Словенський письменник Драго Янчар (по-словенськи: Drago Jančar) народився 13 квітня 1948 року в місті Марибор. Його батько, колишній партизан, походив із Прекмур’я. Закінчив середню школу та хімічний технікум в Рушах. Записався до мариборської Вищої правничої школи, де став головним редактором студентської газети «Кафедра» («Katedra»), але був змушений кинути цю посаду через конфлікт із керівництвом, що інкримінувало йому публікацію в газеті критичних щодо правлячого режиму статей. Потім був асистентом у щоденній мариборській газеті «Вечір» («Večer»). У 1974році його було заарештовано за ввезення з Австрії до Югославіїзабороненої книжки Томажа Ковача «У Розі лежимо убиті» («V Rogu ležimo pobiti»). У книжці Томажа Ковача було надруковано спогади ув’язнених бійців Словенського домобранства, які вціліли після масових убивств біля Кочевського Рогу, вчинених режимом Йосипа Броза-Тітоу травні 1945року. Драго Янчара було звільнено з роботи в газеті «Вечір» та ув’язнено на один рік за «поширення ворожої пропаганди», втім його після прохання про помилування відпустили через три місяці. Одразу після звільнення його послали на військову службу до Південної Сербії, де він мусив терпіти приниження начальства. Після військової служби Драго Янчар вирішив займатися лише письменницькою працею. Але цього не вистачало на прожиття, тож він знову влаштувався на роботу в газету «Вечір», звідки незабаром звільнився, бо йому замість написання статей доручали тільки коректуру. Переселившись до Любляни, у 1978 році влаштувався на роботу сценаристом кіностудії «Viba film». Через два роки покинув кіностудію через внутрішній конфлікт (його адаптацію твору Вітоміла Жупанадля фільму Живоїна Павловича«До побачення у наступній війні»було піддано цензурі). У Любляні вийшов на контакт із іншими митцями та інтелектуалами, що також були критично налаштованими щодо культурної політики комуністичної влади, такими як Едвард Коцбек, Іван Урбанчич, Аленка Пухар,Мар’ян Рожанці Руді Шеліґо. У 1981 році почав працювати секретарем у Словенській матиці (Slovenskamatica), де від початку 1990-х років і дотепер працює редактором. У 1982 році Янчар був одним із співзасновників часопису «Новий огляд» («Nova revija»), що згодом став найбільшим опозиційним виданням соціалістичної Словенії. У 1987–1991 роках Драго Янчар був президентом Словенського ПЕН-центру, діяльність якого великим чином спричинилася до здобуття Словенією незалежності. Під час Десятиденної війни він разом із деякими іншими письменниками допомагав в організації міжнародної підтримки Словенії. У 1995 році Драго Янчар став членом-кореспондентом Словенської академії наук і мистецтв. На виборах 2000 і 2004 років підтримував Словенську демократичну партію. У 2004 році виступив за створення громадянської платформи Об’єднання за республіку (Zbor za republiko).

Хоча на початку творчого шляху Драго Янчар не мав права друкувати свої твори, десь від середини 1980-х роках його романи й оповідання стали набирати популярності в колишній Югославії, а від кінця 1980-х років і закордоном, особливо у країнах Центральної Європи. Тепер Драго Янчар є одним із найактивніших сучасних словенських письменників.

Драго Янчар написав такі романи: «Тридцять п’ять градусів» («Petintrideset stopinj», 1974), «Галерник» («Galjot», 1978), «Північне сяйво» («Severni sij», 1984), «Дражлива хіть» («Posmehljivo poželenje», 1993), «Дзвін у голові» («Zvenenje v glavi», 1998), «Катарина, павич і єзуїт» («Katarina, pav in jezuit», 2000), «Будівничий» («Graditelj», 2006), «Древо безіменне» («Drevo brez imena», 2008), «Тієї ночі я бачив її» («To noč sem jo videl», 2010), «Травень, листопад» («Maj, november», 2014).

Видав Драго Янчар такі збірки короткої прози: «Паломництво пана Гоужвічки» («Romanje gospoda Houžvičke», 1971), «Про блідого переступника» («O bledem hudodelcu», 1978), «Смерть коло Марії Сніжної» («Smrt pri Mariji Snežni», 1985), «Погляд янгола» («Pogled angela», 1992), «Авґсбурґ та інші правдиві історії» («Augsburg in druge resnične pripovedi», 1994), «Остання потвора» («Ultima kreatura», 1995), «Привид із Ровенської» («Prikazen iz Rovenske», 1998), «Людина, яка подивилася в басейн» («Človek, ki je pogledal v tolmun», 2004), «Джойсів учень: десять вибраних новел» («Joycev učenec: deset izbranih novel», 2008), «Дві картини» («Dve sliki», 2009), «Очі Люції» («Lucijine oči», 2009), «Переслідування людини» («Zalezovanje človeka», 2009), «Звуження простору» («Zoževanje prostora», 2009).

Драго Янчар написав цілу низку п’єс: «Дисидент Арнож і його люди» («Disident Arnož in njegovi», 1982), «Великий діамантовий вальс» («Veliki briljantni valček», 1985), «Усі тирани-мамелюки погано закінчили…» («Vsi tirani mameluki so hud konec vzeli...», 1986), «Дедал» («Daedalus», 1988), «Падіння Клемента» («Klementov padec», 1988), «Стежачи за Ґодо» («Zalezujoč Godota», 1988), «Гальштат» («Halštat», 1994), «Північне сяйво» («Severni sij», 2005), «Легка кіннота» («Lahka konjenica», 2006), «Хитається тихий годинник» («Niha ura tiha», 2007).

Драма «Дисидент Арнож і його люди» розповідає про людину, яка протистоїть тоталітарній соціальній системі, свої погляди висвітлює в екзистенційний спосіб. Дія п’єси відбувається в 1830 році, в час абсолютизму Меттерніха, найвірогідніше в Любляні, але її слід сприймати як алегорію до сучасності. Сюжет заснований на реальних подіях життя словенського священика та дисидента Андрея Смольникара, який переселився до Америки. Там індивідуалізм Арножа перетворюється на одержимість.

Головний герой п’єси «Великий діамантовий вальс» Симон Вебер є істориком, який досліджує життя польського повстанця Дорогойовського та опиняється в психіатричній лікарні спеціального типу. В такій, в яких опинялися радянські дисиденти. Жахливі події в цьому закладі Я. описує, використовуючи техніку драми абсурду.

П’єса «Дедал» є історією про будівництво гігантської соціалістичної в’язниці, з якої ніхто не міг утекти. Дедал для неї підготував плани та креслення, а коли будівничі не схотіли їх дотримуватися та не брали до уваги законів статики, будівля почала руйнуватися та сповзати вниз по схилі. Ця будова є метафорою цілого ідейного проекту комунізму.

У п’єсі «Гальштат» місцем дії є археологічні розкопки, де герої драми шукали кості стародавніх кельтів. Але за сюжетом вони знаходять не кості кельтів, а масові післявоєнні поховання невгодних режимові патріотів (словенських домобранів).

П’єса «Падіння Клемента» описує діяльність словенського філософа й альпініста Клемента Юґа, який у 1924 році загинув на північній стіні гори Триглав. Він протиставляє себе буржуазним життєвим цінностям настільки екстремально, що його падіння (можливо, самогубство) стало єдиним виходом.

Драго Янчар видав цілу низку збірок есеїстики: «Безперестанку: есеї та статті» («Sproti: eseji in članki», 1984), «Невідома земля» («Terra incognita», 1989), «Розбитий глечик» («Razbiti vrč», 1992), «На краю» («Na robu», 1993), «Єгипетські горщики м’яса» («Egiptovski lonci mesa», 1994), «Опір читачів» («Upor bralcev», 2001), «Привабливість порожнечі» («Privlačnost praznine», 2002), «Бріоні» («Brioni», 2002), «Душа Європи» («Duša Evrope», 2006), «Жарт, іронія та глибокий сенс» («Šala, ironija in globlji pomen», 2006), «Драбина Якова» («Jakobova lestev», 2009), «Письмена та знаки» («Pisanja in znamenja», 2014).

Твори Драго Янчара перекладені багатьма мовами. Він нагороджений премією ім. Франце Прешерна (1993), Європейською премією м. Авґсбурґ за малу прозу (1994), премією ім. Гердера (2003), премією Жана Амері за есеїстику (2007), Європейською літературною премією (Страсбурґ, 2011) та іншими. Драго Янчар тричі здобував премію «Креснік» (Kresnikova nagrada) за найкращий словенський роман року – за «Дзвін у голові» (1999), «Катарина, павич і єзуїт» (2001), «Тієї ночі я бачив її» (2011).

Українською мовою роман Драго Янчара «Древо безіменне» переклала Людмила Канцедал (за редакцією Олени Дзюби-Погребняк), вийшов він у Харкові в 2010 році.