Фінський письменник Арто Тапіо Паасилінна (по-фінськи: Arto Paasilinna) народився 20 квітня 1942 року в Лапландії, в окрузі Кіттіля, в селі Алакюла, розташованому на 90 миль північніше Полярного Кола під час десятилітніх поневірянь і переїздів їхньої родини, яка походила з містечка Петсамо, яке знаходиться в тій частині арктичного узбережжя Фінляндії, яка була захоплена радянськими військами в 1940-х роках, а потім анексована у Фінляндії після Другої світової війни. Рятуючись від радянських військ, родина перебралася в Норвегію, а коли вона була завойована німцями, перебралася до Швеції, а потім – у Лапландію. Коли ж Лапландія була розорена німцями, родина перебралася до Остборнії на північному заході країни. Його батько був жандармом, помер у 1951 році, тож мати залишилася сама з вісьмома дітьми. Арто вже з восьмилітнього віку був змушений сам заробляти на хліб. Відтоді він перепробував добру дюжину професій, до 1974 року працював у журналістиці, яка стала його основним заняттям ще з підліткового віку. Пропрацювавши відповідний час редактором у газеті, Арто Паасилінна зайнявся літературою і став відомим письменником, «інструментом виклику зацікавлення сучасною фінською літературою». Письменницьке ремесло вибрали для себе і його брати Ерно, Маурі та Рейно.

Арто Паасилінна написав понад чотири десятки книжок, із них більшість – це романи. Він є одним із найулюбленіших і найпопулярніших письменників Фінляндії; завдяки поєднанню соціальної чутливості з блискучим гумором, сповнені життєвої гармонії його твори мають на батьківщині надзвичайно широку аудиторію – їх читає більшість фінів, незалежно від соціального статусу, освіти, професії чи віку. Вже сливе три десятиліття твори Арто Паасилінни перебувають на вершечку списку бестселерів у Фінляндії. Його твори перекладені на майже чотири десятки мов, вийшли загальним накладом понад чотири мільйони примірників. Фінські критики, які довший час холодно ставилися до творчості Арто Паасилінни, вважаючи його «легковаговиком» у літературі, були змушені переглянути свої позиції у 1990-х роках, коли у Франції його книжки стали не лише бестселерами, а й отримали тріумфальні відгуки критиків. Арто Паасилінна є лауреатом численних фінських і міжнародних літературних премій, зокрема Air Inter Prix Littеraire (1989, Франція), Giuseppe Acerbi Premio Litterario (1994, Італія). Крім того Арто Паасилінна є автором багатьох запатентованих винаходів, наукових праць і книжок подорожніх нотаток. У нього є фанклуби у Фінляндії та Швеції.

Перший роман Арто Паасилінни «Операція Фінляндія» («Operaatio Finlandia») вийшов у 1972 році. Славу ж йому приніс роман «Рік зайця» («Jäniksen vuosi», 1975), у 1989 році перекладений французькою мовою і двічі екранізований, потім перекладений ще на багато мов, у деяких країнах він навіть став культовим романом. Українською мовою «Рік зайця» випустило видавництво «Кальварія» у 2003 році. Колумб відкрив Америку через помилку, дехто відкриває ту ж Америку через кватирку, а українській читацькій публіці трапилася нагода відкрити Фінляндію через заяче вухо. До цього і спричинилася «Кальварія», видрукувавши роман сучасного фінського письменника «Рік зайця». Якщо вірити перекладачеві, так сталося, що це видання несподівано набуло статусу «потрійного дебюту». Для «Кальварії» – це перекладний первісток із фінської літератури. Для перекладача – це перший великоформатний переклад. А для незалежної України – без зайвої патетики чи іронії – це перший роман фінського автора. Ось така троїстість. До того ж, українське видання роману Арто Паасилінни «Рік зайця» стало гарним зачином для ознайомлення нашого читача із ще однією террою інкоґнітою – модерною, у широкому розумінні, фінською літературою. Сюжет роману дуже простий. Їхав собі якось журналіст Ватанен та й ненароком збив зайчика. Вийшов, взяв його на руки, покинув машину та й почав мандрувати Фінляндією. Разом із дивним другом він отримав свободу. Арто Паасилінна сам починав журналістом, тож тема, мабуть, йому дуже близька. Ось і вирішив він її втілити в життя, описуючи Подорож журналіста. Хоча та професія Ватанена аж ніяк не впливає на зміст книги. Його пригоди із зайцем Арто Паасилінна описав як набір невеличких історій, кожна з яких різна, як і життя. Одна сумна, друга смішна, одна жорстока, а інша про кохання.

Арто Паасилінна публікує, як правило, по одній книжці на рік, зазвичай восени. Його видавець каже, що книжки Арто Паасилінни стали таким же елементом фінської осені, як і опадання листя з берез. Інколи Арто Паасилінну звинувачують у написанні книжок, схожих одна на іншу, проте, можливо, саме цей його стиль забезпечує йому велику кількість шанувальників. За романами Арто Паасилінни знято декілька художніх і телевізійних фільмів, поставлено декілька вистав, деякі навіть були адаптовані в комікси. До найвідоміших романів Арто Паасилінни належать такі: «В’язні райських островів» («Paratiisisaaren vangit», 1974), «Лють щасливої людини» («Onnellinen mies», 1976), «Ліс повішаних лисиць» («Hirtettyjen kettujen metsä», 1983), «Син бога громовержця» («Ukkosenjumalan poika», 1984), «Ніжна отруйниця» («Suloinen myrkynkeittäjä», 1988), «Чудове самогубство в колі друзів» («Hurmaava joukkoitsemurha», 1990), «Життя коротке, Рюткьонен високий» («Elämä lyhyt, Rytkönen pitkä», 1991), «Найкраще село на світі» («Maailman paras kylä», 1992), «Кошлатий слуга пастора Гуусконена» («Rovasti Huuskosen petomainen miespalvelija», 1995), «Адам і Єва» («Aatami ja Eeva», "2000" href="https://ru.wikipedia.org/wiki/2000">2000), «Неповороткий ангел-хоронитель» («Tohelo suojelusenkeli», 2004), «Холодні нерви, гаряча кров» («Kylmät hermot, kuuma veri», 2006).

Роман Арто Паасилінни «Виючий мірошник» («Ulvova mylläri», 1981) українською мовою випустила та ж «Кальварія» у 2004 році. Інтелектуальна кнайпа «Чудова Мова» (електронне видання) подала розлогий і докладний опис цього роману: «Тема, якої торкається Арто Паасилінна у своїй книзі, стара, наче саме людство – це конфлікт особистості та суспільства. Але посаджена на специфічний ґрунт фінської півночі, ця тема заграє новими фарбами та своєрідними візерунками. Якось у віддалену північну область Фінляндії приходить чужинець із таємничим минулим на ім’я Ґуннар Ґуттунен і купує старий розбитий млин, що не працює з часів радянсько-фінської війни 1939 року. Новий хазяїн – розумна і працьовита людина, він швидко дає ладу понівеченій техніці і запускає млин до роботи, чим робить неабияку послугу місцевим селянам, які до того мали возити зерно на помел у сусідні райони. Крім того, прибулець має дивне вміння – він здатен дуже правдиво зображувати поведінку тварин і птахів, і місцева дітвора дуже радіє з того, проводячи чимало часу біля млина. Поступово Ґуттунен приживається на новому місці, планує встановити верстат для обробки деревини і за порадою Сельми, керівника місцевого клубу городників, в яку закохується, починає розводити городину. Мабуть, так і зажив би Ґуннар Ґуттунен на млині щасливим і заможним життям, якби не його схильність до депресії, під час якої він виє по ночах, наче вовк, породжуючи ланцюгову реакцію собачого виття в селі, що не дозволяє місцевим жителям заплющити очей. Селяни починають обходити млин Ґуттунена стороною, а згодом вимагають, аби мірошника запроторили до божевільні. Місцевий жандарм, який із симпатією та розумінням ставиться до Ґуннара, намагається уникнути різких дій, але попереджає, що той має приборкати свою звичку, бо скоро людям увірветься терпець. У відчаї мірошник звертається до лікаря, і ескулап прописує йому пігулки від депресії, але, на нещастя, Ґуннар настільки поспішає перебороти свій стан, що в перший же раз приймає завелику дозу ліків і в приступі неконтрольованих веселощів ставить на голову все село: “Він заїздив на велосипеді майже в кожен будинок, вітався, говорив, співав, вив, гупав дверима, і копав по стінах – весь центр волості гримів від мірошникового бешкету”. Звичайно, після того випадку мірошник дуже скоро опинився в будинку для божевільних, з якого, втім, йому вдається втекти – за допомогою одного з пройдисвітів, що ховався в психлікарні від судового переслідування. Не маючи більше можливості жити на млині, Ґутунен забирає необхідні речі й оселяється у лісі, харчуючись ягодами, корінням, дичиною та рибою. Єдині його друзі – кохана Сельма та листоноша-п’яничка Пійттис’ярві, який ховає у лісі самогонний апарат – допомагають йому із найнеобхіднішим. Приступи депресії, втім, не полишають Ґуннара (що і не дивно за таких обставин), і ліси за селом знову наповнюються вовчим виттям, а відтак – і мисливцями на виючого мірошника. Ґуттунен більше не має бажання жити таким життям і вирішує продати млин за допомогою свого хитрого знайомця із божевільні, та податися в інші краї, але виявляється, що на все майно мірошника накладено арешт, і розпоряджатися ним він більше не має права. Доведений до відчаю, Ґуннар Ґуттунен вимушений відповідати суспільству тією ж монетою, що отримує від людей сам – насильством. Разом із перерізаними телефонними дротами, спаленими будівлями та вкраденими з банку грошима вовче виття Ґуттунена стає криком відчаю загнаної у кут людини. Врешті-решт владі підступом вдається зловити мірошника, але не втримати – книга має не дуже-то реалістичну, але доволі очікувану за таких обставин кінцівку, яка далеко не знімає всіх питань. Хоча із короткого переказу сюжету цього може бути і не видно, але “Виючий мірошник” – книга зовсім не трагічна, а хоча і серйозна, проте достатньо кумедна. Саме з цього роману можна сміливо робити висновки про фінський гумор, який, всупереч усім стереотипам, дуже вражає – без сумніву, велика заслуга в цьому належить і перекладачеві. Особливо необхідно підкреслити, що у “Виючому мірошнику” Паасилінна використовує гумор зовсім не для того, аби просто повеселити читача, відволікти його від важливості піднятих питань, а для того, щоб у глибоко сатиричній формі показати все безглуздя та недоцільність боротьби суспільства із людьми, що начебто відрізняються від прийнятих “норм”. Автор зображає всіх персонажів без винятку людьми, зі своїми добрими рисами і вадами, але саме ті, хто найзапекліше воюють із мірошником, виявляється, тримають найбільше власних скелетів у шафі. Сільський лікар, що проголошує Ґуттунена божевільним через звичку копіювати поведінку тварин, описуючи власні виходи на полювання, дає сто пунктів фори самому мірошникові – він стає рачки на підлогу, зображуючи собак, гарчить від люті, рве зубами шкуру ведмедя так, що рот заповнюється шерстю. Дружина багатого селянина, який бере участь у цькуванні Ґуттунена, придурюється паралізованою, але все-таки регулярно встає з ліжка і непогано бігає, коли цікавість бере верх. Голова повітової поліції не здатен сам навести елементарний лад на підпорядкованій йому території і викликає загін військових із собаками на розшуки людини, вся провина якої полягає в тому, що вона виє по-вовчому. Парадоксальність ситуації вимальовується досить прозоро: дивакуватому мірошникові справді немає місця в селі, але лише тому, що більшість людей, за малим винятком, відрізняються від “норми” набагато більше, ніж він сам. На сторінках всього роману Арто Паасилінна повністю не відкриває завісу над походженням Ґуннара Ґуттунена, а відтак питання ““хто винен” навіть не торкається. Більше того, досить туманне завершення, в якому зрозуміло лише те, що остаточної перемоги не здобула жодна зі сторін, не дає відповіді і на питання “що робити”. Але вся книга в цілому, від першої до останньої сторінки, закликає до толерантності та взаємоповаги: якщо люди із розумінням та терпінням ставитимуться до маленьких дивацтв один одного, то не потрібно буде ані ставити такі питання, ані шукати на них відповіді. Як сказав хтось із великих, якщо ти побачиш людину, що йде не в ногу з іншими, не поспішай засуджувати її – можливо, вона чує музику зовсім іншого маршу». (Арто Паасилінна. «Виючий мірошник» // Інтелектуальна кнайпа «Чудова Мова». http://chumova.com/paasalinna-howling-miller.html).

Велику популярність здобув і роман Арто Паасилінни «Чудове самогубство в колі друзів». У ньому йдеться про те, як група нещасних чоловіків і жінок з Фінляндії вирушає автобусом до найпівнічнішого європейського мису, де збирається вчинити групове самогубство, скочивши зі скелі в океан. Однак, такий кінець весь час відкладається, тож поступово вони прибувають до найпівденнішого мису Європи, а групове самогубство не відбувається. Автор дотепно описує долю та пригоди кожного з учасників «самогубчої» подорожі.

Своє літературне кредо Арто Паасилінна висловив такими словами: «Од самого початку я хотів писати свої романи так, щоб вони заворожували, щоб неможливо було закрити книжку, не дочитавши її до кінця одним духом».

Українською мовою два романи Арто Паасилінни переклав Юрій Зуб. Окремими виданнями, як ми вже знаємо, вийшли «Рік зайця» (2003) і «Виючий мірошник» (2004), а другий навіть за моєю редакцією.