Молдавський поет Іон Ватаману (по-молдавськи: Ion Vatamanu) народився 1 травня 1937 року в сім’ї Іона й Марії Ватаману в селі Костичани (тепер у Новоселицькому районі Чернівецької області), жудець Хотин, Королівство Румунія. Закінчив семирічну школу в рідному селі, освіту продовжив у школі сусіднього села Ванчикеуци, після її закінчення (1954) працював учителем в костичанській школі. У 1955–1960 роках навчався на хімічному факультеті Кишинівського університету. У 1962 році Іон Ватаману дебютував поетичною збіркою «Перші сніжинки» («Примий фулжь»). У 1971 році у Львівському університеті захистив докторську дисертацію з хімії. У 1973 році був призначений начальником лабораторії в Інституті хімії Академії наук Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки. На цій посаді пропрацював до кінця життя. За час своєї кар’єри хіміка Іон Ватаману опублікував більше півтора сотні праць з аналітичної хімії. У 1989–1991 роках разом із поетесою Леонідою Ларі керував газетою «Glasul» («Голос»), першою газетою, яка за післявоєнний період виходила на основі латинської графіки. У 1991–1993 роках був редактором журналу «Columna» («Колона»). У 1990 році був обраний депутатом першого парламенту Республіки Молдова, де був головою Комісії з питань культури та культів. Помер Іон Ватаману 9 серпня 1993 року в Кишеневі. 

Вірші Іон Ватаману друкував із 1957 року. Окрім дебютної, видав поетичні збірники «Монологи» («Монологурь», 1964), «У травах» («Ла мижлокул ербий», 1967), «Кохання до тебе» («Юбире де тине», 1981), «Маслина свічада» («Мэслинул оглиндий», 1983), «Бачити серцем» («А ведя ку инимэ», 1984), «Ранок яблуні» («Диминяца мэрулуй», 1986), «Банальні діалоги, або сумно й весело про людей» («Диалогурь банале, сау трист ши весел деспре оамень», 1988) та інші. Автор книжки оповідань для дітей і юнацтва «Пригоди Атома» («Авентуриле луй Атомикэ», 1966) і збірок віршів для дітей «Життя слова» («Вяца кувынтулуй», 1980) і «Зеленооке джерело» («Извораш ку окий верзь», 1985). 

Від 1990 року Іон Ватаманусвої твори видавав латинкою, зокрема поетичну збірку «Так багато землі» («Atît de mult al pǎmântului», 1990). Посмертно вийшли поетичні збірки «Покличте мене заспівати вам» («Să mă chemați să vă cânt», 2000) та «Іншого кохання нема» («Alt iubire nu este», 2001), книжки для дітей «Де мій слід?» («Unde-i urma mea?», 1994) і «Капризне дзеркало» («Oglinda mofturoasǎ», 2003), збірка есеїв «Творення на кості буття» («Zidire pe osul ființei», 2008) в серії «Сучасні румунські поети» («Poeți români contemporani»). 

Іон Ватаману отримав бронзову медаль ВДНГ (1984), почесний диплом Президії Верховної Ради МРСР (1987), диплом Молдавського телебачення за цикл передач «Азбука моралі» («Абечеул моралей», 1989), медаль «Ветеран праці» (1991), почесне звання «Майстер літератури» (1992). Посмертно Іон Ватаману був удостоєний премії «Dacia» в галузі народного мистецтва (1995), медалі Емінеску (1995), Ордена Республіки (2010).

Кишинівський молодіжний театр здійснив постановку «Ранок яблуні» за поезіями ІонаВатаману(режисер В. Кепецине). Іон Ватаману перекладав з давньогрецької, англійської, української, російської, литовської, латиської мов. У перекладі Іона Ватаманувийшли збірки Волта Вітмена (1969), Роберта Фроста (1970), Яніса Райніса (1975), Імантса Зієдоніса (1982), антології давньогрецької поезії (1972), поезії негрів Америки (1973), американської поезії (1977), литовської поезії (1981). Вірші Іона Ватаману українською мовою переклав Анатолій Глущак. 

Коли ми навесні 1985 року разом із Ромком Садловським здійснили поїздку-«експедицію» до Гагаузії (на півдні Молдови), то декілька днів провели і в Кишиневі. Зайшли в гості і до Іона Ватаману. Мій тато Володимир Лучук передав йому свою підписану збірку «Навстріч». Ватаману її уважно переглянув і попросив усно дослівно перекласти російською вірш «Arspoetica». Цю місію я доручив Ромкові (як «російському філологові»), але мусив ледь не на кожному кроці-слові його поправляти. Іон Ватаману якраз був у видимо мамурному стані (з яскраво вираженого перепою), бо день перед тим, як сам сказав, гучно відсвяткував свій день народження (як тепер я бачу, то йому стукнуло тоді 48 років, а я чомусь запам’ятав, що ніби то було після його ювілею). У великій кімнаті двостулкові двері щоразу гримали від перетягу, бо вікно було відчинене ледь не навстіж. Прислуговувала нам його дочка (десь, як і ми з Ромком, двадцятилітня, може, й трішки молодша). Коли мені наливала каву з високого кавника з викрученим дзьобиком, то мені відкрився її філіґранний бюст, вона своїми очима моментально зловила мій погляд, але не знітилася, а звабливо посміхнулася. Сказати, що вона була красунею – то нічого не сказати. Це була ультра-красуня, витончена й досконала, у порівнянні з нею Міла Йовович у «П’ятому елементі» є заготовкою. Ще й зараз її світлий образ постає деколи у мене перед очима, хоч ми не перекинулися навіть жодним словом.