Сербський письменник Раша Лівада (по-сербськи: Раша Ливада, Raša Livada) народився 13 квітня 1948 року у Воєводині в місті Суботиця на самому угорському кордоні. Отримав гуманітарну освіту. Виступив у 1985 році засновником літературного товариства «Письмо» («Писмо»), при якому організував випуск однойменного квартальника світової літератури, у співпраці з Матицею сербською в Новому Саді був упорядником і редактором однойменної книжкової серії. Під егідою цього літературного товариства заснував декілька часописів, серед яких були «Російський альманах» («Руски алманах»), «Джерело» («Источник»), «Еразм» («Еразмо»), «Мезуза», «Шекспір і комедія» («Шекспир и комедија»). У 1980-х роках Раша Лівада був заступником голови Сербського ПЕН-центру, головою белградської секції Спілки письменників Сербії, першим головою Ради з захисту мистецьких свобод, а також одним із засновників Сербського літературного товариства у 2000 році. Був батьком трьох дітей. Помер Раша Лівада 6 листопада 2007 року в Белграді.

Раша Лівада видав поетичні збірки «Оббризканий потом стрілок» («Попрскан зноjем казаљки», 1969), «Атлантида» (1972) i «Карантин» (1977). Видавництво «Просвета» у 2006 році випустило вибрані вірші Раші Лівади в упорядкуванні Борислава Радовича п. н. «Вірші» («Песме») в серії «Сучасна поезія». Раша Лівада написав також поеми «Ранений дифірамб» («Рањени дитирамб»), «Гороскоп» («Хороскоп»), «Народження сонета» («Рађање сонета»).

Творчість Раші Лівади стала непересічним явищем нової сербської поезії. Блискучий початок склав у його випадку цілісний, за життя опублікований доробок. Як поет, Раша Лівада замовк дуже рано, ще в кінці 1970-х років, але його вірші були й далі популярними серед читачів сербської поезії, вплинули на декілька поетичних поколінь, які увійшли в літературу після його збірки «Карантин». Написав Раша Лівада небагато, всі його вірші й поеми могли б поміститися в одну книжку незначного обсягу, але він від самого початку писав упізнавано й добре, видаючи збірки, які були вираженням заокругленої та продуманої концепції поезії. Можна сказати, що Раша Лівада писав не окремі вірші, а цілісні поетичні книжки. Та з’явилося їх тільки три.

Стояв Раша Лівада осторонь від літературного життя та його подій, хоча й ініціював сам чимало ідей, завдяки чому було здійснено чимало літературних проектів. Раша Лівада упорядкував антологію «Світова поезія сьогодні» («Светска поезија данас», 1981), яка разом із його поетичними збірками справила значний вплив на наступні покоління поетів. Розширена й доповнена, ця антологія з’явилася у вигляді двотомника «Модерна (сучасна) світова поезія» («Модерно светско песништво», 1983). Ця антологія, у якій опубліковані вірші (окрім «предтеч модернізму», до яких потрапили Е. А. По, Ф. Геббель, В. Вітмен, А. Фет, Ш. Бодлер, Ц. К. Норвід, Е. Дікінсон, С. Малларме, П. Верлен, Дж. М. Гопкінс, Лотреамон, А. Рембо, Ж. Лафорґ) найзначніших 146-и поетів ХХ ст. від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька, стала й залишається зразком вираження літературної культури, підприємливого ентузіазму та самопосвяти поезії, в її вершинних модерністських і модерних (сучасних) виявах. Ніхто за останні десятиліття не заснував стільки часописів, як Раша Лівада. Зокрема, в часописі «Письмо» була опублікована ціла бібліотека сучасної світової літератури та її предтеч. Будучи ретельним упорядником і редактором, «добрим духом» тих починань, Раша Лівада у «Письмі» друкував чудову літературу в чудових перекладах.

Збірка Раші Лівади «Карантин» є великим фіналом, поетовим остаточним словом у поезії, підсумком особистого досвіду життя з поезією і для поезії. Могло б здатися, що після цієї збірки він втратив зацікавлення поезією. «Карантин» є цілісною книжкою, вінцем його розуміння поезії, а відданий поезії автор вірив, що цим рішенням він завершує службу поезії; в цьому вгадується і поетичний міф і впевненість у тому, що поезія – це рідкість, тож після «Карантину» поетичних збірок не видавав.

У збірці «Карантин» Раші Лівади оспівується місто, дуже конкретне – Земун (раніше окреме місто, тепер – частина Белграда), з його сучасністю та історичними основами, з видимими картинами та видами, в яких проглядається традиція. Збірка втілює дух місця, поетичний хронотоп, сталу точку, з якої можна споглядати світ. У книжці часто вживаються слова «це місто» («овај град»). Ці слова не лише підкреслюють експресивність поетичних картин або реконструкцію зниклого чи ще видимого міста, але і вказують на недвозначну визначеність поетичного суб’єкта стосовно зсередини освоєного простору. Це місто мінялося й змінилося, у ньому більше історії, ніж видимих виявів сучасності. А в іменах тих, то населяв це місто, чи у згадуваних топонімах відчитується реалізація поетового хронопису та культурно-історична самосвідомість, яка стоїть за ним. Земун як міфічне місце поезії, його історичні топоси (Капітанська будівля (Капітанія), Синагога, Тисячолітня вежа), зіткнення з сучасним життям і духом нового часу, діалог з історією філософії та історією поезії, мозаїчно присутні у віршах збірки «Карантин».

Вірші Раші Лівади є перехрещенням різних підходів. У них з’являються (деколи і в одному окремому вірші) іронія та гумор, ґротеск і «міфопея», пафос і афористичність, неоаванґардний модус і фантастичні картини, критична версія веризму та символізація дійсності. Тому поезія Раші Лівади здобуває характер самодостатньої, авторської реінтерпретації поетичних викликів і поетичних можливостей, які перед поезією відкрилися в 60-х і 70-х роках ХХ ст.: неоаванґард, графічні вставки в текст і смисл вірша, веризм, міфопоетичне мовлення, деміфологізація, реміфологізація. Це все, але передусім модернізм є головним у його дослідженні форми, ерудованому випробовуванні класичних і посткласичних тем, як і в самому постсимволістському трактуванні поетичної мови. Якщо модернізм є ключовим поетовим вибором, то найближчою йому є «міфопея» (митопеја). Перед читачем одразу виникає «міфопеїчна» ситуація, у якій поетичний смисл (у світі, в якому смисл взагалі втрачений) віднаходиться внаслідок оновлення початкових міфічних оповідей, які пов’язані з модерним часом, де трагедія як жанр неможлива, а «міфопея» можлива. Коли читаємо Рашу Ліваду, легко бачимо, що, попри всі міфи, старі й нові, оновлені чи перероблені, ключовим міфом насправді є сама поезія. Та поезія, яка міфи створює й нищить.

Більшість віршів у «Карантині» закінчується словами «А Лівада каже» і своєрідним резюме, зокрема й вірш «Капітанська будівля»:

Плавання більше не схожі на наші долі

Кораблі перевозять лише свої дими Лише

– зброю – тютюн

– паладій А капітани стали

бездоганними гвинтиками моторів

І це було б усе про широку будівлю

капітанії міста Врана

з відсіченими ногами і сильним серцем

що це місто вписало у карти світу

І це було б усе якби не було

її важкої тіні у якій ховаюсь

Існують люди які живуть там

де інші дубіють від гнилих

стрічок про смерть іспанського чи китайського

царя Лише великі вмирають

грабують руки або смисл

і заглиблююсь у щось визначальніше

для мого життя

У місячне сяйво

що тече з крила на крило нічних птахів

як пиво вниз по сходах

У мої

синуси – легені – селезінку

І там

розкривають віяло прастарого світла

Але забутим є слово яке може

описати ті обійми без рук

Поцілунок без уст

А Лівада каже

Якщо ти з дня: Йди у день;

якщо ти з ночі: Йди у ніч.

(Переклав Іван Лучук).

Раша Лівада перекладав поезію Роберта Ґрейвса, Хуана Рамона Хіменеса, Єгуди Аміхая, Томаса Стернза Еліота.

Вірші самого Раші Лівади перекладені на понад два десятки мов.

За свою літературну й перекладацьку діяльність Раша Лівада отримав премію ім. Бранка Радичевича, премію ім. Мілана Ракича, «Золотий ланцюг» за вагомий внесок у культуру Белграда.