Сербський письменник Янко Веселинович (по-сербськи: Јанко Веселиновић, Janko Veselinović) народився 13 травня 1862 року в селі Црнобарський Салаш. Предки Янка Веселиновича по батьковій лінії переселилися в Мачву з Герцеґовини й оселилися в Агіному Салаші (тепер – Црнобарський Салаш). Там у 1837 році народився батько Янка Веселиновича Мілош, який першим із родини полишив важку землеробську працю й обрав священиче покликання; мати Янка Веселиновича Єлизавета походила з відомої священичої родини Поповичів. Мілош і Єлизавета мали шестеро дітей – трьох синів і трьох дочок, Янко був їхнім первістком. Після декількох років перебування в Црнобарському Салаші (малому Янкові було тоді лише декілька років) батько Мілош збудував дім у поближньому Глоговці, де була церква, і залишився там до кінця життя. Янко був здоровим і міцним хлопцем, бешкетуном і впертюхом, але вельми допитливим. Як свого первістка, батьки його пестили, але вміли деколи й покарати за його впертість і неслухняність. Початкову школу, яка знаходилася навпроти їхнього будинку, закінчив у Глоговці. Був старанним учнем, за що отримував у подарунок книжки. Вже тоді він був дуже музикальним і вирізнявся теплим і милозвучним голосом, яким зачаровував відвідувачів церкви. У 1874–1878 роках навчався в гімназії в Шабаці. Батько хотів, щоб Янко став священиком і записав його на богослов’я в Белграді, але той не підкорився батьковій волі й повернувся з Белграда у Глоговець. Тоді батько записав його в учительську школу в Белграді, але Янко і з цим не змирився. Бунтівливий, запальний та імпульсивний, Янко Веселинович приєднався до однієї театральної трупи й вирушив із нею в Смедерево. Нещасному батькові, якому Янко і пізніше приносив численні неприємності, вдалося якимось чином повернути «заблудлого сина» до навчання, але ненадовго. Не закінчивши навіть першого курсу вчительської школи, Янко Веселинович почав працювати. За браком кадрів Міністерство освіти скерувало його в 1880 році на посаду тимчасового вчителя в Свілеуві біля Коцелєви. На своє щастя, там він познайомився з «бабою Відою», жінкою з народу, яка, володіючи якимось особливим даром, вміла легко й мальовничо розповідати про відомі їй події та пригоди. Натхненний нею та її розповідями, Янко Веселинович розпочав (хоча тяжко та з муками) свою літературну творчість. Писав, креслив, переписував, рвав написане – і знову писав. Слова ніяк не хотіли текти гладко, просто та спонтанно, як у розповідях баби Віди. Проте наполегливість і витримка Веселиновича дали свої результати. У Свілеулі Янко Веселинович почав займатися також і політикою. Натхненний ідеями Светозара Марковича, приєднався до радикалів, з якими співпрацював до кінця життя. 

У Свілеуві Янко Веселинович закохався в смагляву ефектну дівчину Йованку Йованович, з якою одружився у 1881 році, але тоді він ще не усвідомлював того, що він не створений для класичного шлюбу і що його захоплення швидко мине, а розлука буде болючою для них обох. Вони залишалися у формальному шлюбі, але Йованка прожила життя у Гологовці в його батьків, а сам Янко Веселинович працював, писав, вів політичне та богемне життя в Коцелєві, Шабаці та Белграді. У них народилося багато дітей, проте всі (окрім дочки Перси) помирали дуже рано. Після трирічної служби у Свілеуві, у грудні 1882 року Янка Веселиновича перемістили в його рідний Глоговац. Проте його неспокійний дух не витримував родинних обмежень і шкільних обов’язків, тож він наполіг на переведенні в інше місце і був скерований на посаду тимчасового вчителя в село Костура. У вересні 1884 року Янко Веселинович подав у відставку з учительської служби під тим претекстом, що бажає продовжити навчання. Восени того ж року потрапив до Відня, плануючи закінчити курси телеграфістів. Але у столичному місті Янко Веселинович забув про свої плани, на курси навіть не записався, а час проводив у забавах, піснях і танцях. Крутився у різних товариствах, де його радо приймали, передусім завдяки його комунікабельності та теплому баритонові. У лютому 1885 року повернувся додому, але незабаром таки записався на курси телеграфістів у Белграді, проте і їх не закінчив, адже волів не виконувати якісь обов’язки, а проводити час у кав’ярнях. Після повернення з невдалої сербсько-болгарської війни, на якій був інтендантом, Янко Веселинович знову звернувся до Міністерства освіти з проханням дати йому місце вчителя. Його прохання задовільнили й у квітні 1886 року він став учителем усіх чотирьох класів у початковій школі у Свілеуві з річною платнею 800 динарів. Після неповних двох років у лютому 1888 року був переведений на посаду вчителя четвертого класу початкової школи у Шабаці. Але вже через два місяці (головно через свій «радикалізм») був переведений у село Коцелєву, де здобув політичний успіх, але й нажив великі неприємності, які супроводжуватимуть його до кінця життя. Наполегливо та відкрито Янко Веселинович продовжив свою політичну діяльність, через яку був арештований у середині листопада 1888 року. В ув’язненні пробув місяць, написавши там оповідання «Сирота» («Сироче») і «Клятва» («Заклетва»). Потім повернувся у Коцелєву, продовжив учительську службу, але ненадовго. У кінці березня 1889 року Янко Веселинович знову подав у відставку з учительської служби, бо радикали на виборах здобули владу в Коцелєві, а Янко Веселинович був обраний головою общини. На цій посаді пробув півтора року, а закінчення було безславним: через дефіцит у касі общини в кільканадцять тисяч динарів він був знятий з посади голови общини, звинувачений у розкраданні коштів і знову ув’язнений у вересні 1890 року. Завдяки наполегливому заступництву відомих белградських письменників Воїслава Ілича та Стевана Сремаца його звільнили від кримінальної відповідальності. 

Від жовтня 1890 до серпня 1893 року Янко Веселинович жив у Шабаці, заробляючи на життя журналістикою, літературою та вчителюванням. Став редактором місцевої політичної газети «Радикал», у якій провадив жорстоку боротьбу з політичними інакодумцями – поступовцями та лібералами. Від січня 1892 року знову став учителем у Шабаці, це вже була його остання учительська служба. За час перебування у Шабаці більшу частину вільного часу проводив у кав’ярнях, дружив із людьми, які любили добре випити й заспівати, повеселитися й дотепно пожартувати. Янко Веселинович умів майстерно імітувати будь-що й будь-кого, вдало репродукувати особливості різноманітних діалектів і місцевих говірок рідної мови. Завдяки своїй розкутій душі та приятельським якостям завжди був у центрі уваги. У серпні 1893 року Янко Веселинович був переведений у Белград, де був призначений заступником редактора «Сербської газети» («Српске новине»), редактором якої був Мілован Ґлишич. Нарешті став займатися улюбленою працею, та ще й із солідною платнею у 2 тисячі динарів річно. Але у квітні 1895 року міністр освіти звільнив його з цієї посади, перевівши на посаду коректора у Державній друкарні. Попри державну службу, Янко Веселинович інтенсивно займався журналістикою, редагував декілька газет. Восени 1894 року заснував газету «Зірка» («Звезда»), яка виходила неповні три місяці. Наступного року під редагуванням Янка Веселиновича виходила газета «забави й літератури» «Побратим», але також недовго. Після трьох років, від осені 1898 року, Янко Веселинович неповний рік був редактором «Денної газети» («Дневни лист»), близької до радикалів та опозиційної щодо поступовців і лібералів. Коли вийшов офіційний припис, за яким коректори Державної друкарі повинні мати фахову підготовку, Янко Веселинович у січні 1899 року був звільнений з посади коректора і практично викинутий на вулицю, без постійної роботи та засобів до існування. Позаяк щастя ніколи від нього на відверталося, й цього разу обставини склалися на його користь. Міністром освіти незабаром став хресний батько Янка Веселиновича Павле Маринкович, який у липні 1900 року призначив його виконувачем обов’язків головного коректора Державної друкарні з річною платнею в 3 тисячі динарів. На цій посаді Веселинович залишався до кінця життя. Помер Янко Веселинович 26 червня 1905 року в селі Глоговац.

Окрім інших занять Янко Веселинович мав час і можливість присвятити себе своєму великому захопленню – театрові. Писав для театру п’єси, навіть грав ролі в деяких виставах (зокрема, у вересні 1893 року з успіхом виконував роль Живана у п’єсі Мілована Ґлишича «Сорок восьмий обман»; пізніше виступав актором і в постановках деяких власних п’єс). За життя і після смерті Янка Веселиновича були інсценізовані деякі його прозові твори. У листопаді-грудні 1900 року Янко Веселинович заміняв відсутнього тоді Бранислава Нушича на посаді драматурга Народного театру.

Повноцінним дебютом Янка Веселиновича у літературі стала збірка оповідань у двох книгах «Малюнки з сільського життя» («Слике из сеоског живота», 1886–1888). Потім вийшли збірки оповідань «Польові квіти» («Пољско цвеће», 1890), «Давні знайомі» («Стари познаници», 1891–1896), «Від серця до серця» («Од срца срцу», 1893), «Райські душі» («Рајске душе», 1893), а також народна казка«Вічність» («Вечност», 1899). Варіаціями на тему Ромео та Джульєтти є оповідання Янка Веселиновича «Ашикова могила: Оповідь про кохання Павла та Джули» («Ашиков гроб: Прича о љубави Павла и Ђуле»), його називають сербським «Ромео та Джульєттою». Соціальні конфлікти на селі відображені в оповіданнях Янка Веселиновича «Біла ворона» («Бела врана», 1890), «Староста Ілля» («Кмет Илиjа», 1891), «Малий співак» («Мали певач»). Конфліктам сільського життя присвячено роман «Борці» («Борци», 1889), розголос здобули й романи Янка Веселиновича «Селянка» («Сељанка: Приповетке из сеоског живота», 1893) і «Герой наших днів» («Jунак наших дана», 1897–1903).

Найвідомішим твором Янка Веселиновича є історичний роман у трьох частинах «Гайдук Станко» («Хајдук Станко», 1896). Дія роману відбувається на початку ХІХ ст. у Сербії. Головний герой роману Станко ще зовсім юним, розчарований у коханні, радше зі злоби, ніж з інших причин приєднався до гайдуків (приблизний аналог до українських карпатських опришків). Дуже швидко Станко відзначився у битвах з турками і здобув повагу серед своїх побратимів-гайдуків, які його врешті обрали своїм ватажком. У кінці роману гурт гайдука Станка приєднується до сербських повстанців, щоб разом боротися проти турків. Гайдук Станко є героєм, на прикладі якого Янко Веселинович у найкращому світлі описав відвагу та самопожертву сербського народу, його боротьбу за свободу. У романі йдеться і про велику любов, і про жахливу зраду, як цілого народу, так і друзів. Янко Веселинович, як яскравий представник романтизму, в романі все змальовував у чорно-білій техніці. З одного боку були гайдук Станко, Дева та Суреп, добрі та хоробрі герої «без страху й догани» (хоча через цілий роман червоною ниткою проходить тема немилосердності й шаленства головного героя), а з другого боку – Лазар, Маринко та Крушко, які були втіленням зла. Головний герой роману Станко є пімстливим і повним ненависті, але його негативні риси характеру автор виправдовує його щирою та великою любов’ю до Єлиці та його батьківщини Сербії.

Великий вплив на становлення Янка Веселиновича як письменника мали «Народні оповідання» Марка Вовчка, сам письменник про це писав у «Листах із села» («Писма са села», 1904). Особливо відчутним вплив української літератури є на оповіданнях збірки «Малюнки з сільського життя».