Болгарський поет Димчо Дебелянов (по-болгарськи: Димчо Велев Дебелянов) народився 28 березня 1887 року в місті Копривштиця (тепер Софійської області), був останньою, шостою дитиною в сім’ї Веля Дебелянова та Цани Ілієвої-Стайчиної. Був охрещений на честь свого діда, що звався Динчо Дебелян. У 1896 році, після батькової смерті, родина переїхала у Пловдив до найстаршого брата Івана. Там Димчо Дебелянов навчався у т. зв. Жовтому училищі, пізніше в Пловдивській чоловічій гімназії (тепер це гімназія гуманітарного профілю імені святих Кирила і Методія), де почав писати свої перші вірші, які потім спалив. У 1904 році родина Дебелянових переселилися до Софії й винайняла квартиру на вулиці Обориште, 46. У 1906 році Димчо Дебелянов закінчив столичну гімназію, того ж року в часописі «Сучасність» («Съвременност») була надрукована його перша поетична добірка, до якої увійшли, зокрема, вірші «Тій, яка в мовчазні ночі» («На таз, която в нощи мълчаливи»), «Коли цвіли вишні» («Когато вишните цъфтяха») та інші. У той час кумиром дев’ятнадцятилітнього Димчо Дебелянова був Пенчо Славейков, пізніше – Пейо Яворов. Рання поезія Димчо Дебелянова позначена впливом символізму. Від 1907 року Димчо Дебелянов співпрацює з часописами «Болгарський збірник» («Българска сбирка»), «Сучасник» («Съвременник»), «Новий шлях» («Нов път»), «Оса» та іншими. У гумористичних виданнях Димчо Дебелянов публікує твори під такими псевдонімами: Аз, Амер, Тафт і Субалтьор. Восени 1907 року Димчо Дебелянов записався на юридичний факультет Софійського університету ім. св. Климента Охридського, наступного року перейшов на історико-філологічний факультет, але провчився там лише два роки. Допитливий від природи, Димчо Дебелянов вивчає французьку, російську й англійську мови, перекладає Шарля Бодлера, Поля Верлена, навіть Вільяма Шекспіра. Димчо Дебелянов працював на різних роботах, але на жодній не міг довго втриматися. Працював, зокрема, службовцем на метеорологічній станції, журналістом у різних виданнях. У 1910 році разом із Димитром Подвирачовим він упорядкував першу антологію болгарської поезії. Наприкінці жовтня 1912 року Димчо Дебелянов був мобілізований у 22-й піхотний фракійський полк в місті Самоков неподалік від Софії. Під час Балканської війни служив рядовим бійцем у Самокові. З вересня 1913 року навчався в Школі офіцерів резерву в Кнежеві. Через два роки отримав чин підпоручика. У 1914 році на початку Першої світової війни Димчо Дебелянов звільнився з армії й став працювати конторським службовцем, але йому ця робота була настільки не до душі, що згодом сам наполіг на тому, щоб потрапити на фронт, хоч і не підлягав мобілізації. 29 січня 1916 року Димчо Дебелянов пішов добровольцем на Македонський фронт, де пробув близько восьми місяців. За цей час написав невеликий цикл віршів, які надсилав з фронту в листах до друзів. Донині в Болгарії вважають ці вірші найкращими з тих, що створено у воєнний час. Вони позначали не тільки поворот у творчості Димчо Дебелянова, але й початок нового струменю в болгарській поезії. Уночі проти 30 вересня 1916 року рота, командувати якою йому доручили декілька днів тому, вступила в бій з англійцями. Підпоручик Димчо Дебелянов був убитий 2 жовтня 1916 року коло 10 години ранку в тому бою біля містечка Горно Караджово (нині Сидірокастро, Моноклісія, Греція) у віці 29 років. Наступного дня був похований на подвір’ї болгарської церкви у Валовішті (тепер – Демір-Хісар). У 1931 році з ініціативи літературного гуртка «Живе слово» його прах перепоховано в рідному місті Копривштиці.

Після загибелі Димчо Дебелянова друзі видали двотомник його творів разом із листами. У повоєнній Болгарії ці вірші були дуже популярні. Характерні духом символізму, вони зосереджувалися переважно на темі безнадії та смерті. На думку Вікторії Захаржевської, віршам Димчо Дебелянова притаманне трагічне сприйняття суспільних суперечностей, розходження між ідеалом і дійсністю.

За життя Димчо Дебелянов не видав жодної поетичної збірки. Його поетичний доробок можна умовно поділити на збірки: «Посвята» («Посвещение»), «Жадання» («Копнежи»), «Напівзавмерлі звуки» («Замиращи звуци»), «Станси», «Крізь квітень» («През април»), «Спомини» («Спомени»), «Під темними небесами» («Под тъмни небеса»), «Під сурдинку» («Под сурдинка»), «Ранні вірші» («Ранни стихотворения»).

У доробку Димчо Дебелянова є гумористично-сатиричні, прозові твори, «Легенда про блудну царицю» («Легенда за разблудната царкиня»).

Українською мовою окремі твори Димчо Дебелянова переклали Дмитро Білоус, Дмитро Павличко, Роман Лубківський, Василь Моруга. Друкувалися вони у першому томі двотомної «Антології болгарської поезії» (Київ, 1974) і «Антології болгарської поезії в перекладах Дмитра Павличка» (Київ, 2006).