Боснійський письменник Ізет Сарайлич (по-боснійськи, сербськи чи хорватськи: Izet Sarajlić, Изет Сараjлић) народився 16 березня 1930 року в місті Добой у північно-східній Боснії. Мати його народила у 18 років, вийшовши заміж за залізничника, зачарована його уніформою, яка була «символом суспільного статусу», як потім написав в одному з віршів Ізет Сарайлич. Ім’я Ізет успадкував від діда по батькові, урядовця Австро-Угорської монархії. Дитинство його пройшло в місті Требінє у південній Герцеґовині і в Дубровнику на півдні Хорватії. Від 1945 року і до кінця життя жив у Сараєві. Закінчив Сараєвську чоловічу гімназію. Студіював філософію та компаративістику на філософському факультеті Сараєвського університету, де згодом здобув ступінь доктора філософії. Ще у студентські роки зайнявся журналістикою. Перші вірші Ізет Сарайлич опублікував у 1948 році і досить скоро після дебютної поетичної збірки «На зустрічі» («U susretu», 1949) став одним із найпомітніших поетів колишньої Югославії. Відзначався гуманізмом, вільнодумством і критичним ставленням до суспільних негараздів, за що у 1953 році був виключений зі Спілки письменників Югославії. Від 1958 року працював у літературному часописі «Життя» («Život»), від 1961 року – у великому сараєвському видавництві «Веселин Маслеша» («Veselin Masleša»). Як член Товариства письменників Боснії та Герцеґовини, разом із Хусейном Тахмішичем, Ахметом Хромаджичем, Велимиром Мілошевичем і Владимиром Черкезом, заснував у 1962 році міжнародний літературний фестиваль «Сараєвські дні поезії» («Sarajevski dani poezije»). У 1970 році Ізет Сарайлич був обраний головою Товариства письменників Боснії та Герцеґовини, але обіймав цю посаду лише 17 днів. Потім був виключений з комуністичної партії. У 1998 році Ізет Сарайлич був обраний членом Академії наук і мистецтв Боснії та Герцеґовини. Помер Ізет Сарайлич 2 травня 2002 року в Сараєві.

Опублікував Ізет Сарайлич понад три десятки поетичних збірок, зокрема такі: «Сірі вихідні» («Sivi vikend», 1955), «Хвилину мовчання» («Minutu ćutanja», 1960), «Відданість» («Posveta», 1961), «Транзит» («Tranzit», 1963), «Інтермеццо» («Intermeco», 1965), «Роки, роки» («Godine, godine», 1965), «Однак елегія» («Ipak elegija», 1967), «Набережна Вільсона» («Vilsonovo šetalište», 1969), «Вірші на добраніч» («Stihovi za laku noć», 1971), «Листи» («Pisma», 1974), «Продовження розмови» («Nastavak razgovora», 1977), «Тринадцять книжечок поезії» («Trinaest knjižica poezije», 1978), «Народжені в 23-му, розстріляні в 42-му» («Rođeni dvadeset treće, strijeljani četrdeset druge», 1981), «Хтось дзвонив» («Neko je zvonio», 1982), «Некролог солов’ю» («Nekrolog slavuju», 1987), «Прощання з європейським гуманістичним ідеалізмом» («Oproštaj sa evropskim humanističkim idealizmom», 1989), «Сараєвська воєнна збірка» («Sarajevska ratna zbirka», 1992; п’яте видання 1995), «Книга прощання» («Knjiga oproštaja», 1996; друге видання 1997), «30 лютого» («30. februar», 1998).

Елегійність як найвиразніша риса емоційності Ізета Сарайлича, його сприйняття життя загалом і любов як неминучий лейтмотив є характерними для його поезії. У ледь не кожному його вірші любов досягає повного свого утвердження. Широка відкритість і любов до цілого світу дихають із його віршів. Виразно романтичний, Ізет Сарайлич не створює абстрактного романтичного ідеалу любові. Навпаки, його любов майже завжди є реальною та досяжною, а найчастіше є тим середовищем, у якому йдеться про любов. Тому в більшості його віршів відчувається ідилічна картина любові та родинної гармонії, перенесеної зі щоденного життя, а це його споріднює, наприклад, із Жаком Превером. Виняткової та тривалої популярності його поезія досягнула саме завдяки простоті висловлювання, пройнятого глибокою чутливістю.

Війна, на яку припали дитинство та юність Ізета Сарайлича, визначила його світогляд, одну з основних тем і поетику його творчості. Війна, як символ смерті та зла, і любов, як життєствердний первень, – така антитеза всієї його поезії. Вірш «Народжені в 23-му, розстріляні в 42-му» (1953), який потім дав назву цілій збірці, виразив лейтмотив його поезії, яка є своєрідним ліричним щоденником поета. Вірші Ізета Сарайлича, чи присвячені вони минулому чи сучасності, пронизані болем за померлими ровесниками, які «недожили та недолюбили», і надією на те, що це більше ніколи не повториться. Марними виявилися його надії-сподівання. Це він і сам усвідомлював, заявивши в одному з інтерв’ю (1996): «Великі неприємності та катастрофи на Балканах ідуть від того, що ми намагаючись іти вперед, озираємося назад. Але ми не вчимося на тому гіршому, що нас спіткало, а вперто доводимо кожен свою правоту… Це стосується не лише моєї Боснії, але й Косова, Македонії… Кожен із наших народів був хоча б раз замішаний до кривавого місива».

Ізет Сарайлич входив і в реальний, і в уявний діалог із багатьма світовими поетами, зокрема, у вірші «Гонорари Назима Хікмета»:

Гонорари Назима Хікмета

обчислювалися роками каторги.

За різні книги по-різному –

від п’яти до п’ятнадцяти років.

А ми вимагаємо

своїх десяти відсотків

у видавництві «Просвіта».

І сподіваємося залишитися в історії

як великі поети.

(Переклав Микола Луків).

Видав Ізет Сарайлич книжки поезії та прози «Мандрую та розповідаю» («Putujem i govorim», 1967) і «Святкую» («Slavim», 1988), книжки прози «Портрети товаришів» («Portreti drugova», 1965) і «V. P.» (1999), книжку мемуарної прози «Кого завтра повезе таксі» («Koga će sutra voziti taksisti», 1974; друге видання 1980; третє видання 1998), збірку перекладної поезії з коментарями про авторів «Книга друзів» («Knjiga prijatelja», 1981).

Протягом довгого творчого шляху, серед поперемінних літературних напрямків, Ізет Сарайлич зберіг вірність своїм естетичним, моральним і художнім принципам, свою неповторність і самобутність.

У доробку Ізета Сарайлича є і наукові видання «Філософська та соціологічна бібліографія СРХ 1945–1962 рр.» («Filozofijska i sociologijska bibliografija SRH od 1945–1962», 1966), «Франциск Патрицій» («Franciskus Patricijus», 1968), «Патрицієва критика Аристотеля» («Patricijeva kritika Aristotelesa», 1969), «Патрицієва філософія буття» («Patricijeva filozofija bitka», 1970), «Буття безконечного» («Biće beskonačnog», 1973), «Хрестоматія етичних текстів паристики-схоластики ренесансу» («Hrestomatija etičkih tekstova patristike-skolastike renesanse», 1978), «Похвала філодоксії» («Pohvala filodoksiji», 1978), «Основи марксизму з теорією та практикою соціалістичного самоуправління» («Osnovi marksizma sa teorijom i praksom socijalističkog samoupravljanja», 1980), «Логос у Геракліта» («Logos u Herakleitosa», 1997).

Ізет Сарайлич став лауреатом багатьох літературних премій, зокрема таких: премія 27 червня (1963), (від премії Товариства письменників Боснії та Герцеґовини відмовився у 1964 році), друга премія Спілки єврейських общин Югославії (1971), премія ім. Владислава Петковича-Діса (1982), премія ім. Йована Йовановича-Змая (1984), премія ім. Бранка Мільковича (1987), премія ZAVNOBiH (Zemaljsko antifašističko vijeće narodnog oslobođenja Bosne i Hercegovine) за життєвий доробок (1989), премія «Fund for Free Expression Award U. S.A.» (1989), італійська премія «Mediterranneo» (1997), турецька премія «Erguvan» (1997), премія «Premio Finaleinsieme» (Модена, Італія, 1998), премія ім. Альберто Моравіа (Італія, 2001), премія 6 квітня міста Сараєва (2002). У 2002 році Ізет Сарайлич став почесним громадянином міста Салерно в Італії.

Вірші Ізета Сарайлича перекладені багатьма мовами, виходили окремими виданнями в понад десяти країнах.

Українською мовою окремі вірші Ізета Сарайлича переклали Захар Гончарук, Віль Гримич, Петро Марусик, Микола Луків. Ці переклади були надруковані у журналі «Всесвіт» (1969, № 1; – 1973, № 2; – 1987, № 11) та виданні « Ядран: Збірник. З мов народів Югославії» (Київ, 1986).