Сербський письменник Давид Албахарі (по-сербськи: Давид Албахари, David Albahari) народився 15 березня 1948 року в місті Печ у єврейській родині. Студіював у Загребі англійську мову та літературу. Першу збірку коротких оповідань «Сімейний час» («Породично време») видав у 1973 році. Популярним у літературних колах став після виходу своєї четвертої збірки «Опис смерті» («Опис смрти», 1982), за яку отримав премію ім. Іво Андрича. Від 1973 до 1994 року працював у редакціях багатьох белградських і новосадських часописів і видавництв. У кінці 1980-х років започаткував рух за легалізацію марихуани в Югославії. У 1991 році став президентом Федерації єврейських товариств Югославії, займався зокрема евакуацією єврейського населення з Сараєва. У 1994 році з родиною переселився в Калґарі (Канада), де живе й досьогочас. Далі пише сербською мовою. Член Сербської академії наук і мистецтва, Сербського ПЕН-центру. Після виходу на пенсію плануєвав повернутися до Белграда, гуляти над Дунаєм і грати в шахи. Але так ще й не повернувся.

Давид Албахарі є письменником доволі закритого, ба навіть герметичного виразу, автором, який залучає читача до співтворення, його твори вимагають великих читацьких зусиль. Незважаючи на це, Давид Албахарі упродовж свого творчого шляху здобув не лише прихильність критики, а й достатньо велику кількість читачів. Цікавий факт, що серед книголюбів Сербії важко знайти читача, який не має чітко вираженого ставлення до творчості Давида Албахарі: з одного боку він є культовим письменником для певної категорії читачів, а з іншого – наражається на відсіч іншої категорії читачів. Твори Давида Албахарі перекладені на вісімдесят мов світу.

Давид Албахарі видав низку збірок оповідань, зокрема «Звичайні оповідання» («Обичне приче», 1978), «Корчі в шопі» («Фрас у шупи», 1984), «Простота» («Једноставност», 1988), «Пелерина» («Пелерина», 1993), «Вибрані оповідання» («Изабране приче», 1994), «Незвичайні оповідання» («Необичне приче», 1999), «Друга мова» («Други језик», 2003), «Тіні» («Сенке», 2006), «Кожної ночі в іншому місті» («Сваке ноћи у другом граду», 2008), «Німа пісня» («Нема песма», 2009), «Малі оповідання» («Мале приче», 2013). У цій останній збірці Давид Албахарі підтвердив своє реноме майстра короткої форми. За авторовим признанням, він найлегше почувається у жанрі короткого оповідання. Лише декількома реченнями, деякими спостереженнями та відчуттями він витворює заокруглену цілість. Кристалізовані думки, глобальні питання, постійна заглибленість у себе – такі головні ознаки малої прози Давида Албахарі.

Давид Албахарі видав також романи «Суддя Димитрієвич» («Судија Димитријевић», 1978), «Цинк» («Цинк», 1988), «Коротка книга» («Кратка књига», 1993), «Снігова людина» («Снежни човек», 1995), «Приманка» («Мамац», 1996), «Темінь» («Мрак», 1997, 2008), «Ґец і Маєр» («Гец и Мајер», 1998), «Мандрівець по світу» («Светски путник», 2001), «П’явки» («Пијавице», 2006), «Людвіґ» («Лудвиг», 2007), «Брат» («Брат», 2008), «Дочка» («Ћерка», 2010), «Контрольний пункт» («Контролни пункт», 2011).

Видав Давид Албахарі і декілька книжок есеїв, зокрема «Переписування світу» («Преписивање света», 1997), «Вантаж» («Терет», 2004), «Діаспора та інші речі» («Дијаспора и друге ствари», 2008).

Давид Албахарі упорядкував антології «Найкоротші оповідання на світі» («Наjкраће приче на свету», 1993), «Антологія єврейських оповідачів» («Антологиjа jевреjских приповедача», 1998), «Кондитерські оповідання» («Посластичарске приче», 2008), видав книжку для дітей «Ема і зникаючий їжак» («Ема и jеж коjи нестаjе», 2008).

Давид Албахарі пише переважно романи та короткі оповідання, які часто носять автобіографічний характер. Також перекладає з англійської мови. Переклав багато творів сучасних британських, американських, австралійських, канадських та ізраїльських авторів, зокрема Сола Беллоу, Ісаака Башевіса-Зінґера, Томаса Пінчона, Відьядхара Сураджпрасада Найпола, Володимира Набокова, Девіда Ґілмора, Єгуди Аміхая, Давида Ґросмана.

Давид Албахарі отримав чимало літературних нагород, зокрема премію ім. Станіслава Вінавера (1993), премію Народної бібліотеки Сербії за найбільш читану книжку (1996), міжнародну премію «Балканіка» за найкращий роман, написаний якоюсь із балканських мов (1997), премію «Міст Берлін» (1998), премію міста Белграда (2005), премію «Золотий сонях» (2008).

Українською мовою окремі твори Давида Албахарі переклали Алла Татаренко, Наталя Чорпіта, Оксана Кривоніс, Зоряна Гук.

Оповідання «Німа пісня» було надруковане у виданні «Антологія сербської постмодерної фантастики» (Львів, 2004), роман «Снігова людина» – у журналі «Всесвіт» (2007, № 1/2), оповідання «Слова – це щось інше» та «Хтось третій» – у виданні «Нездоланний ерос оповіді: Сучасне сербське оповідання» (Львів, 2009).