Хорватський письменник Андрія Качич-Міошич (по-хорватськи: Andrija Kačić Miošić) народився 17 квітня 1704 року у селищі Бріст біля Макарски в Далмації. Належав до поважної хорватської шляхетської родини Качичів, яка до XVIII ст. втратила своє багатство та просторі землеволодіння. У дитинстві його виховував і навчав дядько – освічений чернець-францисканець Лука Томашевич. У 16 років Андрія Качич-Міошич сам вступив у францисканський орден. Вивчав філософію та богослов’я у францисканському монастирі у Заострозі, завершив освіту у Буді. Після повернення на батьківщину у 1730 році викладав у філософській школі в Шибенику та в місцевій семінарії (його вчительська посада називалась lector generalis), через десять років прибув у францисканський монастир Суматрин на острові Брач, де в 1747 році став настоятелем. Від 1750 року до смерті 12 грудня 1760 року Андрія Качич-Міошич перебував у монастирі в Заострозі.

Перший свій твір Андрія Качич-Міошич написав у 1737 році, це був «Підручник схоластичної філософської пропедевтики» («Priručnik skolastičke filozofijske propedeutike»), виданий того ж року у Венеції. Андрія Качич-Міошич – автор філософсько-богословського трактату латинською мовою «Elementa peripathetica juxta mentem subtilissimi doctoris Joannis Duns-Scoti», виданого в 1750 році також у Венеції. Займався Андрія Качич-Міошич перекладами біблійних текстів, зокрема, переклав хорватською мовою п’ятикнижжя Мойсеєве. Займався збиранням фольклору. Незадовго до смерті видав декілька філософських праць та історичну хроніку, своєрідну збірку біблійних та історичних шкіців, у якій використав частини творів інших авторів, «Кораблиця» («Korabljica», 1760), сама назва якої відсилає до Ноєвого ковчега.

Найвизначнішим твором Андрії Качича-Міошича є поема «Приємна розмова народу слов’янського» («Razgovor ugodni naroda slovinskoga», 1756). Це історична розповідь у віршовій формі з прозовими вкрапленнями. За формою та мовою поема близька до народної поезії, написана вона «десетерацем» (десятискладовим віршем), типовим для народної творчості, і включає в себе фрагменти фольклору. Про деякі частини поеми й далі дискутують, чи належить їх авторство Андрії Качичу-Міошичу, чи вони є його записами фольклору. В поемі Андрія Качич-Міошич описує історію південних слов’ян від античності до сучасності (стосовно себе), особливу увагу приділяючи героїчній боротьбі з турецькою навалою. Особливе місце в поемі відведене ідеї слов’янської спорідненості й братства. А слов’янство, за Андрією Качичем-Міошичем, простягнулося від Адріатики до Північного моря. Власне історичний матеріал Андрія Качич-Міошич почерпнув із праць істориків Мавра Орбіні (Mavro Orbini) та Павла Ріттера Вітезовича (Pavao Ritter Vitezović). Основу поеми складають вірші та літописні нотатки про п’ятдесят слов’янських королів. У той список увійшли передовсім тридцять дев’ять королів із «Літопису попа Дуклянина» та одинадцять сербських володарів (за його підрахунками) від святого Симеона до короля Вукашина, який представлений п’ятдесятим і останнім слов’янським королем. У поемі згадуються відомі герої зі славних хорватських родин часів боротьби проти османів. До загальної основи поеми Андрія Качич-Міошич додав вірші та літописні нотатки на теми регіонального характеру, про рашкських (після Вукашина), зетських (Рашка та Зета – історичні області Сербії), болгарських і боснійських ватажків, а в завершальній частині твору вніс вірші і про героїв пізніших часів, між якими найбільше віршів про албанського героя Юрія Кастріотича (Скендербеґа), якого також залучає до слов’янської історії. Поема швидко стала однією з найпопулярніших книг у народі та залишалась такою довший час, більше століття; була своєрідним народним патріотичним підручником. Популярність поеми, написаної новоштокавським діалектом, відіграла свою роль у закріпленні штокавиці як літературного стандарту хорватської мови.