Головна\Події\Культура

Події

31.03.2018|13:45|Іван Лучук

Найвидатніший сербський прозаїк межі ХІХ–ХХ століть

Борисавові Станковичу виповнюється 142 роки.

 

Сербський письменник Борисав (Бора) Станкович (по сербськи: Борисав Станковић, Borisav Stanković) народився 31 березня 1876 року у місті Вранє на півдні Сербії (вілаєт Косово, Оттоманська імперія). 31 січня 1878 року сербське військо під командуванням генерала Йована Белімарковича визволило Вранє від турків. Його батько Стоян, який був шевцем, помер у 1881 році, а мати Васка, дочка багатого враньського торговця Ристо Грка, померла у 1883 році. Мав молодшого брата Тимотія, який помер дворічним. Борою опікувалася бабця по батькові Злата, яка походила із старої знатної, але збіднілої родини та часто розповідала йому про «старе» Вранє. У рідному місті закінчив початкову школу та сім класів гімназії (яка зараз носить його ім’я). Восьмий клас гімназії закінчив у Ніші, де і склав матуру. Бабця Злата померла у 1896 році, того року, коли він вступив на економічне відділення правничого факультету Великої школи у Белграді. Через брак коштів був змушений продати родинний будинок місцевому священику. У 1902 році закінчив студії, одружився з мешканкою Белграда Ангеліною Мілутинович, у них народилося три дочки. У 1903–1904 роках провів декілька місяців у Парижі. У 1904 році почав працювати митником, потім був акцизним чиновником, контролером державного акцизу на пивзаводі Балонія (Балониjева пивара) у Белграді. Перед Першою світовою війною став чиновником відділу у справах релігії Міністерства освіти. У 1915 році покинув Белград, у жовтні того ж року родину залишив у Кралєві та як міністр Міністерства релігії відступив перед наступаючим ворогом у Ніш, потім у Чорногорію, де в Подгориці потрапив у полон до австрійців, звідти його інтернували у табір у Дервенту на півночі Боснії, звідки у червні 1916 року завдяки клопотанням друзів був випущений і повернувся до Белграда. Щоб прогодувати родину, вів рубрику культури в «Белградській газеті» («Београдске новине»). Від 1920 року працював чиновником відділу у справах мистецтв Міністерства освіти Королівства сербів, хорватів і словенців. У квітні 1924 року широко відзначалося 30-ліття його літературної діяльності. Помер Борисав Станкович 22 жовтня 1927 року у Белграді (тоді – столиця Королівства сербів, хорватів і словенців), похований на Новому цвинтарі.

Першим надрукованим твором Борисава Станковича був вірш «Мати на могилі свого одинака» («Мајка на гробу свога јединца»), опублікований у часописі «Голуб» у листопаді 1894 року.

Борисав Станкович був найвидатнішим сербським прозаїком межі ХІХ–ХХ ст. За тематикою він є найяскравішим «регіоналістом» між сербськими реалістами, а за описом психології героїв і стилем є одним із засновників сербської модерної прози. У своїх оповіданнях, драмах і романах він змалював картину рідного Враня на стику турецьких часів і модерної доби, так як це раніше вчинили Яков Ігнятович із Сент-Андреєю та Стеван Сремац із Нішем. Тематика його творів соціально визначена, а у способі вираження домінує внутрішня, психологічна перспектива. Найвищу літературну активність Борисав Станкович розвинув у перший період своєї творчості, на межі ХІХ–ХХ ст., коли одна за одною вийшли три збірки оповідань: «Із старого євангелія» («Из старог јеванђеља», 1899), «У старі часи» («Стари дани», 1902) і «Божі люди» («Божји људи», 1902). Потім ще вийшли збірки оповідань «Небіжчикова жінка» («Покојникова жена», 1907), «Наше Різдво» («Наш Божић», 1911) і «Його Білка» («Његова Белка», 1921).

До найвідоміших оповідань Борисава Станковича належать «Станоя» («Станоја»), «Юріїв день» («Ђурђевдан», всі 1898), «У ніч» («У ноћи»), «Зів’яла троянда (із щоденника)» («Увела ружа (из дневника)»), «На виноградниках» («У виноградима», всі 1899), «Йовча» («Јовча»), «Вони» («Они»), «Тая» («Таја», всі 1901), «Йован» («Јован»), «Причинний Стеван» («Луди Стеван»), «Люба та Наза» («Љуба и Наза»), «Кицьки» («Маце»), «Манасіє» («Манасије»), «Травникарка» («Биљарица»), «Шльондра» («Цопа»), «Панахида» («Задушница», всі 1902), «Риста-контрабандист» («Риста кријумчар», 1905), «Старий Василіє» («Стари Василије»), «Стеван Чукля» («Стеван Чукља», всі 1906), «Бабця Стана» («Баба Стана», 1907), «Мій земляк» («Мој земљак»), «Йово-то» («Јово-то»), «Тітка Злата» («Тетка Злата», всі 1909).

Борисав Станкович належить до тих письменників, у яких враження та спогади з дитинства відіграють вирішальну роль в літературній праці. У багатьох оповіданнях він показав поезію молодості та колишнього життя у рідному місті («Юріїв день», «На виноградниках»). Зображення дійсності, світле, прозоре, поетичне, затуманюється в інших оповіданнях виявленням соціальних конфліктів і душевних стресів. Світ Борисава Станковича, хоча й віддалений у часі та просторі, не ідилічний і безконфліктний. Зіткнення постійні та різнопланові, між старим і новим, між багатими та бідними, окремими особами та суспільством. У центрі всіх подій знаходиться індивід і його доля. Оповідь наголошує на психічних зривах і внутрішніх потрясіннях, проте в той же час ніколи не втрачає з овиду глибоких соціальних причин ситуацій і поведінки персонажів. Доля героїв Борисава Станковича вершиться у трикутнику таких сил: гроші, мораль та ерос. Соціальні норми середовища та матеріальний інтерес і престиж родини протиставлені еротичним імпульсам особистостей, нав’язуючи свої обмеження та заборони – у цій точці починається індивідуальна драма сливе всіх героїв Борисава Станковича. У багатьох оповіданнях Борисав Станкович показував любов, приречену тим, що юнак і дівчина належать до різних суспільних станів («У старі часи», «У ніч», «Вони», «Станоя», «Зів’яла троянда»). Серед них до найкращих належить «Зів’яла троянда», ліричне, елегійне оповідання, написане від першої та від другої особи; це наче малий ліричний роман. Історія кохання, любовна дія відбувається у старі часи, вся під знаком молодості, краси, свіжості літніх вечорів і хмільних пахощів орієнтальних садів.

Борисав Станкович відкриває світ «принижених і ображених». Ціла його збірка «Божі люди», складена з коротких оповідань і шкіців, присвячена тим, хто відкинутий суспільством, жебракам і калікам, кожен із яких живе у своєму власному нереальному світі. Більше, ніж будь-хто із сербських письменників, Борисав Станкович переймався долею жінок. Жінка є головною героїнею його найкращих творів. В оповіданні «Небіжчикова жінка» героїня безсило борсається в тенетах патріархальних звичаїв. Вона знеособлена до анонімності: спершу є сестрою своїх братів, потім дружиною свого чоловіка, а після його смерті є його вдовою, небіжчиковою жінкою, завжди під строгим оцінюючим поглядом родичів і поспільства, наче перед очима суддів. Справжня любов постійно пригнічується, а на кінці й зовсім зникає. Єдине рішення, яке Аніца раз у житті прийняла самостійно, було спрямоване проти неї самої: вона відкинула пропозицію любого їй мужчини та вийшла заміж за нелюба.

У 1900 році у часописі «Зоря» («Звезда») була опублікована третя дія п’єси Борисава Станковича «Коштана». Ціла п’єса була опублікована у «Сербському літературному віснику» («Српски књижевни гласник») у 1902 році, хоча Борисав Станкович неодноразово її переробляв аж до остаточної версії 1904 року. Підназвою «Коштани» (ім’я Коштана має приблизне значення «кістлява») є «П’єса із враньського життя на чотири дії зі співами» («Комад из врањског живота у четири чина с певањем»). Відштовхуючись від традиційної схеми цього жанру, Борисав Станкович написав вражаючу драму трагічних людських доль. Дві великі теми його світу, туга за пролетілою молодістю, «жаль за молодістю», і чуттєва одержимість жіночою красою, сублімувалися тут у третій, у темі пісні. Народні пісні, які співає Коштана, несуть у собі жагу краси, у них життя є вільним від усіх обмежень, повним радості та пригод, вони є прихистком від сірості прозаїчного повсякдення. Всі дійові особи наповнені тією жагою, пісня в цій драмі є своєрідною колективною одержимістю, схожою на одержимість еросом в інших його творах, особливо у романі «Нечиста кров» («Нечиста крв», 1910). Інші дві п’єси Борисава Станковича, «Ташана» (1927) та «Йовча» («Јовча», видана у 1928 році) є інсценізаціями його оповідань.

Коли Борисав Станкович опублікував роман «Нечиста кров», він одразу був проголошений шедевром сербської літератури. Цей роман Борисава Станковича є сумарним результатом його оповідного досвіду та його пізнання людини та світу. Задуманий як суспільна хроніка рідного міста, роман «Нечиста кров» переріс у яскраво виражений роман особистості, психологічно обґрунтований, але при тому він не втратив основних суттєвих рис соціального роману. Це ледве чи не єдиний приклад у сербській літературі, коли була досягнута повна гармонія між соціальною та психологічною мотивацією. Образ надзвичайної красуні Софки, як і образи інших героїв роману, між якими вирізняється сильна особистість ґазди Марка, свекра Софки, висвітлені зсередини, психологічно, ба навіть психоаналітично, по-фройдівськи, але все, що з ними відбувається, мотивовано суспільними чинниками: історією двох сімей, які належать до різних станів, конфліктом між старим і новим, між старими багатіями, хазяями, які безпардонну боротьбу за самозбереження прикривають панськими манерами, та новими багатіями, зазвичай селянами, які потрапили до міста, принісши зі собою свіжу кров, невитрачену енергію та руйнівно агресивність.

Другий, незакінчений та опублікований посмертно, роман Борисава Станковича «Ґазда Младен» («Газда Младен») є історією про долю чоловіка, який став добровільною жертвою своїх обов’язків; процвітанню родини він пожертвував усе, навіть і кохану жінку. Мистецьки роман вирішений іншим способом, ніж «Нечиста кров». Все в ньому стиснуто, націлено на головне, нема вставних епізодів чи ліричних відступів, вислів є зазвичай лапідарним, майже епіграматичним, речення часто схожі на формули. «Ґазда Младен» є цілістю, а «Нечиста кров» є сукупністю драматичних ситуацій, у яких окремі деталі часто переростають у багатозначні символи. В обох романах і в цілому своєму невеликому доробку Борисав Станкович є творцем незвичайної, природної сили, який у великих муках знаходив мовний вираз. Під навалою чуттів та образів перо його «хиталося», речення заплутувалися та спотикалися, голос його захлинався, затинався, але то було «затинання генія», який більше від інших сербських письменників проник у бездонні глибини людського буття.

Борисав Станкович увів враньську говірку в сербську літературу, через що часто був критикований сучасними йому літературними критиками, «західниками», тобто тими, які освіту здобули на Заході. Вони критикували його мову і стиль письма, називаючи його «неприборканим провінційним приблудою», а його твори «неписьменними й орієнтальними».

З’явившись у часи, коли молодша ґенерація сербських письменників все інтенсивніше орієнтувалася на західні зразки, Борисав Станкович залишився прихильником реалістичної традиції; його твори просякнуті прихильністю до патріархального світу старої Сербії. Описуючи трагічні особистості, героїв, які пропадають як «поетичні жертви кохання», дав вражаючу картину рідного Враня, розпаду та деґенерації старих купецьких родин, проникнення сільського елементу до міста. Проза Борисава Станковича просякнута відчуттям фаталізму й орієнтальною чуттєвістю.

Мемуари Борисава Станковича «Під окупацією» («Под окупацијом»), у яких описано життя Белграда за часів Першої світової війни, вийшли посмертно у 1929 році.

Жоден із рукописів Борисава Станковича не зберігся.

У 1992 році засновано премію імені Борисава Станковича; першим її лауреатом став Мілорад Павич за роман «Внутрішня сторона вітру».



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери