Сербський письменник Сіма Пандурович (по-сербськи: Сима Пандуровић, Sima Pandurović) народився 14 квітня 1883 року в сербській столиці Белграді (тоді – Королівство Сербія) в родині Єфти Пандуровича та Юліани, уродженої Бечаревич. Закінчив Другу чоловічу гімназію в Белграді та філософський факультет Белградського університету. Ще студентом із групою літературних однодумців заснував часопис «Політ» («Полет»), потім із Владиславом Петковичем-Дісом редагував «Літературний тиждень» («Књижевна недеља»). У 1907 році почав працювати викладачем Валєвської гімназії. У січні 1909 року заручився, а потім і одружився з Браниславою (1887–1975), дочкою адвоката Трифуна Мілошевича (1847–1912) з Валєва. Вони мали двох дітей, першим був син Воїслав, народжений у 1912 році у Валєві. На власне прохання та з допомогою Йована Скерлича 11 жовтня 1910 року отримав посаду викладача щойно відкритої Четвертої чоловічої гімназії в Белграді. Брав участь у Першій світовій війні, але через хворобу був відпущений додому. Під час окупації жив у Валєві з дружиною та двома малими дітьми в її родинному будинку. Через промову, виголошену на зборах у 1917 році, був інтернований у таборі в Болдогасоні, а потім у Нежидері, де залишався до кінця війни. Після Першої світової війни заснував часопис «Думка» («Мисао»), який редагував разом із Велимиром Живоїновичем-Масукою, був секретарем Міністерства освіти та помічником керівника Народної бібліотеки. Після Другої світової війни був арештований, його судив Суд честі, винісши вирок: п’ять років позбавлення сербської національної честі через публікування текстів під час окупації. Помер Сіма Пандурович 27 серпня 1960 року в рідному місті (тоді – Федеративна Народна Республіка Югославія).

Писати вірші Сіма Пандурович почав рано, перші їх публікації припадають на початок ХХ ст. Спершу видав дві поетичні збірки: у Мостарі «Посмертні почесті» («Посмртне почасти», 1908) і в Белграді «Дні та ночі» («Дани и ноћи», 1912). Під час Першої світової війни у 1918 році Товариство хорватських письменників видало його зібрані вірші п. н. «Заковані склади» («Оковани слогови»); після війни ця збірка була доповнена й видана в Белграді п. н. «Вірші» («Стихови», 1921). Вибрані вірші Сіми Пандуровича п. н. «Зала молодості» («Дворана младости») вийшли в 1955 році в Суботиці. Остання його збірка «Поезії» («Песме», 1959), видана в Новому Саді, включає 109 віршів, які він сам відібрав, заявивши, що все решта, написане ним віршами, він відкидає так, наче воно й не було написане.

Після Першої світової війни Сіма Пандурович майже припинив писати вірші, займався літературною критикою, естетикою, іншими літературними справами. У галузі літературної критики й естетики видав книжки «Нариси з естетики» («Огледи из естетике», 1920), «Розмови про літературу» («Разговори о књижевности», 1927) і «Богдан Попович» («Богдан Поповић», 1931).

У 1910 році в Народному театрі в Белграді відбулася прем’єра п’єси «На згарищі» («На згаришту»), написаної спільно з Костою Петровичем. Для театру Сіма Пандурович переклав «Тартюфа» Мольєра, п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет», «Річард ІІІ», «Генріх IV», «Маґбет» і «Король Лір», всі спільно з Живоїном Симичем.

«Твори» («Дела») Сіми Пандуровича у п’яти томах вийшли в Белграді в 1935–1937 роках.

Поетичні збірки Сіми Пандуровича «Посмертні почесті» та «Дні та ночі» є крайнім вираженням песимізму епохи. Як поет, Сіма Пандурович розвивався під впливом Шарля Бодлера та французьких символістів. Знав і німецьку песимістичну філософію (особливо Артура Шопенгауера), яка впливала як на його песимізм, так і на його схильність до раціоналістичного способу мислення. Ознаками песимізму Сіми Пандуровича є раціональність та інтелектуальність, логіка та прозорість. «Демон вдумливості в цього особливого лірика є більш логістом, ніж метафізиком», – відзначила Ісидора Секулич. Тверезий і холодний, без затьмареності, без ірраціональних мерехтінь і прагнень, Сіма Пандурович виразив раціональний страх перед злом у світі. Зло є всемогутнім і необмеженим, воно охоплює все і продирається до всього, до любові, до суспільства, до цілого життя. Темниця, як одна з основних картин епохи, набула в нього чуттєвої намацальності, з її стін стікає волога пліснява і змішується з його сльозами, а в нього немає жодного бажання вийти назовні, між люди, в життя. І у своєму поколінні він знаходить те саме: «похмурі думки», «затуманений погляд», «відповіді німі», «пристрасть, що палахкотіла та зникла». Цей світовий біль можна втамувати лише ціною гасіння відчуттів, нищення всього, що відбулося в повному забутті («Потрясіння» – «Потрес») чи в божевіллі («Святкування» – «Светковина»).

Глибокий морок западає. Виють труби

Про перемогу смерті та її трофеї:

Надії в’януть, світ цей грубий,

Марніють мрії всі на цій алеї,

Життя тут під землею. Виють труби

І грають похоронний марш буттю усьому,

Усім стражденним, усім, хто любить,

Життя жеброті в світі цьому.

(«Мізерере» – «Мизерере»,

тут і далі переклав Іван Лучук).

На думку Йована Деретича, подібно до першого сербського письменника-раціоналіста Йована Стерії-Поповича, і Сіма Пандурович пише про благотворність божевілля. Це звільняє нас від кайданів, у які людина закована вже від самого народження. Ця похмура, хвороблива настанова охопила й любовну лірику Сіми Пандуровича. Любов у його віршах завжди пов’язана зі смертю: як і все інше вартісне – вона належить минулому, отому по той бік існування. Якщо Мілан Ракич є «скептиком любові», Сіма Пандурович є «гробарем любові». Сама назва його головної збірки «Посмертні почесті» наштовхує на щось зникле, вмерле, відспіване. У ній поет ховає все підряд, навіть і кохану жінку. Візія могильного мороку подана у прозорих, прецизійних, виважених і холодних віршах, які викликають жах, зокрема у «Сліді часу» («Траг времена»):

Поховав я свою милу любаску,

У дні, що зникли були, як тумани,

В саркофазі темнім скрив її маску,

Без любові й весняної омани;

Поховав я свою милу любаску.

Все ж Сіма Пандурович вмів співати й іншим голосом. Як і інші поети з його покоління, він був захоплений потужною патріотичною хвилею. Як і Мілан Ракич, він є чудовим патріотичним поетом. Деякі його патріотичні вірші належать до найкращого, що він написав. Його класичний, антологійний вірш «Рідна земля» («Родна груда») є глибоким, вдумливим, простим, справді ліричним. Подих життя, віри й надії відчувається і в інших віршах колективного натхнення, написаних під враженням тих доленосних подій, які переживала його батьківщина.

З нагоди виходу першої поетичної збірки Сіми Пандуровича «Посмертні почесті» Йован Скерлич написав статтю п. н. «Одна літературна зараза», у якій, визнаючи поетів талант, не визнавав песимізму та деструктивного сенсу його поезії. Цілком іншим було ставлення молодих до Сіми Пандуровича. Вони в ньому бачили свого поета. У модерністському русі напередодні Першої світової війни і безпосередньо після неї він був одним із «зразкових поетів». Під його впливом перебували, зокрема, Іво Андрич і Тін Уєвич. Цінність його поезії була передусім у відкритті нових горизонтів, у нових темах і відчуттях, хоча вона формально залишалася в рамках сербського парнасизму.