відчуття тривоги, страху й безнадії. У збірці «Спасибі, життя» («Živote, díky», 1977) відчувається помірний оптимізм і примирення із власним життям.

Поетичний доробок Вілема Завади виданий у 5 томах у 1972–1979 роках.

Вілем Завада видав збірки віршів для дітей «Я люблю свою матусю» («Mám rád svou maminku», 1954), «Піду в дитячий садок» («Půjdu do mateřské školky», 1955), «Йдуть вояки, йдуть» («Jdou vojáci, jdou», 1956) і «У мамусі, у татуся» («U maminky, u tatínka», 1959).

Вілем Завада перекладав (переважно поезію) з таких мов: французької (Жерар де Нерваль), російської (Олексій Толстой), румунської (Міхай Емінеску, Василе Теодореску), словенської (Отон Жупанчич, Сречко Косовел), словацької (Ян Костра), польської (Ярослав Івашкевич), болгарської (Атанас Далчев), а за допомогою підрядників з єврейської (книга Йова з Біблії), перської (Омар Хайям), угорської (Шандор Петефі, Ендре Аді, Аттіла Йожеф).

Поетичний розвиток Вілема Завади гарно коментує книжка його вибраних досліджень, спогадів і роздумів про літературу «Країна й люди мого серця» («Krajina a lidé mého srdce», 1975).

Вілем Завада підтримував дружні стосунки з Павлом Тичиною та Максимом Рильським, брав участь у відзначенні 100-річчя від дня народження Лесі Українки (1971).

Українською мовою окремі вірші Вілема Завади переклали Григорій Кочур, Тамара Коломієць, Сидір Сакидон, Роман Лубківський ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – Київ, 1964; [Вірші] // Слов’янська ліра. – Київ, 1983).



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери