Хорватський поет Славко Михалич (по-хорватськи: Slavko Mihalić) народився 16 березня 1928 року у містечку Карловац у сім’ї Стєпана та Злати Михаличів. Батько його був письменником, а мати – акторкою. Початкову школу та гімназію закінчив у Карловці (1947). Писати вірші почав із чотирнадцятирічного віку. Поступив на філософський факультет Загребського університету, вивчав хорватську мову та літературу. Там у 1952 році Славко Михалич почав випускати щомісячний літературний часопис «Трибуна» («Tribina»). Працював редактором поезії у видавництві «Lykos». Наприкінці 1950-х років був одним з ініціаторів Струзького фестивалю поезії (Струга, Республіка Македонія), одного з найпрестижніших на Балканах, тоді ж був редактором газети «Літературна трибуна» («Književna tribina»). Коли газета перестала виходити, Славко Михалич пішов працювати в Товариство хорватських письменників (Хорватську спілку письменників), неодноразово був обраний секретарем Товариства, де започаткував періодичне видання «Міст» («Most/The Bridge»), ревю перекладів творів хорватської літератури на інші мови. Заснував також регулярні з’їзди письменників із цілого світу «Загребські літературні розмови» («Zagrebačke književne razgovore»). Працював також заступником редактора тижневика «Телеграма» («Telegram»). У 1967 році Славо Михалич став співавтором «Декларації про назву та становище хорватської літературної мови» («Deklaracijа o nazivu i položaju hrvatskog književnog jeZIKa»); за його свідченнями, влада заборонила друк тексту «Декларації…» в «Телеграмі» та чинила тиск на всіх причетних до її створення. Славко Михалич змушений був піти з тижневика. У 1970-х роках, не маючи можливості вільно публікуватися, займався перекладами поезії, переважно зі словенської та македонської мов. Від 1987 року був головним і відповідальним редактором літературного місячника «Форум» («Forum»). Був секретарем видавничої серії «П’ять століть хорватської літератури» («Pet stoljeća hrvatske književnosti»). Із 1983 року – член-кореспондент, а з1991 року – дійсний член Хорватської академії наук і мистецтв. Від 1995 року – член-кореспондент Словенської академії наук і мистецтв. Від 2000 до 2006 року Славко Михалич був головою Товариства хорватських письменників. Помер Славко Михалич 5 лютого 2007 року в Загребі.

Перша збірка віршів Славка Михалича «Камерна музика» («Komorna muZIKa») вийшла в 1954 році. Потім вийшли поетичні збірки «Шлях у небуття» («Put u nepostojanje»,1956), «Початок забуття» («Početak zaborava», 1957), «Щедре вигнання» («Darežljivo progonstvo», 1958), «Пори року» («Godišnja doba», 1962), «Любов до справжньої землі» («Ljubav za stvarnu zemlju», 1964), «Озеро» («Jezero», 1966), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1967), «Остання вечеря» («Posljednja večera», 1969), «Сад чорних яблук» («Vrt crnih jabuka», 1972), «Пастка для спогадів» («Klopka za uspomene», 1977), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1980), «Похвала порожній кишені» («Pohvala praznom džepu», 1981), «Тихі багаття» («Tihe lomače», 1985), «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1988), «Моцартів чарівний візок» («Mozartova čarobna kočija», 1990), «Дослідження тиші» («Ispitivanje tišine», 1990), «Знадливий ліс» («Zavodnička šuma», 1992), «Оксамитова жінка» («Baršunasta žena», 1993), «Карловацький диптих» («Karlovački diptih», 1995), «Наближення грози» («Približavanje oluje», 1996), «Скринька Пандори» («Pandorina kutija», 1997), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1998), «Акордеон» («Akordeon», 2000), «Болото» («Močvara», 2004) та інші. За словами Галини Ільїної, Славко Михалич «послідовно розробляв домінантні теми своєї творчості, що відображали настрій значної частини хорватської інтеліґенції, її щиру переконаність у безвихідності та трагедійності буття сучасної людини, її несвободи, що стала особливо явною на тлі оптимістичної пропаганди про втілення найвищої форми свободи у соціалістичному суспільстві. Така суспільна позиція поета, його прихильність до філософії екзистенціалізму визначили домінування у його поезії мотивів самотності людини, її туги та безсилля перед лицем буття, усвідомленого як “дорога в нікуди”, мотиву невлаштованості, невпевненості в собі, роз’єднаності людей і, зрештою, спричиненого всім цим всеоб’ємлюючого страху». Для поетики Славка Михалича характерним є вірш «Час розпізнавання запаху»:

А що таке друге дитинство,

як не час розпізнавання запаху?

Ясно відчуваєш наближення дощу

і спостерігаєш, як бавиться світло з оболоками.

Знаєш, коли темнота переповнена смертю,

і коли світлом наповнені глибини,

коли земля стає твердішою за кремінь,

і коли речі стають м’якими, як міхи.

Але ми незрячі, бачимо тільки те,

що вже сталося.

(Переклав Дмитро Павличко).

Поетичні збірки Славка Михалича вийшли по цілому світі в перекладі на майже три десятки мов.

Славко Михалич отримав надзвичайно велику кількість премій. Зокрема такі: премія Товариства хорватських письменників за поетичну збірку «Шлях у небуття» (1957), премія міста Загреба за поетичну збірку «Пори року» (1962), премія Матиці хорватської за книжку «Вибрані вірші» (1967), премія міста Загреба за поетичну збірку «Остання вечеря» (1970), премія ім. Івани Брлич-Мажуранич за збірку оповідань «Петріца Керемпух» (1976), премія ім. Тіна Уєвича за поетичну збірку «Похвала порожній кишені» (1982), премія Фонду Мирослава Крлежі за поетичну збірку «Тихі багаття» (1986), премія «Вінок Івана Ґорана Ковачича» («Goranov vijenac») за поетичну збірку «Дослідження тиші» (1990), щорічна премія ім. Владимира Назора за збірку віршів у прозі «Знадливий ліс» (1992), премія ім. Владимира Назора за сукупний творчий доробок (1996), премія-грамота «Високі жовті жита» («Visoka žuta žita») за тривкий внесок у хорватську літературу (1997), премія ім. Івана Ґорана Ковачича газети «Вісник» («Vjesnik») за поетичну збірку «Скринька Пандори» (1998), премія «Доброго ранку, море» («Dobro jutro, more») за тривкий внесок у хорватську літературу (1999), премія «Віленіца» («Vilenica», Словенія, 2000), премія «Золотий вінок» («Златен венец») на Струзьких вечорах поезії (Струга, Македонія, 2002).

Українською мовою окремі вірші Славка Михалича переклали Ліда Палій, Дмитро Павличко, Леонід Талалай. Вони були надруковані в часописах «Сучасність» (1972, № 3(135)), «Всесвіт» (1996, № 8/9; 1999, № 5/6), «Малій антології хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка» (Київ, 2008).

Коли у жовтні 2003 року я був у Хорватії гостем 26-х Загребських літературних розмов (так називається там щорічний міжнародний письменницький симпозіум), то якогось дня нас усіх (учасників симпозіуму, мається на увазі) запросили до загребської ратуші на помпезне прийняття, завершене бомбастичним фуршетом. Та перед тим фуршетом була, зрозуміло, й офіційна частина. Із привітальним словом виступив засновник Загребських літературних розмов і заодно тодішній голова (президент) Товариства хорватських письменників. Старенький великоформатний огрядний чоловік (з величезними, ледь не слонячими вухами) артикулював свою промову досить виразно, навіть із дотепними пасажами. Потім усі гості ручкалися з ним, представляючись. Не оминуло це, звичайно, і мене. Коли я запитав у когось зі своїх хорватських колег: а хто то? (шо за їден?), відповідь була «Славко Михалич».