Сербський поет і драматург Мілутин Боїч (по-сербськи: Милутин Бојић, Milutin Bojić) народився 19 травня 1892 року в столиці Королівства Сербії Белграді. У 1898–1902 роках ходив до Теразійської середньої школи, після закінчення якої вступив до Другої белградської гімназії (т. зв. «Реалка»), яку закінчив 1910 році. У старших класах почав писати вірші й публікувати їх у літературних журналах. У 1910 році вступив на філософський факультет Белградського університету. Вивчав Біблію, твори Віктора Гюґо, Шаряля Бодлера, Едмона Ростана, Льва Толстого, Генріка Ібсена, Оскара Вайлда, Зиґмунда Фройда. Брав участь у Балканських війнах 1912 і 1913 років. Мандрував визволеними південними землями, писав подорожні нариси, нотатки й епіграми, літературні та театральні рецензії. У 1913 році в Національному театрі в Белграді («Народно позориште») відбулася прем’єра віршованої драми Мілутина Боїча «Королівська осінь» («Краљева јесен»). Була прийнята також його друга драма «Пані Ольга» («Госпођа Олга»). Двадцятиоднолітній поет отримав шалений успіх. Того ж року зустрів дівчину Радмилу, яку щиро покохав. Співпрацював Мілутин Боїч із часописами «Пjемонт», «Дневник», «Српски књижевни гласник». На початку 1914 року вийшла перша поетична збірка Мілутина Боїча «Вірші» («Песме»). 

Із початком Першої світової війни навчання перервалося, Мілутин Боїч покинув Белград, щоб більше до нього не повернутися. Мілутин Боїч був скерований військовим цензором у Ніш. Там редагував щоденну газету «Гласник», в якій опублікував велику кількість статей. У Ніші видав також епос «Каїн» («Каин»), тираж якого болгарське військо конфіскувало та знищило. У 1915–1916 роках разом із групою цивільних біженців Мілутин Боїч переходить через гори Чорногорії й Албанії. Тоді виникають проблеми зі здоров’ям. Після лікування Мілутина Боїча призначили військовим цензором в Салоніки, де він завершив драму «Весілля Уроша» («Урошева женидба»), яку переніс через Албанію й надрукував у 1916 році на острові Корфу. На початку осені 1916 року Мілутин Боїч місяць провів у Франції, побував у Лозанні та Женеві. У січні 1917 року з острова Корфу знову переміщений як чиновник Міністерства внутрішніх справ у Салоніки. В Салоніках у червні 1917 року вийшла поетична збірка Мілутина Боїча «Вірші болю й гордості» («Песме бола и поноса»). Вірш «Блакитна гробниця» («Плава гробница») із цієї збірки присвячений стражданню сербських вояків. Сам поет бачив, як союзницькі кораблі вивозять гори трупів, які під звуки військових фанфар скидають в море. У серпні 1917 року в Салоніках була велика пожежа, яка знищила половину міста; згоріла і друкарня «Акваріоне», в якій була надрукована збірка Мілутина Боїча. Стан його здоров’я все погіршувався, а 8 листопада 1917 року Мілутин Боїч помер у військовому шпиталі в Салоніках. Похований він був на солдатському цвинтарі «Зейтінлік» в Салоніках (прощальне слово над могилою виголосив сербський письменник Іво Чіпіко), в 1922 році перепохований на Новому цвинтарі в Белграді. 

Хоча Мілутин Боїч прожив лише двадцять п’ять років, він залишив незгладимий слід у сербській літературі. За своє коротке життя все ж встиг оспівати надії та страждання сербського народу, описавши трагічний похід через Албанію (атмосфера схожого переходу колоритно змальована в повісті українського письменника Осипа Турянського «Поза межами болю»). Але не встиг описати визволення, якого так палко прагнув. Смерть його настигла на піку його поетичного розвитку.